— перевірка робітничо-селянською інспекцією персоналу кооперативних і державних організацій та установ з «вичищенням» чужих і ворожих елементів;
— перевірка колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів, організаторів зриву хлібозаготівель.
Вибір «відсталих сіл» до оприлюдненого списку був зроблений не випадково. До нього увійшли великі населені пункти, відомі як осередки антирадянських настроїв. Автори постанови Влас Чубар і Станіслав Косіор від імені уряду радянської України і ЦК партії більшовиків закликали «всіх чесних, відданих радянській владі колгоспників і трудящих селян-одноосібників організувати всі свої сили для нещадної боротьби з куркулями і їхніми посібниками на подолання куркульського саботажу хлібозаготівель у своїх селах, за чесне, сумлінне виконання хлібозаготівельних зобов’язань перед радянською державою, за зміцнення колгоспів». А в таємній телеграмі очільникам Харківського обкому партії, облвиконкому доручалося чітко і однозначно «показати, що радянська влада уміє безпощадно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх посіпаками». Виконання постанови залишилось на особовому контролі, що вимагало повної її реалізації з повсякденною звітністю.
Трагізм перебігу подій підсилювався повною ізоляцією людей, позбавлених прав залишити межі населених пунктів, отримати допомогу зовні і навіть оскаржити дії влади. А жалітися було на що.
На прорив до села Лютеньки прибуло 300 порученців з Харкова, Києва, Полтави і Гадяча. Для зручності, вони поділили територію села разом з господарствами на десятки та сотні. Робота бригад нагадувала розбій і грабунок. З хат «вимітали» все, включаючи вузлики з квасолею. Якщо в печі знаходили харчі, відразу з’їдали, не соромлячись плачу маленьких дітей. Багате колись село з працьовитими людьми почало вимирати. На дворі було чутно лише скрегіт коліс підвід, на які складали тіла померлих. Хоронили цілі вулиці. За даними Вікіпедії, загиблих і ледь живих мешканців відвозили у Безвіднянський ліс, скидали під піщаний пагорб і зверху присипали піском. У селі не залишилося ні куркулів, ні міцних господарів. Загальне число жертв дорівнювало чверті населення — майже 2000 осіб. Відомості про штучний голод у селі Лютеньки зберіг і свідчив Конгресу США очевидець, протоієрей УАПЦ о. Федір Коваленко.
Про внесення на «чорні дошки» окремих колгоспів, радгоспів і навіть одноосібних господарств повідомляла місцева преса. Найчастіше результатом цієї кампанії був чорний прапор на даху сільради як символ вимерлого села.
Фото: Газета «Комуніст», 7 грудня 1932 року
Газета «Комуніст», 22 січня 1933 року
