У 1887 р. він повернувся в Україну. Вдома натрапив на оголошення про підготовку в Харкові четвертої Всеросійської сільськогосподарської виставки. Отримавши від організаторів запрошення, Лев Платонович зайнявся ретельним відбором майбутніх експонатів. У першу чергу обрав зелені яблука, які так подобались від дитинства. Ідентифікувати безіменну знахідку з сімейної садиби він не зміг. Даремними виявились і пошуки відомостей у батьківських нотатках. Це не охолодило запалу наполегливого дослідника. Розпорядчий комітет виставки обіцяв учасникам безоплатне або в пів ціни провезення експонатів залізницею. До Харкова зелені яблука повезли в коробці з приколотою табличкою «Зелений ренет».

Харківська виставка відбувалась 20 днів, з 23 вересня до 12 жовтня 1887 р. Це була масштабна подія європейського рівня. Неподалік від центру міста, в Університетському саду і на пустирі біля Ветеринарного інституту (загальна площа ділянки склала понад 20 гектарів) був побудований 51 тематичний павільйон. Виставкові локації, окремо розташовані будівля урочистостей, альтанка музикантів, два ресторани, газетні та продуктові кіоски поєднували дерев’яні тротуари, про які тільки мріяли мешканці околиць міста.

Величезну експозицію організатори поділили на дев’ять відділів, які складали підвідділи. Садівництву відвели приміщення в павільйоні другого підвідділу четвертого відділу. Експоненти представили розкішні апетитні плоди у великих вазах і блюдах, закріплених на полицях у формі продуктових гірок і пірамід.

Боротьба за нагороди виявилась неабиякою. Головними претендентами на медалі були фахівці Варшавського та інших помологічних товариств. Проте Лев Платонович не знітився і не думав пасувати перед більш досвідченими та іменитими садівниками. Організатори відрекомендували його як відомого спеціаліста, автора кількох змістовних публікацій з плодового садівництва. Експертна комісія нагородила колекцію Симиренка срібною медаллю. Головним результатом виставки — появою нового національного продукту, чому повинні дякувати всі українці, була реєстрація сорту «Ренет П.Ф. Симиренка».

Вдала поїздка до Харкова надихнула науковця. У короткий термін він створив у с. Мліїв помологічний розсадник, який став найкращим у Російській імперії і одним із найбагатших у Європі. При ньому була заснована школа садівників. Практичну роботу з розробки нових агротехнічних засобів вирощування посадкового матеріалу Левко Платонович зосередив на території маточного колекційного саду.

Зусилля дослідника–новатора були гідно оцінені європейськими фахівцями та відмічені високими нагородами. Л.П. Симиренко був член–кореспондентом Бельгійського товариства садівників (1894), почесним членом Французького помологічного товариства (1895). Нагороджений Великою золотою медаллю ім. Х. Стівена (1914), Золотою медаллю французького товариства садоводів (1913).

Перші результати вивчення колекції свого розсадника помолог виклав у «Генеральному каталозі». У 1912 р. опублікував книгу «Кримське промислове плодівництво». Завершити головну друковану працю «Помологія» науковцю завадила передчасна загибель 6 січня 1920 р. Незвані гості підступно вистрілили в Л.П. Симиренка — директора і наукового керівника розсадника, переданого в 1917 р. державі.

Дослідники і краєзнавці досі обурюються, переймаючись тим, як могло так статися, що великий вчений–меценат загинув від рук односельців, які до того ж не понесли покарання і дожили до глибокої старості?

Радянська влада в особі начальника Петрівського райвідділу НКВС С. Поліщука в 1936 р. стверджувала, що Л.П. Симиренко загинув від рук місцевих злодіїв банди Голого. Метою злочину Поліщук назвав грабіж, що на думку очевидців не відповідало дійсності. Як і загальний зміст оприлюдненого архівом Служби зовнішньої розвідки України документу — меморандуму «Про Симиренка», у якому пращури Левка Платоновича постають дрібними поміщиками, а син Володимир, який очолив дослідну станцію після смерті батька, шкідником, який всіляко перешкоджав роботі, очікуючи реставрації капіталізму.

Видатного вченого в галузі садівництва, завідувача кафедри Київського сільгоспінституту, організатора і першого директора Всеукраїнського НДІ плодовоягідного господарства професора Володимира Львовича Симиренка тричі заарештовували органи НКВС, фактично знищивши відібрані при обшуках документи сімейного архіву. 17 вересня 1938 р. його розстріляли. Записок про обставини смерті батька в 1920 р. він не залишив. І достеменно невідомо, чи насправді цікавило чекістів об’єктивне розслідування по гарячих слідах цього злочину?

Правда про загибель Л. Симиренка лежить на поверхні, якщо подумки повернутися до подій в Україні 1920 року. Краще зрозуміти панівні настрої в українському селі періоду визвольних змагань допоможе типовий випадок, описаний за життєвими матеріалами страченим НКВС українським письменником Олексою Слісаренком у популярному в 1930–ті рр. оповіданні «Авеніта» (1928). Директор лугівничої дослідної станції Андрій Васильович Овчаренко, рятуючи врожай нового виду трави, яка повинна була збагатити державу, марно намагався протистояти збройним злодіям із селянського середовища. Врешті решт підбурені бандитами селяни спалили станцію з залишками врожаю. Пораненому під час відсічі нападникам Овчаренку, його дружині і помічникові чудом вдалося вберегтися.

«По селах ще була каламутна селянська стихія, неприборкана державними нормами. Хвиля за хвилею проходили цим краєм озброєні ватаги, руйнуючи ті натяки на державну владу, що встановили, вірніше, намагалися встановити попередники. Десятки разів відбувалися зміни, і це привчило селян дивитися на всяку озброєну людину як на джерело державної влади, до того ж влади недовговічної. Село замкнуло коло своїх інтересів сільською околицею, і Болотівка, що була не гірша за інші села, мало цікавилася велетенською визвольною боротьбою, звернувши всю свою увагу на той клапоть лугу, що належав лугівничій станції. Чи буде він коли болотівським чи ні? І кому саме з того лугу наріжуть сіножать?

Знищити станцію селяни не наважалися, бо там сидів "хороший чоловік" Овчаренко, а от коли б злодюжка Рябий це зробив, то вони б не заперечували...»

Щось подібне сталося і в ту ніч, коли на Симиренків напали бандити.

Непроста доля очікувала сорт «Ренет Симиренка». Намагаючись викреслити пам’ять про славетну родину, радянська влада перейменувала український ренет на «Зеленка Вуда» за близькими зовнішніми ознаками до американського сорту. Так були відкинуті багаторічні напрацювання і заради політичної доцільності радянське садівництво без конкуренції поступилося на ринку вчорашнім конкурентам.

Реабілітація Володимира Симиренка в роки «хрущовської відлиги» була рівноцінна реабілітації представників всього роду. У Києві був опублікований унікальний тритомник Левка Симиренка «Помологія». Мліївська дослідна станція отримала його ім’я, а зеленим яблукам повернули їх справжню назву. У 1980 р. Національна академія наук України встановила премію Л.П. Симиренка за видатні наукові роботи в галузі садівництва, дендробіології та квіткарництва. Пам’ятають Левка Платоновича і на Харківщині. На його честь названа одна з вулиць у м. Мерефа.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Лев Платонович Симиренко (1855–1920).
2. Вхід до павільйону плодового та декоративного садівництва Харківської сільськогосподарської виставки. м. Харків, осінь 1887 р. https://moniacs.kh.ua/harkovskie-pobedy-v-1887-godu-med-nalivka-i-pivo/
3. Родинне коло Симиренків: сини Платон, Володимир; батько Лев Платонович, дочка Тетяна.
4. Пам’ятник Л.П. Симиренку на території Інституту помології ім. Л.П. Симиренка Національної академії аграрних наук України.
5. Обкладинка книги: Л.П. Симиренко. Помология. Т. 1. Яблоня. К., 1962.