З початком операції чекісти на місцях отримали з Москви накази, директиви, меморандуми, які значно розширювали категорії громадян, які підлягали репресіям. Заарештовані інженери, науковці, аграрії, військові, робітники, зіштовхнувшись з шаленим моральним і фізичним тиском, переважно визнали «провину» і постали у документах слідства «ворогами народу», які підлягали суворому покаранню. Доцільність застосування тієї чи іншої «міри соціального захисту» — аж до вищої (розстрілу) — визначали судді з найвідданіших режимові виконавців, які при винесенні рішень враховували доведені областям так звані «ліміти».
Напередодні масових арештів, партійно-державне керівництво розіслало по областях УРСР таємну інструкцію про формування позасудового репресивного органу — «трійок», створених для спрощення та прискорення процедури засудження. Головуючим призначали начальника обласного НКВС, до складу включали прокурора області та першого секретаря обкому ВКП(б). Утаємничена діяльність «трійок», як і інших позасудових репресивних органів з широкими повноваженнями, суперечила радянському законодавству, передусім Конституції 1936 р. Втім, упродовж неповних п’яти місяців 1937 р., «трійка» при УНКВС по Харківській області ухвалила тисячі репресивних рішень. Зокрема, за її постановами 3 449 осіб було розстріляно, 6 401 в’язня етаповано до північних таборів СРСР. Найбільш вагомі кримінальні справи розглядали у пришвидшеному режимі виїзні сесії військової колегії Верховного суду СРСР, рішення яких про розстріл виконувались впродовж доби. Проте навіть такі темпи і результати роботи на місцях не влаштували керівництво. Областям підвищили плани репресій і функціонування «конвеєру смерті» тривало до листопада 1938 р.
Розстрільні вироки в Харкові виконувались у режимі надзвичайної секретності в підвалі будинку обласного управління НКВС по вул. Раднаркомівській. Тіла розстріляних потайки ховали на території закритого кладовища № 3 по вул. Конюшенній (нині парк Пам’яті по вул. Академіка Павлова). На березень 1938 р. там вже закопали 6 865 людських останків і місця для продовження поховань не залишилось. Та й арешти і розстріли не зупинялись. Нічні поховання своїх жертв УНКВС перенесло на власну територію в 6-му кварталі Лісопарку (нині Меморіал жертвам тоталітаризму).
Земля таємного цвинтаря поглинула відомого українського культурного діяча Гната Хоткевича, театрального актора Михайла Жадановського, актора і режисера Марка Петлішенка, режисера, керівника Харківського театру ляльок Івана (Шахівця) Шаховцова. Тут поховані викладачі харківських вишів Р. Р. Вітте, В. О. Голяховський, Я. Я. Классен, науковці С. Ю. Єсипенко, С. П. Кравцов, І. П. Кривобабка, Б. С. Мінінберг. Начальник школи тренерів Державного інституту фізкультури України В. А. Бедункевич, сильніший велогонщик країни М. О. Євдокимов, член збірних команд СРСР з волейболу, футболу О. В. Шпаковський та багато інших, обдарованих талантами людей. Одначе найбільшу частину жертв Великого терору складають звичайні робітники та селяни (повний мартиролог поміщений у книзі 3 «Реабілітовані історією. Харківська область», дивитися за посиланням https://inforegion.kh.ua/index.php/sektorom-redaktsii-knyhy-reabilitovani-istoriieiu/reabilitovani-istoriieiu ).
Втім, страти харківців відбувалися далеко за межами Слобожанщини. Найбільш значимих фігурантів кримінальних справ відвозили до катівень у Києві, Москві, де працівники центрального апарату НКВС вибивали з них викривальні свідчення про антирадянську діяльність намічених до арешту посадовців. Відомим в Україні місцем поховання репресованих, у тому числі уродженців і мешканців Харківщини, є частина лісової зони Дніпровського району м. Києва (з 2006 р. Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»). Із 100 тисяч похованих там осіб істориками встановлені імена майже 19 000 жертв комуністичного режиму.
У 1937 р. каральна машина поширила репресії на осіб, що вже знаходились у таборах на півночі і сході СРСР. Близились до завершення терміни покарання ув’язнених на стику 1920–1930-х рр., які очікували скорого звільнення з-під варти. Щоб цьому перешкодити, працівників оперативних відділів ГУЛАГу налаштували на відкриття нових справ учасників підпільних антирадянських організацій з табірного середовища. За браком доказів чекісти, не виходячи з канцелярії, обирали «винних», вибірково використавши частину службового обліку, як-от категорію «УНКР» — Українська націоналістична контрреволюція. Таку організацію осінню 1937 р. НКВС «розкрило» у одному з найсуворіших місць ув’язнення, сумно відомій Соловецькій тюрмі особливого призначення. Більшість фігурантів справи представляла справжню духовну українську еліту — літератори, науковці, державні діячі, представники духовенства. Неначе відчуваючи неминучу загибель, закуті неволею соловчани скаржились один одному, що «українцям ніколи не бути на свободі». Невідворотне сталося в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії, коли НКВС з 27 жовтня по 4 листопада 1937 р. учинив наймасовіший розстріл української інтелігенції. У списку 287 страчених українців — відомі харків’янам імена театрального режисера Леся Курбаса, кандидатки медичних наук Володимири Крушельницької, професора Комунального інституту Петра Дятліва, літераторів Миколи Зерова, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, академіків ВУАН Степана Рудницького і Матвія Яворського, прем’єр-міністра УНР, одного із засновників УАПЦ Володимира Чехівського, державного діяча Михайла Полоза.
За часів Великого терору в радянській Україні було засуджено 198 918 осіб, з яких майже двох третин — до розстрілу. Втім, винесені сталінськими суддями навіть відносно «невеликі» у вісім-десять років терміни позбавлення волі для багатьох українців стали фатальними і не дозволили через знущання охорони та нелюдські умови утримання повернутися в Україну.
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
- Меморіальний дзвін на території Українсько-польського меморіалу жертвам тоталітаризму в Харкові. Вікіпедія.
- «Стереть с лица Земли врагов колхозного строя. Суд над контрреволюционной бандой вредителей и диверсантов». Фрагмент статті газети «Соціалістична Харківщина», присвяченої судовому процесу в Куп’янському районі Харківської області. 14 вересня 1937 р.
- Пам’ятний камінь на місці масових поховань жертв Великого терору по вул. Академіка Павлова (нині парк Пам’яті). У 1990 р. громадськістю Харкова був встановлений гранітний камінь з написом російською: «На цій території масового поховання буде споруджено меморіал жертвам сталінських репресій. Квітень 1990 р.». Докладніше: «Реабілітовані історією. Харківська область» Ч. 4, книга четверта. К-Х.: 2021.
- Акти про розстріл репресованих харків’ян — жертв Великого терору — на виконання постанови трійки УНКВС по Харківській області за підписом коменданта обласного управління НКВС Зеленого, прокурора Липського, начальника спецкорпусу внутрішньої в’язниці Кашина. Аналіз архівних документів свідчить, що інтервал між розстрілами двох осіб складав 2 хвилини. Серпень 1937 р. Держархів Харківської області.
- Харків, 1937 рік. Поворот з вулиці Пушкінської на вулицю Чернишевську, по якій так звані «чорні воронки» звозили жертв до будинку обласного управління НКВС. Реабілітовані історією. Харківська область. Книга 3 ч. 4, Київ-Харків. 2021.
- Місце влучання ракети, випущеної російськими окупантами по території Українсько-польського меморіалу жертвам тоталітаризму. Березень 2022 р. Суспільне Харків.
- Безіменні могили жертв ГУЛАГу. Інтернет-ресурс.
- Пам’ятний знак Козацький хрест «Убієнним синам України», встановлений на місці масових розстрілів соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох, Республіка Карелія. Вікіпедія.
{gallery}05082024{/gallery}
