Під час театральних гастролей по всій Україні, вивчав традиції і побут народу, проводив етнографічні дослідження, занотував 400 народних творів. На основі зібраного у мандрівках матеріалу видавав наукові праці — «Українське весілля» (1912) та «Українські танці» (1913). Найбільш вагомою вважається його праця «Теорія українського народного танцю» (1919). Ця праця стала першою вдалою спробою систематизації й узагальнення творчих досягнень українців у галузі народного танцювального мистецтва. В. Верховинцю вдалося не тільки зібрати надзвичайно цінний фольклорний матеріал, а й науково опрацювати його як основу постановок українських народних танців. В. Верховинець першим з українських фольклористів дав назву майже всім танцювальним рухам відповідно до їхнього характеру і внутрішнього змісту. Автор розглядає танець у тісному зв’язку з піснею, поділяє його на дві основні групи: «під пісню і під музику», а також виокремлює ще одну групу танців, які починаються під пісню, а далі супроводжуються імпровізацією музиканта. У роботі приділяється велика увага ідеальному поєднанню музиканта з одного боку і танцюриста — з іншого. Дослідження В. Верховинця вплинули на вітчизняне хореографічне мистецтво. Цю роботу високо оцінили видатні балетмейстери України Павло Вірський, Лідія Чернишова, Вахтанг Вронський, Галина Березова, Наталя Скорульська, Олександр Соболь та інші, створюючи на її основі яскраві хореографічні композиції.

У 1923 р. вийшла збірка «Весняночка» з викладом методології роботи з дітьми. Це ще одна значна наукова праця, де автор продовжує традиції М. Лисенка, І. Стеценка, С. Русової, вибудовує власну концепцію національно–естетичного виховання дітей та молоді, розробляє принципи етнопедагогіки. Велику увагу В. Верховинець у «Весняночці» приділив аналізу хореографічного матеріалу. Репертуар збірки автор побудував на основі фольклорного матеріалу, власних творів та кращих зразків заново переосмисленої музично–ігрової сучасної літератури.

У 1918 р. Василь Верховинець очолив Український національний хор у Полтаві. Викладав у Державному музично–драматичному інституті ім. М.В. Лисенка. Очолював кафедру мистецтвознавства ПІНО, хорову студію ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича в Києві.

Наприкінці 1920-х рр. Василь Верховинець працював у столиці УСРР м. Харкові. У 1927–1928 рр. був керівником хору Харківського драматичного театру. Тут він виявив хист організатора, очоливши новостворені культурно-мистецькі установи. Зокрема, був засновником і головним хормейстером Першої української державної музичної комедії (1929–1931). Кращі вистави — «Запорожець за Дунаєм», «Вечорниці», «Гейша». У Харківському оперному театрі став співпостановником першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (музика М. Вериківського та Ю. Ткаченка). У 1930 р. створив у Полтаві перший в Україні професійний жіночий колектив театралізованого співу. У 1933–1934 рр. митець керував хором під час зйомок фільму І. Кавалерідзе «Коліївщина» на Одеській кіностудії.

Політичні переслідування органів ДПУ розпочалися ще у 1927 р. і 1932 р., коли його заарештовували у Полтаві за справою «Спілки визволення України», але стосовно Верховинця справа була припинена за браком доказів.

Втретє Верховинця заарештували 23 грудня 1937 р. «за участь в контрреволюційній націоналістичній організації». На допитах працівники ГУДБ НКВС УРСР вимагали «зізнання» у зв’язках з «ідеологами українських націоналістів» Володимиром Винниченком, Євгеном Чекаленком, Павлом Богацьким, Миколою Вороним. Абсурдність звинувачень у тому, що «шпигунська робота на користь Австрії». у якій звинуватили Верховинця, припадала на дорадянські часи панування російського царату.

Пізнавши шаленого тиску на допитах, Верховинець визнав себе винним і підтвердив, що у 1919 році в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошували на тому, що Верховинець нібито займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Його також звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928–1930 років відновив повстанську організацію у Полтаві й одночасно встановив зв’язок з активістами націоналістичної організації в Харкові.

10 квітня 1938 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила Василя Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р. Після смерті Сталіна, за поданням Спілки композиторів України, 25 квітня 1957 р. митець був реабілітований.

Цілком вірогідно, що через репресію Василя Миколайовича, у м. Ніжині Чернігівської області 19 жовтня 1937 р. був заарештований молодший брат Осип Верховинець–Костів, який останні роки працював викладачем німецької мови, керівником хору Ніжинського педагогічного інституту. Нетривале слідство завершилось ухвалою «трійки» від 31 грудня 1937 р. про розстріл Верховинця–молодшого.

Творчі успіхи та певною мірою трагічну долю В. Верховинця розділила його дружина, Євдокія Іванівна Верховинець–Костіва. Народилася Євдокія Волошко (справжнє її прізвище) 1 березня 1885 р. у багатодітній сім’ї в Полтаві. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався з складача друкарні на диригента хору в єпархіальному училищі. Євдокія з восьми років співала у хорі. Грала в драматичній театральній студії. Під час гастролей українського театру її помітив режисер Микола Садовський і незабаром Євдокія потрапила до цієї театральної трупи. У Києві в 1907 р. вона познайомилась з Василем Верховинцем, з яким за два роки одружилася.

Поряд зі здібним і перспективним театральним діячем Євдокію очікували кар’єрний злет і цікава творча робота. У 1930 р. Верховинець започаткував у Полтаві новий колектив «Жінхоранс» (Жіночий хоровий театральний ансамбль), режисером якого призначили Євдокію Іванівну Долю (її сценічне прізвище на той час). Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють ролевий образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень–діалогів, ігрових пісень, танців. Постановки та виконання «Жінхорансу» високо цінили фахівці, гаряче приймала публіка.

У 1933 р. подружжя працювало на зйомках фільму І. Кавалерідзе «Коліївщина».

Політична репресія В. Верховинця спричинила опалу дружині, Євдокії Верховинець–Костєвої. Спочатку вона залишила посаду режисера і вважалась «артисткою жіночого ансамблю при Управлінні мистецтв в м. Києві». Арештували її 20 квітня 1938 р. вже після загибелі чоловіка. І висунули звинувачення про недонесення органам влади про контрреволюційні злочини Верховинця за статтею 54¹² КК УРСР. Опинившись у тюрмі, жінка повністю залежала від волі НКВС, яке поставилося до вдови згідно секретного наказу про дружин «зрадників батьківщини». За ухвалою особливої наради при НКВС СРСР від 7 липня 1938 р. Верховинець–Костєву терміном на 5 років заслали до Казахстану. Із заслання вона повернулася в 1944 р., а реабілітована була лише напередодні виходу на пенсію в 1958 р. (архівна кримінальна справа зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України). Працюючи в обласній філармонії у м. Полтаві, очолила ансамбль, з яким багато гастролювала. Була затребувана в кіно і в 1961 р. знялась у комедії «За двома зайцями». Померла в 1988 р. і похована в Полтаві.

Українці пам’ятають подружжя Верховинців, цінують їх вклад у розвиток української культури. Про них публікують історичні розвідки, імена включають до фахових довідників і мистецьких досліджень. Ґрунтовні праці Василя Верховинця витримали не одне перевидання. Його ім’ям названа одна з найстаріших вулиць Полтави, де на початку ХХ століття проживало подружжя. У 2021 р. трагічна доля майстра представлена на фотодокументальній виставці «Імена, викреслені з афіш», яка експонується при вході на територію Національного історико–меморіального комплексу «Биківнянські могили». Інформацію про Євдокію Долю з відновленою фотографією поміщено до унікального видання Українського інституту національної пам’яті — настінного календаря «Українські жінки ХХ століття».

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. В. М. Верховинець (1880–1938). Фото з книги: Верховинець В.М. Весняночка. К., 1989.
2. Фотокопія афіши театру М. Садовського вистави «Енеїда» за поемою І. Котляревського, у якій В. Верховинець зіграв роль Аполлона. 1910 р. Повідомлялося, що у 2–ій дії глядачам актори представлять «гопак і танець грацій (балет)». Фрагмент фотодокументальної виставки «Імена, викреслені з афіш».
3. Будинок театру–цирку «Муссурі» у Харкові, у якому розмістився створений 15 липня 1929 р. найстарший український театр музичної комедії, 1942 р.
4. Копія довідки про розстріл В.М. Верховинця, 11 квітня 1938 р. ГДА СБУ ф. 6, спр. 47130–фп. Фрагмент фотодокументальної виставки «Імена, викреслені з афіш».
5. Василь Верховинець і Євдокія Доля. 1915 р.