Сьогодні ми боремося з російським агресором за своє існування — як український народ, що має невід’ємне право жити у суверенній державі, на своїй Богом даній землі — Україні. Серця наші сповнені невимовним болем і скорботою за загиблими, люттю до ворога та глибокою пошаною до наших героїв–захисників.

Український вимір Другої світової війни — це величезні жертви серед цивільного населення, боротьба на всіх фронтах і театрах бойових дій: не тільки на Східному фронті, а у лавах руху опору інших країн, арміях союзників, що воювали в Італії і Франції, на Далекому Сході та Тихоокеанському театрі воєнних дій.

Маємо пам’ятати усіх.

 

Друга світова розпочалася 1 вересня 1939 р. із бомбардувань Львова силами люфтваффе. 17 вересня у війну на боці нацистського загарбника вступив СРСР.

22 червня 1941 року розпочалася війна між вчорашніми союзниками — Третім Рейхом та СРСР, внаслідок чого більшу частину України було окуповано німецькими військами. Тут три з половиною роки точилися криваві бої.

 

Українці зазнали непоправних втрат не тільки від війни, але й від масових сталінських репресій.

 

РОЗСТРІЛИ НКВС 1941 РОКУ В ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

 

До початку німецько–радянської війни у розташованих на території радянської України 62-х пенітенціарних установах перебувало 72768 в’язнів, що вдвічі перевищувало встановлені нормативи утримання.

 

Бомбардування нацистами 22 червня 1941 року середмість у західних областях Союзу викликали у населення розпач, тугу і жах, які посилили звуки пострілів на тюремних подвір’ях. Протягом двох тижнів радянські каральні органи вчинили масові розстріли 22 тисяч осіб, переважно політичних в’язнів. Замасковані нашвидкуруч місця безпрецедентних злочинів були виявлені окупантами і використані нацистською пропагандою як прояви особливої жорстокості, притаманної більшовикам — авторам «червоного терору». У контексті міжнародного права нині такі дії можна кваліфікувати як злочин проти людяності, вважають фахівці Українського інституту національної пам’яті.

 

Насправді тюремне начальство втілювало отримані з Москви вказівки наркома держбезпеки Всеволода Меркулова (до речі, учасника очолюваної наркомом закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим делегації в Берлін у листопаді 1940 року, за рік після укладення «пакту Молотова-Ріббентропа» про розподіл сфер впливу між СРСР і Третім Рейхом у Північній та Східній Європі, згодом порушеного гітлерівцями; ця угода двох тоталітарних режимів фактично розв’язала А. Гітлеру руки і пришвидшила початок Другої світової війни).

Згідно з цілком таємним наказом НКВС № 2445/М від 23 червня 1941 року терміново складалися списки з обліку двох категорій в’язнів, які підлягали страті або етапуванню в концтабори. Через надзвичайні обставини надійшла свіжа вказівка — знищити звинувачених у політичних та економічних злочинах, інших — звільнити. Побоювання тюремників відступитися від вимог керівництва призвело до збільшення втрат серед заарештованих, пришвидшення масових розстрілів у місцях утримання.

 

Стрімке наближення фронту, загроза окупації центральних і східних областей відбилося на практиці розстрілів підрозділів НКВС у глибині України. Переповнені камери харківських тюрем вміщували тисячі заарештованих у підозрі в антирадянській діяльності неблагонадійних цивільних і звинувачених у намірах зрадити батьківщині військових. Управління НКВС по Харківській області готувало евакуацію своїх працівників до м. Куп’янська, куди поїхали ЦК КП(б)У і уряд радянської України. За таких умов тюремні камери підлягали негайному розвантаженню. Розстріл ставав універсальним засобом вирішення виниклих з в’язнями проблем: нестачі будь–яких залізничних вагонів для відправки на північ, браку слідчих, які мали провести дізнання. Військові трибунали виносили смертельні вироки, виконання яких покладалося на комендатуру. До списків «смертників» включали підозрюваних, судового рішення у справах яких не було. Полишаючи Харків, працівники НКВС на території обласного управління влаштували пожежу.

 

Дослідження у рамках проєкту «Реабілітовані історією» документів Галузевого державного архіву СБУ переконливо доводить, що, виконуючи таємні накази і директиви, працівники управління НКВС на сході України тими самими жорстокими методами, як і «колеги» із західних областей, розправлялися з в’язнями.

Нині відомо 540 імен розстріляних НКВС у серпні–жовтні 1941 року в Харкові. Ретельне вивчення документів дозволило встановити події останніх місяців життя і визначити дату смерті одного з фігурантів сфабрикованої НКВС у 1940 році «справи 59-ти» — колишнього студента першого курсу лікувального факультету Львівського медичного інституту Богдана Старки. Слідство доводило, що, як учасник молодіжної організації українських націоналістів з січня 1939 року, Старка готував збройне повстання проти радянської влади. Разом з ним, перед судом постали 59 українців, переважно представників учнівської та студентської молоді.

 

Гучний політичний «Процес 59-ти», який відбувся 15–18 січня 1941 року у Львові, увійшов в історію як екзекутивна акція радянського тоталітарного режиму з покарання прибічників ОУН та залякування населення Західної України. Сорок два звинувачених були засуджені на смерть і сімнадцять до тривалих термінів позбавлення волі.

Очікуючи остаточного рішення суду, приречені спробували уявити останні хвилини життя. «Часто наші розмови поверталися до теми виконання нашого вироку» — згадувала Любов Степанівна Комар. «Про те в нас були різні думки і побажання. Одні припускали, що нас можуть розстріляти в підземеллях тюрми, де ми б ішли довгим коридором і тоді несподівано діставали б кулю в потилицю. Інші думали, що НКВС практикує розстріли в лісах і зразу ж закопує постріляних. Було питання, чи розстрілюваним зав’язують очі, а чи можна дивитися прямо в вічі нашим катам, чого дехто з нас бажав».

 

Половина засуджених на страту — 21 особа, були помилувані. Їх помістили до в’язниці у м. Бердичів, де на початку липня енкаведисти підпалили полите бензином сіно у тюремних приміщеннях, закидали в’язнів гранатами. На щастя, більшості засуджених поталанило вибратися крізь стрілянину та хвилі полум’я на волю. Інші втекли з львівської в’язниці на Бригідках, скориставшись сполохом від фашистського бомбардування.

 

Проте серед врятованих Богдана Старки не було. Тільки відомо, що суд покарав його 10 роками позбавлення волі у виправно–трудових таборах з пораженням прав на п’ять років і конфіскацією особистого майна. За суперечливою інформацією, Старка розстріляли у серпні 1941 року. Втім, донині з архівних документів випливають нові уточнюючі подробиці.

У березні з львівської в’язниці Старка етапували до харківської пересильної тюрми, звідки, захворілого, перевели до тюремної лікарні. За матеріалами нової кримінальної справи, Богдан розповідав випадковим сусідам про мету створення ОУН, розкол на «бандерівців» і «мельниківців» з центрами в Німеччині та Польщі. Про це відразу дізналося оперативне чекістське відділення, що «обслуговувало» в’язниці. Учасників бесіди, колишнього хлібороба Антона Голенка і Олександра Гречкосія з Київщини, звинуватили в антирадянських розмовах, а Старка — «в агітації серед ув’язнених». Всіх трьох перевели до харківської в’язниці № 1. Військовим трибуналом НКВС Харківської області у закритому засіданні 18 серпня 1941 року вони були засуджені до страти, вирок підлягав негайному виконанню.

 

Проте за виняткових умов евакуації канцелярії НКВС, кримінальну справу Б. Старки, А. Голенка, О. Гречкосія спрямували в глибокий тил без відповідних відміток. І вже в 1949 році колишніх ув’язнених харківської «пересилки», не виявлених у концтаборах СРСР, оголосили в розшук. Ось як виглядала довідка МВС, надіслана за останнім місцем проживання А. Голенка: «У 1941 році із виправно–трудової колонії УМВС Харківської області здійснив втечу особливо небезпечний державний злочинець Голенко… Прикмети втікача: немає однієї ноги…» Схожа «орієнтировка» з вимогою негайного затримання була надіслана і до Бібрківського районного центру Львівської області, звідки родом був Богдан Старка. Після ретельної перевірки, пошук припинили. Факт розстрілу засуджених не знайшов підтвердження навіть при підготовці документів їх реабілітації в 1992 році.

Віднайдені документи про виконання вироку 10 вересня 1941 року в підвалі харківського НКВС підтвердили загибель Б. Старка, А. Голенка, О. Гречкосія. Відомості доповнили інформаційну базу даних і будуть опубліковані у книзі Харківського тому «Реабілітовані історією». Аналіз документів триває.

 

Людмила Ровчак, доктор філософії в галузі історії Ігор Шуйський

Джерела : фонд Галузевого державного архіву СБУ; Інформаційні матеріали УІНП до 80-х роковин масових розстрілів у тюрмах НКВД у червні–липні 1941 року

 

Фото:

1. Богдан Микитович Старка. Фото з книги Тараса Гривула Ольги Осередчук «Процес 59-ти»: покоління борців та героїв. Львів, 2011.

2. Фрагмент розсекреченого архівного документу — цілком таємного листа військового трибуналу військ НКВС з наполяганням негайно виконати вирок у справі Б. Старка, А. Голенка, О. Гречкосія. Поверх припис Петра Сафонова: «коменданту исполнить приговор. 08.09.1941 г.»

3. Сафонов Петро Сергійович, на 1941 рік начальник управління НКВС по Харківській області. У службовій обліковій картці вказав «уродженець Дніпропетровська, з робітників. Українець, рідна мова українська»

4. Колона харківців самотужки залишала місто. 1941 рік Інтернет-ресурс

 

• 
• 
• 
• 
•