З-поміж інших українських соціалістичних партій УПСР вирізнялася тим, що була найбільш масовою. До неї входило 75 тисяч членів, пізніше – 350 тисяч. УПСР набула досить широкого впливу серед українського селянства, висунувши, зокрема, вимогу знищення приватної власності на землю і передання її народові в «Український земельний фонд», з якого земля мала розподілятися через громадські організації між селянством. На Установчому з’їзді есерівської партії було обрано її ЦК, до якого увійшов і Христюк, відновлено видання газети «Боротьба», з якою він співпрацював.

Павло Христюк брав діяльну участь у виданні друкованого органу цієї партії – газети «Трудова громада». Помітною була його активність і в «Селянській спілці» – організації, як вона сама себе декларувала, «професійно-класовій», що діяла впродовж 1917–1919 рр. і перебувала під впливом УПСР. Ще в червні 1917 р. на І Всеукраїнському селянському з’їзді Христюка було обрано до ЦК «Спілки».

Улітку 1917 року Українська Центральна Рада (УЦР) створює свої органи – Малу Раду, а в червні уряд – Ґенеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком. Саме Христюк незадовго до цього одним із перших запропонував ідею створення органу, який би вів, за його словами, «виконавчо-технічну роботу» УЦР. Він увійшов до Ґенерального секретаріату, зайнявши посаду Ґенерального писаря. Відтак мав унікальну можливість опрацювати численні і важливі документи.

Після появи IV Універсалу Центральної Ради (січень 1918), що ним було проголошено самостійну Українську Народну Республіку, вибухнула урядова криза. Головою Ради Народних Міністрів став Всеволод Голубович. В його уряді Павло Христюк був міністром внутрішніх справ (з кінця лютого 1918 р. – державний секретар). «Цей кабінет, – напише згодом Христюк, — і переніс на своїх плечах весь тягар розпочатої правительством В. Винниченка війни з Совітською Росією, а також довів до кінця справу миру з Центральними Державами».

Наш герой був причетний, ще до однієї важливої справи. Він виступав одним із співавторів земельного закону Центральної Ради, який було поставлено на обговорення наприкінці грудня 1917 р. Після внесення змін закон затвердили наприкінці січня 1918 р., але запізно: більшовики ще в перший день жовтневого перевороту видали «Декрет про землю». Тільки закон, який би забезпечив селянам володіння землею, міг подекуди паралізувати вплив більшовицької пропаґанди серед українського селянства. Одначе земельний закон приймали вже тоді, коли більшовицькі гармати обстрілювали Київ.

28 квітня 1918 р., в день гетьманського перевороту, Христюк разом з іншими членами уряду був присутній на засіданні УЦР у Великій залі на третьому поверсі київського Педагогічного музею. На тому самому засіданні, що було перерване появою німців. 29 квітня Рада ще раз зібралась і, між іншим, ухвалила наспіх Конституцію УНР. Та вже існування її було скінчено.

В добу гетьманщини Христюк, як і інші діячі УПСР, перебував в опозиції до режиму Павла Скоропадського. Есери разом з деякими іншими політичними партіями створили Український Національний Союз. Після падіння режиму гетьмана УПСР стала однією з партій Директорії УНР. Павло Христюк отримав посаду товариша (тобто заступника) міністра внутрішніх справ в уряді, який у серпні 1919-го очолив Ісак Мазепа.

Це була остання державна посада Христюка в Україні: невдовзі він еміґрував до Австрії. У Відні він входить до «Закордонної делеґації УПСР» (разом з Михайлом Грушевським, Миколою Шрагом, Миколою Чечелем та іншими), стає співредактором журналу «Борітеся – поборете» (видавався у 1920–22 роках), входить до «Спілки українських письменників і журналістів». Період еміґрації був для Христюка часом ґрунтовного переосмислення подій 1917–1920 рр. Бажання зафіксувати побачене й пережите матеріалізувалося в чотири томи «Заміток і матеріалів до історії української революції. 1917–1923 рр.». Над ними він почав працювати ще 1919 р. в Україні, в місті Кам’янці.

Ця праця, поряд з такими, як «Відродження нації» Володимира Винниченка, «Україна в огні й бурі революції, 1917–1921» Ісака Мазепи та деякими іншими, належить до своєрідного історико-документального і водночас мемуарного жанру. Книжка може слугувати довідником для з’ясування позиції багатьох історичних діячів. Особливо унікальний матеріал міститься в додатках до кожного тому (документи, заборонені до друку в УССР, та ін.). Працю Христюка не варто ідеалізувати. Це – один із поглядів на історію української революції. Але це погляд людини, яка була свідком подій.

З початком лютого 1921 р. в приміщенні українського робітничого товариства «Єдність» у Відні лекціями Михайла Грушевського та Дмитра Антоновича розпочалося читання безплатних загальнодоступних курсів із суспільних наук для українських еміґрантів. Це тривало близько року. Курс історії української революції читав Павло Христюк.

Він стежив за подіями в Україні. На прикладі своїх колеґ з партії він бачив, який режим там панував. Однак у «віденців» зокрема і в Христюка, дедалі більше визрівало бажання повернутися в Україну. Чому? Ось його власні пояснення: «Наша група – «віденців» – стала на становищі нової програми… Нова програма визнавала радянську систему влади, де в чому наближалась до Комуністичної програми, але в основному була не комуністична. Програма не визнавала принципу пролетарської диктатури, обстоювала принцип так званої робітничо-селянської демократії, загострювала національне питання тощо...

Серед нас виникли суперечки щодо питання: для чого повертатись, у якій формі провадити на Україні співпрацю з Радвладою. Частина (Шраг, В. Залізняк і я) пропонували повернутись організовано, всім разом, здекларувавши на Україні своє ставлення до Радянської влади і своє бажання стати до співпраці. Але решта (Грушевський, Чечель і Жуковський – члени закордонної партійної делеґації) відкинули цю пропозицію. Ухвалено було їхати неорганізовано, хто коли зможе, не виступати з декларацією і не посідати на Україні відповідальних посад... Повернення відбулось неорганізовано. Першим поїхав Штефан, потім 1922 р. – Чечель, Жуковський та В. Залізняк. Я повернувся на Україну (разом з кооператором Крекотнем, з яким укупі працював 1922 р. у віденському Радянському представництві) року 1923-го».

У травні 1924 р. в газетах було опубліковано документ, відомий під назвою «Декларація 66-ти» (за кількістю осіб, які його підписали). Це був заклик до української інтеліґенції співпрацювати з більшовицькою владою, використовувати наявні можливості для національно-культурного будівництва. В його підготовці брали участь О. Попов, Василь Мазуренко, Микола Чечель, Володимир Баланін, Микола Шраг, а також Христюк. Він був і серед учасників наради в одній з харківських шкіл, на якій ухвалили цю декларацію.

З весни 1923-го до 1925 р. Христюк працював інспектором Українського банку. Його перехід на іншу роботу стався завдяки випадковій зустрічі у Харкові з колишнім есером, потім лідером боротьбистів Олександром Шумським, тодішнім наркомом освіти України. Нарком посприяв призначенню Христюка членом Правління Державного видавництва України (ДВУ).

Під час роботи в ДВУ він встановив тісні контакти з багатьма письменниками, зокрема, з Остапом Вишнею, Іваном Дніпровським, Павлом Тичиною, Петром Панчем, Миколою Кулішем та іншими членами Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До цієї спілки входив письменник Микола Хвильовий (з ним Христюк був добре знайомий). ВАПЛІТЕ була заснована в Харкові в листопаді 1925 року. Та й сам Христюк не полишав пера. 1925 року вийшли друком його розвідки «1905 рік на Україні» і «Соціальні мотиви творчості М. Хвильового», кілька видань витримала його праця «Нарис історії класової боротьби та соціалізму» (в 3-х частинах). Він був також автором розвідок «Селянські виступи та війни», «Письменницька творчість Винниченка» («Рух», 1928), «Домарксистське освітлення творчості Квітки» (1928), «Дві книжки» (1929), «Про літературознавчий метод Єфремова» (1929), «Літературознавчий метод професора Дорошкевича»(1931), «Образ нової жінки в сучасній літературі» (1931) та чимало інших. Частину з яких було підписано псевдонімом «П. Костенко».

В підрадянських працях Павло Христюк постійно був змушений співвідносити свої думки і висновки з панівною політико-ідеологічною парадигмою. Тим не менш частина праць, підготовлених в умовах УСРР, не побачила світу, залишилася в рукописах. Це сталося ще й тому, що Христюк, вмістив кілька позитивних рецензій про творчість «ваплітянців» (зокрема Миколи Хвильового та Григорія Епіка). Гучний скандал вибухнув після публікації в журналі «Вапліте» (1927, № 5) його статті «Розпеченим пером». Авторові пригадали його «націоналістичне минуле», почали стверджувати, ніби він ідеологічно спрямовує ВАПЛІТЕ. Апаратники використали статтю як привід для остаточного розгрому «Вільної Академії». 14 січня 1928 р. загальні збори ВАПЛІТЕ прийняли резолюцію про розпуск своєї організації. «Після цього, – згадував Христюк, – ваплітовці почали уникати зустрічей зі мною...».

Інцидент навколо статті Христюка вплинув і на його подальшу долю, йому довелося піти з ДВУ. З грудня 1928 р. до 1931-го працював у Народному комісаріаті фінансів, спочатку заступником начальника Управління державними прибутками, а з 1930 року – заступником керівника сектора економічного планування. В березні 1928-го в Харкові було створено Українське товариство робітників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву (УТОРНІТСО). Серед фундаторів УТОРНІТСО були Христюк і його товариші з УПСР.

1931 р. Христюк перейшов на роботу в Інститут літератури імені Т. Шевченка на посаду наукового співробітника. Одночасно був секретарем журналу «Літературний архів». Та попрацювати йому тут довго не вдалося. У березні 1931 р. в Харкові він був заарештований за обвинуваченням в участі абстрактної «контрреволюційній організації». Згодом чекісти її назвуть “Українським національним центром” (“УНЦ”).

Задум «драматургів» з ҐПУ був грандіозним. Йшлося про справу організації, яка нібито не лише прагнула до «консолідації антирадянських українських сил», а й діяла «за директивами урядових кіл капіталістичних держав, які очолюють підготовку інтервенції (Франції і Польщі) і керівних сил II Інтернаціоналу», і до того ж мала зв’язок з іншими “контрреволюційними" організаціями. Керівником «УНЦ» оголосили Грушевського. В обвинувальному висновку під номером шостим – ім’я Христюка (Див.: Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: справа “УНЦ” і останні роки (1931-1934) / В. Пристайко, Ю. Шаповал. Київ, 1999. С. 201.).

Вдаючись до індивідуальних методів шантажу, слідчі у справі «УНЦ» досягли успіху. Всі ті особи, яких «вписали» в цю сфабрикована справу, дали необхідні свідчення. Дав їх і Христюк. Вже наступного дня після арешту він пише заяву «До ГПУ», в якій, зокрема, зазначає: «Зрікаючись своєї роботи в антирадянській організації... я її плямую і цілком засуджую. Прошу прийняти моє каяття, обіцяю розповісти щиро все, що я знаю про діяльність цієї організації та її членів».

7 лютого 1932 р. постановою Колегії ОҐПУ СРСР Христюк був засуджений на 5 років позбавлення волі. Постановою Особливої наради НКВД СССР від 21 січня 1935 р. йому визначено 3 роки заслання Північний край. Згодом його було звільнено, але волі він так і не побачив. 3 листопада 1936 р. Особлива нарада НКВД СССР засуджує Христюка до 8 років позбавлення волі. Як свідчать документи, він помер 29 вересня 1941 р. в «Севвостлаге» Архангельської області.

У середині 1960-х років була перша спроба реабілітувати осіб, як проходили у справі «УНЦ». Однак тоді це не вдалося з огляду на те, що репресовані особи були в “антирадянських політпартіях і контрреволюційних урядах”. Лише у 1989 р. всі особи офіційно були реабілітовані. Серед них і Павло Христюк. Він повернувся в політичну історію України, а своєю книгою «Замітки і матеріали до історії української революції» сприяє реалістичному розумінню подій 1917–1920 років.

Підготовлено за: Юрій Шаповал. Літописець Української революції / Реабілітовані історією. Харківська область. Кн. 3. Ч. 4. С. 176–183. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?C21COM=2&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&Image_file_name=book/0016259.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0

Фото, коментарі:

1. Христюк П. О. м. Київ, 1917 р.
2. Рада народних міністрів Центральної Ради: перший зліва сидів П. Христюк, далі – М. Шаповал, М. Порш, И. Ткаченко; стояли І. Довгий, І. Бабич, С. Вікул. м. Київ, 1918 р.
3. Книжка Христюка побачила світ під егідою Українського Соціалістичного Інституту (УСІ), який був створений з ініціативи Грушевського наприкінці 1919 р. і став першим українським науковим закладом в еміґрації. Загалом УСІ видав 13 книжок з проблем історії і сучасного розвитку України. На фото: обкладинка книги Павло Христюк «Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр.»
4. «Каяття» Христюка у нескоєних злочинах складає два томи щільно написаного тексту, як правило, з обох боків кожного аркуша. Важко читати ці власноруч написані свідчення, в яких правдиві факти з життя самого Христюка, з історії УНР та УПСР вплетені у необхідну слідчим «шкідницьку» лінію. Прикметно й те, що Христюку хтось постійно підказував, що говорити далі, що деталізувати. Цей «дириґент» (імовірно хтось із начальства ҐПУ) залишив зауваження, зроблені олівцем на полях деяких сторінок. Фото: Анкета заарештованого П.О. Христюка у справі Українського національного центру. 25 березня 1931 р. ГДА СБУ ф. 6, спр. 59881-фп, т. 7, арк. 2.; Горе переможеним. Репресовані міністри Української революції. К., 2018. С. 216.
5. Витяг із протоколу Особливої наради при НКВС СРСР від 21 січня 1935 р. про заслання П.О. Христюка на 3 роки до Північного краю після завершення ув’язнення. ГДА СБУ ф. 6, спр. 59881-фп, т. 116, пакет8.; Горе переможеним… С. 220.