Майстер-клас
до Міжнародного дня захисту дітей
«Квіткове різнобарв’я»
01.06.2023 (велика зала)
Усі ми хочемо, щоб діти були щасливі. Ми мріємо, щоб вони бачили прекрасний світ, жили в мирі, творили, знаходили рішення, проявляли свою креативність, не втрачали свою самоідентифікацію.
Інформаційно-виставковий центр «Бузок» запрошує дітей та дорослих 1 червня о 15-00 на майстер-клас «Квіткове різнобарв’я»!
Майстер-клас у техніці акварельного живопису проведе професійний художник, педагог художнього відділення КОМУНАЛЬНОГО ПОЧАТКОВОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО МИСТЕЦЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДИТЯЧА МУЗИЧНА ШКОЛА № 5».
Під час майстер-класу:
- - дитина покроково опанує техніку акварельного живопису;
- - навчиться правильно та легко працювати з акварельною фарбою;
- - отримає задоволення від роботи та створить маленький власний шедевр.
Майстер-клас безкоштовний, необхідні матеріали надаються.
До зустрічі!
Місце поховання жертв НКВС – Староєврейське кладовище у м. Харкові
Інформація пор розстріли ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ і місця поховання належала до найважливіших таємниць органів державної безпеки СРСР. З початку Великого терору 1937–1938 рр. родичів розстріляних намагалися дезорієнтувати, запровадивши штучно створену форму усного сповіщення «засуджений на десять років без права листування». Чіткої відповіді про долі репресованих родичі не отримали і після смерті Сталіна. Навіть за часів «хрущовської відлиги», після озвучення з трибуни ХХ з’їзду КПРС політичної оцінки «культу особи», КДБ продовжив фабрикації, видаючи рідним довідки з вигаданим діагнозом і датою смерті, яка припадала на воєнні роки. Спроби відшукати правду присікалися, поодинокі звернення залишилися без відповіді. Об’єктивна інформація потрапила до обігу тільки в 1989 р. за часів «перебудови», після набуття чинності Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років». У листах до КДБ СРСР, через громадські організації родичі репресованих вимагали розв’язати питання з визначенням місця поховання загиблих. У харківській пресі з’явилося кілька публікацій про віднайдені в архіві УКДБ по Харківській області приписи завідувачу Єврейського кладовища про «віддання землі» 6865 людських трупів. Хронологічні межі 119 документів – від 9 серпня 1937 р. до 11 березня 1938 р. – вказували на жертви Великого терору. Списків імен розстріляних або відправлених на поховання тіл НКВС ніколи не складав.
З’ясувалося, що територія закритого кладовища № 3 по вул. Конюшенній (нині вул. Академіка Павлова) ще до початку масових репресій була передана НКВС і використовувалась як «спецоб’єкт», на якому потайки в нічний час ховали тіла розстріляних у підвалі будинку управління НКВС по вул. Раднаркомівській. Так продовжувалось до березня 1938-го, коли спецоб’єкт був заповнений вщерть, а репресивний конвеєр смерті продовжував ходу. Також стало відомо, що на території колишнього кладовища № 3 поховані діти, померлі від голоду в 1932–1933 рр. у бараках розташованого неподалік так званого Салтівського дитячого містечка. На час «розкриття таємниці», на місці колишнього кладовища кілька десятиліть розквітав Комсомольський парк. Рішенням Харківського міськвиконкому територія була визнана місцем офіціального поховання жертв репресій.
11 квітня 2023 року виповнюється 85 років від дня трагічної загибелі Василя Миколайовича Верховинця (Костіва) (1880–1938), композитора, засновника та головного хормейстера Першої української державної музичної комедії в м. Харкові, хореографа, фольклориста, етнографа, педагога, музичного і громадського діяча.
Василь Верховинець є одним з представників «Розстріляного відродження», який доклав вагомих зусиль у становлення українського музичного мистецтва. Народився 5 січня 1880 р. у с. Старий Мізунь нині Івано-Франківська область. Здобувши початкову освіту, навчався у бурсі, закінчив Самбірську учительську семінарію. Працював викладачем співів на Прикарпатті. Перейшовши до Русько-народного театру, проявив себе як талановитий хормейстер і актор (лірико-драматичний тенор). У 1906 р. запрошений до театру Миколи Садовського, де познайомився з майбутньою дружиною – акторкою Євдокією Долею. Найвідоміші ролі в театрі – Петро («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Андрій («Катерина» М. Аркаса).
Після закінчення Музично-драматичної школи М. Лисенка займався хормейстерською, диригентською роботою. Навчався у композиторів Г. Любомирського і О. Кошиця. Є автором хорів, маршів на слова О. Олеся, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, П. Тичини. У 1915 р. Василь Верховинець перейшов з театру М. Садовського до трупи І. Мар’яненка, де працював хормейстером-диригентом і хореографом.
Мандруючи під час театральних гастролей по всій Україні, вивчав традиції і побут народу, проводив етнографічні дослідження, занотував 400 народних творів. На основі зібраного матеріалу видавав наукові праці – «Українське весілля» (1912) та «Українські танці» (1913). У 1923 р. вийшла збірка «Весняночка», де викладена методологія роботи з дітьми.
У 1918 р. Василь Верховинець очолив Український національний хор у Полтаві. Викладав у Державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хорову студію ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича в Києві.
Наприкінці 1920-х рр. Василь Верховинець працював у столиці УСРР м. Харкові. У 1927–1928 рр. був керівником хору Харківського драматичного театру. Тут він виявив хист організатора, очоливши новостворені культурно-мистецькі установи. Зокрема, був засновником і головним хормейстером Першої української державної музичної комедії (1929–1931). Кращі вистави – «Запорожець за Дунаєм», «Вечорниці», «Гейша». У Харківському оперному театрі став співпостановником першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (музика М. Вериківського та Ю. Ткаченка). У 1930 р. створив у Полтаві вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс» – перший в Україні професійний жіночий колектив театралізованого співу. У 1933–1934 рр. митець керував хором під час зйомок фільму І. Кавалерідзе «Коліївщина» на Одеській кіностудії.
10 липня 2023 р. виповнюється 85 років від дня смерті Лева Лук’яновича (Лукіліановича) Кандиби (1881−1938), вченого бактеріолога, професора, заступника директора Харківського бактеріологічного інституту ім. Мечникова, розстріляного НКВС.
Він народився 20 лютого 1881 року в сім’ї службовців у місті Харкові. В 1907 році закінчив медичний факультет Харківського університету, був обраний асистентом Бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства. З метою удосконалення наукових знань був відряджений до Німеччини, протягом 1910 року працював у лабораторіях професорів Нейфельда і Фрідбергера (останнього вважав своїм вчителем і найкрупнішим мікробіологом зі світовим ім’ям, в 1929 році працював у його берлінській лабораторії). З 1917 року – завідувач вакцинного відділу Бактеріологічного інституту. Професор, член Харківського медичного товариства. Про високий фаховий рівень Л. Кандиби свідчить наукова спадщина, яка зберіглась у фонді Харківської медичної бібліотеки.
Його заарештували працівники Харківського оперсектора ДПУ УСРР 20 січня 1931 року. Звинуватили як члена контрреволюційної диверсійної шкідницької організації мікробіологів, до якої нібито входили Бурова А. Є., Григорович С. П., Соловйов М. М. Кандиба перебував під слідством у Харківському Будинку примусових робіт. Дізнавшись про самогубство колишнього колеги Григоровича, заявив слідчому «що про організацію дізнаєтеся лише через мій труп». Ухвалою особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 23 липня 1931 року за статтею 5412 Кримінального кодексу УСРР позбавлений волі в концтаборі строком на 3 роки умовно зі звільненнями з-під варти. Працював науковим керівником Українського науково-дослідного бактеріологічного інституту імені Мечникова. Вдруге заарештований на Північному Кавказі в санаторії «Цейський» 26 серпня 1937 року секретно-політичним відділом УДБ УНКВС по Харківській області як член антирадянської шкідницької організації (статті 547, 5411 Кримінального кодексу УРСР). У столиці України на той час працівники центрального апарату держбезпеки вимагали свідчень від іншого ув’язненого – колишнього директора інституту, доктора медичних наук Мойсея Іоновича Мельника. Таким чином, для продовження слідства Кандибу етапували з харківської в’язниці до київської.
В листопаді 1937 року сім’я була виселена з квартири. Дружина Ганна Василівна згадувала, що від слідчого не отримувала ніякої інформації про долю чоловіка. Коли тюремники відмовили у передачі посилки, вона здогадалась, що Лева немає в живих. Його розстріляли у місті Києві 10 липня 1938 року за ухвалою НКВС і прокурора СРСР від 20 листопада 1937 року. Військовим трибуналом Київського військокругу 6 травня 1958 року Кандиба Л.Л. був реабілітований.
Підготував Ігор Шуйський за матеріалами «Реабілітовані історією. Харківська область»
19 листопада 2023 року виповниться 140 років від дня народження Бориса Осиповича Боровича (Фінкельштейна) (1883–1938), книгознавця, громадського діяча, розстріляного НКВС у м. Києві.
Діяльність видатного бібліографа, бібліотекознавця тісно пов’язана з історією Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка. Нині Бориса Боровича визнають розробником документації та творцем предметного каталогу, автором друкованих робіт з питань методики предметного каталогу — одним з основоположників теорії та практики предметної каталогізації. Він був одним з перших фахівців України, які зробили значний внесок у розвиток вітчизняного читачезнавства та бібліопсихології. Однак десятиліттями інформація про його досягнення залишалася закритою, як і дані про приватне життя цієї людини.
Борис Фінкельштейн народився в Одесі, закінчив комерційне училище, навчався в університеті. У рідному місті працював керівником-педагогом дитячого клубу, зайнявся бібліотечною та літературною практикою, а також… негласно політичною діяльністю. У 1914—1915 роках член РСДРП Борович перебував під наглядом поліції у місті Могилів-Подільський. Політичну роботу не залишив, коли переїхав до Харкова і відкрив після Лютневої революції видавництво «Социалист».
3 січня виповнилося 120 років від дня народження Володимири Антонівни Крушельницької, докторки медичних наук, публіцистки, розстріляної НКВС в урочищі Сандармох Карельської АРСР.
Народилася Володимира в Коломиї у сім’ї відомого письменника і громадського діяча Антіна Крушельницького. Обрала фах медикині і здобула вищу освіту у Віденському університеті. В 1928 р. у м. Львові відкрила приватну практику. Захоплювалась також письменницькою роботою, виявляючи себе як здібний публіцист і перекладач.
Незабаром її батько, редактор літературно-наукового часопису «Нові шляхи», під впливом листування з радянськими діячами Миколою Скрипником, Миколою Хвильовим, Михайлом Семенком перевіз родину до столиці радянської України м. Харкова. Тут Володимира Антонівна стала аспіранткою, а після захисту дисертації – асистенткою Всеукраїнського інституту дерматології й венерології. Товаришувала із сім’єю театрального режисера Леся Курбаса, акторами Амвросієм Бучмою, Мар’яном Крушельницьким, Йосипом Гірняком, Ганною Бабіївною. Познайомилася з письменником Володимиром Гжицьким, публіцистом Юліяном Бачинським.
У листопаді 1934 р. розпочаті в середовищі інтелігенції політичні репресії докотилися до сім’ї Крушельницьких. Викритими «ворогами народу» оголошено батька, братів Івана і Тараса. Черговою жертвою розв’язаного більшовиками терору стала Володимира. У листі, дивом переданому з в’язниці, підслідна повідомила: «За тих пару місяців мені здається, що я пережила 300 років». За рішенням позасудового органу Володимиру Крушельницьку відправили до табору на Соловецькі острови на півночі СРСР. Дотепер збереглися на соловецькій землі перекази про лікарку – рятівницю хворих і знедолених.
Українці, які утримувались в ув’язненні, вважалися особливо небезпечними тоталітарному режиму. Володимиру Крушельницьку було страчено 8 грудня 1937 року. Реабілітована вона Харківським облсудом 10 березня 1958 року.
Підготував Ігор Шуйський за: Ярослав Ганіткевич «Доктор з родини Крушельницьких», Книга 2 «Реабілітовані історією. Харківська область»
Персональна виставка робіт Віталія Сластяникова
«Кораблі»
24.05.2023 – 04.06.2023 (мала зала)
Віталій Сластяников народився і виріс у Харкові, і його освіта не має нічого спільного з мистецтвом. З юних років Віталія охоплювали періодичні сплески творчого натхнення, яке невдовзі поступово згасло, оскільки виникли інші інтереси. І лише через багато років він раптово усвідомив, що довго йшов хибним шляхом. Віталій зрозумів, що творчість є невід'ємною частиною його життя, її змістом та основним способом самовираження.
Незважаючи на візуальну схожість з останніми проектами, ідея цієї експозиції принципово відрізняється від своїх попередників, оскільки, по суті, є єдиним сюжетом, пов'язаним секторами екліптики. Основою концепції автор представив знаки зодіаку у вигляді різних ребусів із нетиповим набором характеристик та властивостей для кожного. Заохоченням до такого рішення послужило бажання по-новому поглянути на традиційне сприйняття реальності та занурити глядача в глибокі роздуми.
Віталій працює виключно олією на полотні та в різних напрямках. Завдяки аскетичності робочого процесу митцю вдається підкреслити технічну індивідуальність. В цілому, він намагається передати багатогранність стану (переживання) людини, а також особливий погляд на нематеріальні речі: емоції, почуття, події, образи, знаки, фізичні явища, символічні позначення тощо.
Це сьома виставка Віталія в ІВЦ «Бузок» із восьми офіційних.
Тел. 097-546-69-98, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Цього року 8 жовтня виповнюється 85 років від дня смерті Гната Мартиновича Хоткевича (1878–1938), письменника, педагога, театрального організатора і громадсько-політичного діяча. Ця неймовірна високообдарована людина здобувала славу Харкову як українському місту. Талановитий поет, драматург, прозаїк, перекладач. Засновник харківської школи, автор першого підручника гри на бандурі. Викладач Харківського музично-драматичного інституту. Керівник капели бандуристів у Полтаві, які досягли визнання, отримавши контракт на гастролі Північною Америкою. Автор близько 600 музичних творів, вправно володів вокалом, грою на фортепіано, скрипці, бандурі. Громадська діячка Надія Суровцова, яка вважала Г. Хоткевича «романтичним символом українського руху, любові до батьківщини, її минулого, сучасного та майбутнього», у мемуарах навела підліткові враження від концерту в м. Умані. «Вийшов молодий бандурист у вишиваній українській сорочці не нашого зразка, з стрічкою-краваткою на високому комірі. Голубі очі, невеличкі вуса, отакий собі. І заспівав. Він мав невеличкого тенора, дуже приємного, а репертуар був добірний на ту пору. Що б він не почав, все викликало бурю оплесків». Музичні вечори з теплотою згадували професор Микола Сумцов, письменниця Христина Алчевська.
Вже у молоді роки Гнат Мартинович виявив організаторський хист, підготувавши виступ кобзарів-лірників до ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові в 1902 р. Фундатор першого в царській імперії робітничого театру, до якого залучив робітників паровозного заводу. «Єдиний «тілігент» з них був я», посміхався у вуса. Здобувши вищу освіту в Харківському технологічному інституті, він працював інженером на залізниці. «А дати в ті часи 150 свідомих українців у робітничу масу – я вважаю серйозною заслугою». Активний учасник революційних подій 1905 року, через реакцію царату Хоткевич вимушений залишити рідне місто та емігрувати до Галичини. У селі Красноїлля організував першу трупу Гуцульського театру – унікального явища, яке через наполегливість керівника набуло відомості. Підготувавши гастрольний репертуар, Хоткевич і його колектив поїхали до Харкова, Одеси, Херсона, Миколаєва, Києва, Москви.
Гнат Мартинович встигав вести копітку дослідницьку роботу. Оцінюючи його науковий доробок, як шевченкознавця, фахівці відзначали нову і оригінальну постановку проблеми, солідну аргументацію на основі архівних і мемуарних першоджерел, різнобічність і талановитість автора.
Розквіт творчості митця припав на 1920–30-ті роки. Насичена, активна діяльність Хоткевича була безжально перервана арештом 23 лютого 1938 р. «Літератор, науковий працівник, під час арешту пенсіонер», напишуть йому в анкету заарештованого. У документах НКВС зазначалося, що Хоткевич викритий як член антирадянської української націоналістичної терористичної організації. За цим звинуваченням його було страчено. Після реабілітації 1956 року з новою силою спалахнув інтерес громадськості до багатогранної спадщини Гната Хоткевича. У 2004 році його ім’я включено до книги «Сто знаменитих харків’ян». Новітні, без сумніву історичні події на Харківщині, доводять, навіть якщо скоротити цей список вдесятеро, Гнат Хоткевич посяде у ньому своє гідне місце.
Онлайн-виставка до Дня пам’яті жертв політичних репресій
«Розп’ятими долями болить Україна»
21.05.2023 - 26.05.2023 р.
День пам’яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам’ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування жертв політичних репресій комуністичного режиму.
Через терор і репресії пройшли представники усіх верств населення: від наукової та творчої інтелігенції до робітників і селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КДБ, доступ до відомчих архівів був заборонений.
Виставку підготовлено за матеріалами серії книг «Реабілітовані історією. Харківська область».
Фотоілюстрація до афіші:
Пам’ятник Козацький хрест «Убієнним синам України», встановлений 2004 року на меморіалі «Сандармох» у Республіці Карелія на місці масових розстрілів українських в’язнів – діячів науки, культури, освіти осінню 1937 року. Скульптори Микола Малишко та Назар Білик.
«НАС ЄДНАЄ ТВОРЧІСТЬ»
20.05.2023 - 30.05.2023 р. (велика зала)
Анонсуємо виставку творчих робіт учнів художнього відділення ДМШ №5. Вперше з моменту повномасштабної війни в Україні наші юні таланти представлять офлайн свої роботи та скульптурні композиції, виконані за допомогою різноманітних технік та прийомів. Запрошуємо вас підтримати майбутніх митців 20 травня в інформаційно-виставковому центрі «Бузок».
Вітаємо, любі глядачі! На зв'язку незламний Харків - залізобетон, місто-герой, яке подарувало світу чимало науковців, письменників, музикантів та художників. Харків - осередок студентства, в якому завжди нестримним потоком струменіла енергія молодості, відновлення та життя. Зараз на наших вулицях молоді стало набагато менше - університети та школи перейшли на дистанційне навчання, багато хто був змушений евакуюватися, хтось волонтерить, а хтось захищає нашу землю і нашу свободу. Попри все, ми продовжуємо жити і створювати навколо себе той світ, в якому наші діти зможуть досліджувати, винаходити, музикувати, малювати, будувати, рости в мирі та безпеці. Тож, Харків - це не лише місто герой, це місто героїв.
Наша мета – створити умови для розкриття потенціалу наших учнів в усіх можливих його проявах, допомогти їм не лише опанувати технічні аспекти мистецтва, але й провести їх шляхом творчого становлення, показати дітям, як ці знання можна буде використати в реальному житті. Саме тому ми співпрацюємо з місцевими музеями, театрами та галереями. Юні таланти регулярно відвідують виставки сучасних художників та майстрів народного мистецтва, різноманітні майстер-класи, презентації. Викладачі разом з учнями відвідують екскурсії, де діти можуть вивчати архітектуру рідного краю, знайомитися з прийомами роботи в художніх майстернях. Одним словом - учні ДМШ беруть активну участь у мистецькому та культурному житті міста Харкова.
Одним з наших творчих партнерів для розширення мистецького кругозору школярів став інформаційно-виставковий центр «Бузок», розташований у самому серці Харкова. Він надав можливість нашим учням представити свої роботи та поділитися з нами своїм поглядом на мистецтво в його стінах. Це гарний шанс не тільки для учнів, які залишилися в Харкові, але й для тих, хто був змушений евакуюватися - частина учнівських робіт також буде представлена онлайн.