Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди.
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою.
«Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!
Піднімайтесь на святеє діло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матері службу.
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві і ляхові?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крові?
Пора, діти, добра поглядати
Для власної хати,
Щоб ґаздою, не слугою
Перед світом стати!»
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, єднаймося,
Українські люди!
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!

Не дарма дослідники вважають період на зламі віків одним з найінтенсивніших в історії суспільно-політичної думки України. Пріоритет у цьому належить політичній еліті. У 1895 році український громадський і політичний діяч, публіцист Юліан Бачинський опублікував дослідження «Україна уярмлена» («Ukraina irredenta»), у якому обґрунтував необхідність здобуття Україною незалежності як передумову подальшого соціально-культурного розвитку. Пророче звучали слова «на Україну чекає тяжка, відчайдушна боротьба, скільки фізичної і духовної енергії буде витрачено, скільки крові проллє, скільки жертв зазнає український народ. Це буде страшний час – час тяжкої муки і терпіння, але і найкращий час для українського народу. Україна для себе! – ось його клич. «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну до Кавказу – от єї стяг!»

І ось вже на Сході у 1900 році палкий прибічник державної самостійності харківський адвокат Микола Міхновський у політичному заповіті «Самостійна Україна» сформулював гасло «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна». Цей задум побудови незалежної держави легко сприйняла студентська, учнівська молодь, якій належало втілити ці слова у життя.

Саме ці гасла в лекційних авдиторіях виховували молодих патріотів, справжніх громадян, палко люблячих Україну.
Учений і громадський діяч, у майбутньому голова Центральної Ради Михайло Грушевський в праці «Галичина і Україна» (1906) одним із перших дав визначення поняття «соборність» у політичному контексті. Професор Степан Рудницький у передмові «Короткої географії України» (1910, 1914) нагадав: «Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лічить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, що могли б зрівнятись з українською такою географічною особливістю».

Лютнева революція 1917 року, яка завершилась падінням монархії в російській імперії, додала надій українцям на скоре втілення вікових прагнень. Оспівуючи рідну землю, Олександр

Олесь напише:
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі

До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!

Найвідоміший український пісенний твір 1917 року «За Україну» був написаний одним із засновників Української Центральної Ради Миколою Вороним. Твір, сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення та розбудови незалежної держави, швидко став популярним по обидва боки Дніпра, пісня міцно ввійшла до репертуару багатьох тогочасних військових з'єднань українців. Слова з твору – «За Україну, за її волю» – вишиті на бойових прапорах частин Збройних сил України.

За Україну
З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас —
Ну ж бо враз
Сповнять святий наказ!
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!

Сучасники, очевидці подій залишили письмові згадки про історичну подію. Академік Сергій Єфремов, який активно підтримував Акт злуки УНР та ЗУНР, записав в щоденнику: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних форматах». Громадський діяч, український меценат, один із ініціаторів скликання Центральної Ради Євген Чикаленко того славного дня також звернувся до щоденника: «сьогоднішнє з’єднання України в одну державу після 700-літньої розлуки єсть величезної ваги річ».

Відомий український воєначальник, один із творців і командувачів армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, писав у «Споминах», що «Державний акт 22 січня про злуку всіх земель, що святочно виголошено в Києві на площі святої Софії, мав бути основою нового політичного «вірую». Від цього часу ідея Соборної Самостійної Української Держави мала живити й посилати на подвиги провідників і маси…»

Захоплені подіями 1919 року в Україні, сучасники Данило Левський, Михайло Орест, Леся Храплива-Щур оспівували у віршах Акт злуки, вбачали в Соборності велике майбутнє. У 1920–1940 роки поезії публікували закордонні часописи, які, до речі, часто використовували дату 22 січня і слово «Соборність» у назвах творів.

із вірша Данила Левського «22 січня»
Ми віримо в світлі, майбутні часи,
В красу боротьби й перемоги,
І з вірою в святість такої краси
Не зійдем з одної дороги.
Ми віримо в світлі, майбутні часи…

Українські літератори вживали слово Соборність у широкому розумінні. «Саме слово «Соборність» має в собі якийсь містичний зміст, є духовним витвором української національної суті й як таке не вдається навіть перекласти на чужі мови. Це слово треба переживати, а не тільки розуміти. У слово «Соборність» ми вкладаємо почуття нашої духовної єдності, що випливає з приналежності до одної нації…», писав у самвидаві невідомий автор твору «Думки з нагоди».

Керовані політичною кон’юнктурою, радянські органи цензури забороняли публікації, у яких позитивно висвітлювалася діяльність УНР, ЗУНР. Літератори піддавались гонінням. Колишні українські політики, громадські діячі, яких доля залишила в радянській Україні, були репресовані.

До авторів, які не звертаючи на відверті погрози не поступилися творчістю і вільнодумством, належить радянський політичний в’язень Олекса Бердник.

«Свята Україна» (1980)
...Народилась Україна Нова,
Небувала, чиста, як дитя,
Україна Зоряної Мови,
Україна Божого Буття!
Україна казки і кохання.
Та Держава, де щезає тлінь.
Україна творчого повстання
Для усіх безсмертних поколінь.
Україно, вернуться до тебе —
Матері, сторожові вогні,
Ясні зорі і хмарини з неба,
Козаки воскреслі і пісні.
Прийдуть квіти і маленькі діти.
Прийде казка і пташиний спів,
Забринять у просторі сюїти
Всіх дерзань і небувалих снів.
Україно-Матінко! Воскресни!
Тануть сни і котяться в імлу...
І Софія — Мудрість Пречудесна
Вже стоїть на Київськім Валу!
Побратими, гляньте на руїни —
То ж не прах, не камені прості!
То в Руці Святої України
Всесвіту Ворота Золоті!

Тема Соборності нині є актуальною в літературному просторі. Лунають у шкільних залах і студентських авдиторіях нові голоси, надихаючи молодь, запевнюючи у далекоглядності пращурів, які подарували Україні Соборність.

Підготував доктор філософії в галузі історії Ігор Шуйський

Фото :
1. Форзац першого видання «Кобзаря», 1840 рік.
2. Іван Франко, 1890 рік.
3. Микола Міхновський (1873–1924) фото з О. Шокало. До 150-ліття Миколи Міхновського
4. Юліан Бачинський «Ukraina irredenta» (1895).
5. Михайло Орест. 22 січня. //Наше життя Центральний державний архів зарубіжної Україніки, бібл. ф. 3 інв. № 6201-О стор. 1.
6. Євген Чикаленко (1861–1929).
7. Михайло Грушевський (1866–1934).
8. Микола Вороний (1871–1938).
9. Олександр Олесь (Кандиба О.) (1878–1944).
10. Михайло Омелянович-Павленко (1878–1952).
11. Степан Рудницький (1877–1937).