Наполеглива наукова праця, проривні публікації за результатами експедиційної роботи, яку не полишав мистецтвознавець, зміцнили його репутацію та додали заслуженого авторитету. Директор музею українського мистецтва, професор Харківського художнього інституту С.А. Таранушенко оточив себе ентузіастами, щиро відданими справі дослідження та збереження старовинних дерев’яних церков. «Треба збирати, збирати і збирати. Бо все гине, гине і гине» — розмірковували експедиційники про свою місію. Мотором наукових досліджень був, звичайно, професор Таранушенко.

Занурені у дослідження науковці продовжували працю в умовах згортання українізації і розпочатого правлячою верхівкою більшовиків наступу на українську інтелігенцію. Здається, вони не бажали помічати негативних змін у багатьох сферах життя в Україні. Так, на початку 1930 р., ДПУ УСРР ізолювало на час відкритого судового слухання справи «Спілки Визволення України» відомого фольклориста та народознавця Василя Григоровича Кравченка і навмисно протримало його за гратами до оголошення вироку. На що близький знайомий Таранушенка, дослідник сакрального мистецтва Павло Жолтовський написав Василю Григоровичу: «як ми з Степаном Андрійовичем і вважали, що Ваш арешт був прикрим непорозумінням, так воно і на ділі вийшло. Від Ненадкевича (Євген Олександрович — літературознавець, професор ніжинського інституту народної освіти, Авт.) я чув, що Ваша енергія, Ваш запал до наукової роботи від цього не постраждав. А це, звичайно, головне».

Незахищеність, нерозуміння загрози репресій далекими від політики талановитими людьми були очевидні. У повній мірі це проявилось, коли вони постали перед сталінським «правосуддям» «як члени контрреволюційної організації «російсько–український фашистський блок».

Слідчий секретно–політичного відділу ДПУ УСРР С. Рєзніков, який у 1933 р. вів справу, вимагав від підслідних викривальних показів на авторитетних українських вчених, академіків — на той час вже покійного Дмитра Багалія та смертельно хворого Михайла Грушевського. Під їх керівництвом нібито проводилась підпільна контрреволюційна робота в Харкові і Києві, а в 1926–1927 рр. відбулось організаційне об’єднання цих націоналістичних угруповань. В обвинувальний висновок до списку керівництва підпілля під номером «1» вписали ім’я Стефана Таранушенка. З повною версією обвинувачення за опублікованими витягами ключових документів архівної кримінальної справи, а також інформацією про репресію С.А. Таранушенка можна ознайомитися у частині 2 книги 1 «Реабілітовані історією. Харківська область» стор. 98–105; 105–107, 470–471 на сайті комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради за посиланням https://inforegion.kh.ua/media/attachments/2019/12/05/verstka__1__2.pdf .

Політичну репресію С. Таранушенко згадував дуже скупо, як життєву катастрофу, наслідки якої негативно відбилися на професійній роботі, коли «я опинився в таборах в Забайкаллі; музей українського мистецтва був ліквідований». За ухвалою «судової трійки» його запроторили на 5 років до БАМтабу. У вересні 1936 р. з-під варти звільнили, проте із забороною повертатися в Україну, що, фактично, дорівнювало примусовому відстороненню від улюбленої справи. «Коли в 1939 р. я зміг навідатися до Харкова, виявилося: найдорогоцінніші матеріали — текі з обмірними даними, зафіксованими в натурі під час досліджень, безслідно зникли. Кресленики перейшли у власність харківського Будинку архітектора, але не всі: планів і розрізів церков в Левченках, Миколаївці, Пустовійтівці, Москалівці та плану церкви в Бобрику уже бракувало. Негативи теж зникли. Будинок архітектора погодився переслати мені частками мої кресленики: протягом 1939–1940 років я зкалькував їх для себе, після чого повернув харківському Будинку архітектора», шкодував вчений. Вціліле після репресії було безслідно втрачено у Другу світову війну. «Під час окупації Харкова гітлерівцями кресленики мої, виконані олівцем на ватмані, що переховувались в Будинку архітектора, зникли. В приміщення, де переховувались мої особисті негативи, потрапила авіабомба. Чудом збереглися лише контрольні відбитки фото, кальки обмірних креслеників та мої щоденники. До опрацювання збережених матеріалів експедицій 1927–1932 років приступити я зміг лише в 1953 р. вже в Києві».

Однодумці і колеги Таранушенка — загалом за справою було засуджено десять осіб, після повернення з таборів так само збирали по крихтах розсіяне культурне надбання. Павло Жолтовський у 1937 р. з гіркотою відмітив «що тепер на Україні нема жодного фахівця по українській феодальній старовині, а пам’ятки руйнуються посиленим темпом».

Найприкрішою забороною, яка поламала багато планів на подальше життя Таранушенка, було обмеження у виборі місця проживання. Спочатку він був вимушений працевлаштуватися викладачем філії індустріального робітничого факультету в м. Пермі у російській глибинці. Намагаючись наблизитися до батьківщини, оселився у м. Курську, де з неймовірними труднощами добився дозволу працевлаштуватися до картинної галереї. Ще три роки до зняття адміністративних обмежень працював у Астраханській картинній галереї. Тільки у 1953 р. отримав дозвіл повернутися до України. Працював у м. Києві співробітником Академії архітектури України, продовжуючи вивчати пам’ятки мистецтва та архітектури Лівобережної України.

Репресовані науковці належали до найбільш морально постраждалої категорії радянської інтелігенції, чия діяльність була пов’язана з оприлюдненням результатів багаторічних досліджень. Їх публікації нібито потребували додаткової перевірки і часто затримувались або просто скасовувались. Це викликало відчуття неповноцінності і непотрібності. Штучно створений творчий вакуум відбивався на професійному і повсякденному житті.

Нарешті 5 вересня 1958 р. Харківський обласний суд задовільнив протест обласного прокурора і відмінив постанову судової трійки стосовно С. Таранушенка, Д. Гордєєва, Д. Жолтовського, О. Нікольської, О. Поплавського «за недоведеністю складу злочину». Через деякий час колишні репресовані отримали на руки довгоочікувані довідки про реабілітацію. «Солодкий, але дещо запізнілий процес обеління отримав зараз широку та повнокровну течію. Вибілені та сиру уподібнені Степан Андрійович, Дмитро Петрович, а також і я, багатогрішний», написав Жолтовський. «Зараз виборюємо належні нам виплати у двомісячному розмірі». Так колишні «спільники» сприйняли реабілітацію радянської влади за нездійснені злочини та більш аніж куцу компенсацію за пережите. Крім того, вважав Поплавський, у свіжозатвердженому документі вбачалися юридичні протиріччя. «Якщо зібрані докази винуватості недостатні, так припиняти справу немає ніякого резону. Треба продовжити розслідування до тих пір, поки докази будуть достатніми, хоч би для цього знадобилося ще чверть століття понад те, що витрачено на встановлення та усвідомлення недостатності вже накопичених улік».

Минуло ще кілька десятиліть, коли з настанням незалежності в Україні діяльність вітчизняних науковців подвижників отримала гідну моральну та наукову оцінку в суспільстві.

Останні роки життя С. Таранушенко провів вдома, охоче спілкуючись з близькими та знайомими людьми. Ділився багатими знаннями, надавав цінні поради. За безкорисливість і довіру сучасники цінували Стефана Андрійовича. «Велетнем мистецтвознавства» назвав біографічну статтю про нього історик Сергій Білоконь. Помер Стефан Таранушенко 13 жовтня 1976 р. і похований на Байковому кладовищі у Києві.

Інтерес до постаті вченого не згасає і в ХХІ столітті. Його наукову спадщину цитують і обговорюють на конференціях історики нового покоління. Краєзнавці пригадують враження від зустрічей з ним, обнародують рідкісні документи. Зусиллями видавців А. Парамонова, О. Савчука були відшукані і опубліковані в авторській редакції роботи С.А. Таранушенка. У 2016 р. колишню вулицю Дзержинського в Деснянському районі м. Києва перейменували на вулицю Стефана Таранушенка. У Харкові на стіні будинку по вулиці Мироносицькій, у якому в 1920–1933 рр. мешкала сім’я Таранушенків, було встановлено меморіальну дошку «видатному українському мистецтвознавцю, пам’яткоохоронцю та музейному діячеві Стефану Андрійовичу Таранушенку».

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. С.А. Таранушенко (1889–1976)
2. На фото вчені мистецтвознавці А.В. Фюнер, проф. Ф.І. Шміт, С.А. Таранушенко, позаду О.О. Нікольська. м. Харків, 1921 р. з фонду ЛМХМ.
3. Науковці, учасники експедиції в с. Пакуль на Чернігівщині: Стефан Таранушенко, Федір Ковальчук, Дмитро Чукин, Павло Жолтовський. Фото 1928 р. з фонду Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.
4. Обкладинка архівної кримінальної справи ДПУ УСРР на С. Таранушенка та інших. м. Харків, 1933 р. ГДА СБУ.
5. Обкладинка першого видання монографії С. Таранушенка «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України», 1976 р.