В. Голубович — гласний Одеської міської думи, товариш голови та голова думської фракції, член Всеросійських та Українських Установчих зборів. На II з’їзді УПСР його ввели до складу членів Центрального комітету партії, кооптували до Центральної Ради, обрали членом виконавчого органу — Малої ради. На засіданні 15 липня 1917 р. присутні затвердили В. Голубовича на посаду (міністра) генерального секретаря шляхів, а 30 жовтня 1917 р. Мала рада призначила його генеральним секретарем торгівлі й промисловості Української Центральної Ради.

Зростанню популярності В. Голубовича на початку 1918 р. сприяла поїздка на чолі української делегації до м. Брест–Литовський (нині Брест, Білорусія) на перемовини з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини. Саме він вручив представникам цих держав ноту Генерального секретаріату УНР із заявою про незалежність України від Росії в міжнародних справах.

По успішному завершенню перемовин Голубович повернувся до Києва і очолив новий уряд — Раду народних міністрів, який отримав цю назву після відставки голови Генерального секретаріату УНР В. Винниченка. Діяльність на посту прем’єр–міністра до сьогодні викликає в українців чимало нарікань і незадоволення. Успіхи союзників 1918 р., при військовій підтримці яких вдалося витіснити більшовиків із Києва, для більшості змінилися розчаруваннями. Уряд В. Голубовича, за його ж словами, «існував юридично і фактично, але в міру зайняття території німцями він втрачав можливість військового, економічного контролю, і господарями становища ставали німці». З якими також виникли суперечки при обговоренні економічних угод і проєкту земельного закону України.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з’їзд хліборобів у Києві одностайно закликав українців передати владу Павлу Скоропадському, проголосивши його Гетьманом України. Внаслідок реалізації цього рішення українські есери та соціал–демократи стали опозицією до нової влади. Відсторонений від роботи Голубович потрапив до Лук’янівської в’язниці, у якій перебував до проголошення Скоропадським зречення від влади у грудні 1918 р.

У 1919 р. В. Голубович виконував партійні доручення, редагував часопис «Трудова Громада». Влітку 1920 р. працював членом комісії з організації технічного факультету в Кам’янець–Подільському університеті, однак після появи у місті радянських військ, у серпні 1920 р. був заарештований особливим відділом надзвичайної комісії при реввійськраді 14-ї армії Південно–Західного фронту. Слідство у справі «ЦК УПСР» мало політичний характер. Голубовича звинуватили в організації постачання петлюрівської армії, організації Цупкому (Центрального повстанського комітету) та в роботі на чолі уряду УНР. Натомість він заявив слідчому «Особисто себе винним при виконанні обов’язків прем’єр–міністра я не вважаю, бо всю мою діяльність я проводив по волі обравших мене… я не був творцем нової політики, а продовжувачем політики попереднього уряду».

У травні 1921 р. Надзвичайний трибунал УСРР засудив В. Голубовича до 5 років примусової праці у таборах. У жовтні його звільнили з–під варти під підписку, зобов’язавши щотижня з’являтися до міської міліції Харкова на реєстрацію. Наприкінці того ж року В. Голубович був амністований, проте таке помилування від влади було зумовлено тактичними політичними міркуваннями.

В. Голубович оселився в Харкові, у першому будинку ліворуч по колишній Єпархіальній вулиці (нині Алчевських, у 1922 р. офіційно перейменованій на честь його недавнього політичного супротивника Артема (Ф. Сергєєва)). Деякий час працював старшим інспектором будівельної секції відділу легкої індустрії Вищої ради народного господарства України (ВРНГ УСРР). У 1928 р. установу перевели з будинку по вулиці Сумській до новоствореного залізобетонного велетня в стилі конструктивізму Будинку «Держпром», побудованого на центральному майдані міста. В. Голубович отримав нове призначення, очоливши відділ будівельної промисловості ВРНГ УСРР. Також поліпшив житлові умови, коли перебрався до чотириповерхової новобудови по вулиці Чайківській (нині Михайля Семенка).

Закладені у бурхливому 1917 р. сімейні стосунки з Тетяною Кардиналовською, попри взаємний потяг обох, не залагодились і виявилися нетривалими. У листуванні Всеволод Олександрович ласкаво звертався до дружини: «мила Татя!». Їй же подобався його непересічний розум і почуття гумору. Він ризикував життям і заради їх зустрічі перейшов лінію фронту. Тетяна Михайлівна в 1920 р. одночасно з чоловіком 3 місяці перебувала за гратами. У спогадах вона милувалась його схильною до ризику, романтичною та сміливою натурою, у якій відчувалась людина широкого розмаху, спроможна до грандіозних дій. Захоплювалась міцною волею Голубовича і здібністю повести за собою людей. Втім, залишила колишнього чоловіка та невдовзі взяла шлюб з письменником Сергієм Пилипенком.

Що відчував В. Голубович через обставини, у яких він опинився? Навряд чи ми дізнаємось через брак письмових свідчень. З нині опублікованих розсекречених документальних джерел виявляється, що В. Голубович у Харкові знаходився під постійним негласним контролем. Його ім’я регулярно фігурувало в щотижневих зведеннях секретного відділу ДПУ УСРР. «Повага» з боку чекістів і та увага, яку приділяли його особі, відчувається вже з назв окремих розділів документів: «Голубович про стан українських інженерів», «Голубович про внутрішнє становище в СРСР». Автори зведень щоразу нагадували голові українського ДПУ Всеволоду Балицькому, яким великим цабе був політик: «колишній член ЦК УПСР і голова Ради Міністрів УНР професор Голубович». На нього та колишнього держсекретаря уряду Української Центральної Ради Івана Лизанівського, який теж проживав у Харкові та працював у видавництві «Рух», у ДПУ УСРР відкрили оперативну розробку під гучною назвою «Маршали». З документів ДПУ виходить, що обидва політики нібито очолювали підпільну організацію, створену переважно з галичан–політемігрантів С.І. Безпалька, М.І. Біляча, Ф.П. Замори, М.Р. Мельника, 3.П. Фіка, Г.Й. Коссака, які працювали в державних і кооперативних закладах Харкова. «Маршали» підтримували не афішований зв’язок з ідеологом українського націоналізму професором Михайлом Грушевським, з настановами якого знайомили підпільників на таємних зборах на квартирі Лизанівського.

Зведення чекістів здебільшого ґрунтувались на кимось підслуханих, вирваних із контексту фразах. Здогадках і уривках випадкових епізодів, як–то, повідомлення зовнішнього спостереження про зустріч–нараду фігурантів у міському саду парку Харкова. За вимогою з’ясувати всі обставини події, в 1927 р. був викликаний із Києва знайомий з «маршалами» секретний співробітник ДПУ. Щоправда, дізнатися йому майже нічого не вдалося. У повідомленнях сексота йшлося, що зустрічі «маршалів» мали дружній характер. У розмовах Голубович уникав політичних тем, частіше відмовчувався. Втім, навіть така обережність і підкреслений відхід від політики не врятували Всеволода Олександровича від репресії.

Сфабрикована в березні 1931 р. слідча справа «Українського національного центру» («УНЦ») була ні чим іншим, як прагненням ЦК КП(б)У остаточно знищити залишки українських революційних партій, авторитет яких у 1917 р. в Україні був набагато впливовішим від партії більшовиків. Заарештованих учасників «УНЦ» звинуватили у контрреволюційній діяльності, спрямованій на повалення радянського режиму та затвердження в Україні буржуазного устрою.

Колишній член ЦК УПСР Микола Шраг, якого також запроторили до харківської в’язниці у цій справі, згадував після багаторічних поневірянь. «На слідстві у 1931 році до мене застосовувалися заборонені методи слідства. Часті допити у нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики і образи слідчих Пустовойтова, а інколи Когана, фізично 1 морально змучили мене і деморалізували... Ні про яку організацію я нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчого я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих... Відвідування та зустрічі у домашніх умовах з приводу різних сімейних урочистостей зі своїми товаришами... я видавав як наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав все, що від мене вимагали, аби лише мене не викликали вночі та не кричали». Нелюдськими методами морального тиску та фізичних тортур вибивались «свідчення» у колишніх маршалів українського політичного небосхилу. Остаточною метою радянської каральної машини було фізичне винищення лідерів і учасників самостійницького руху. Ухвалою колегії ОДПУ від 7 лютого 1932 р. В. Голубовича позбавили волі у таборах на 6 років, а рішенням ЦВК СРСР від 2 липня 1937 р. термін покарання був продовжений ще на 5 років. Всеволод Голубович помер 16 травня 1939 р. у Ярославській тюрмі в Росії.

За справою «УНЦ» В. Голубович був реабілітований військовою прокуратурою Київського військового округу 28 лютого 1989 р. У справі 1921 р. засудженого уряду УНР Генеральна прокуратура України реабілітувала його 17 грудня 1991 р.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Всеволод Олександрович Голубович (1885–1938).
2. В. Голубович на чолі української дипломатичної делегації на перемовинах 1917–1918 рр. у м. Брест–Литовський. На фото: Микола Любинський, Всеволод Голубович, Микола Левитський, Григорій Лисенко, Михайло Полоз, Олександр Севрюк.
3. Головні обвинувачені у «справі ЦК УПСР» Ю. Ярослав, І. Часник, Н. Петренко, І. Лизанівський, В. Голубович. Травень 1921 р. Джерело: Горе переможеним. Репресовані міністри Української революції. К., 2018.
4. Тюремне фото В.О. Голубовича. 1920 р. Джерело: Горе переможеним. Репресовані міністри Української революції. К., 2018. С. 50.
5. Вибудований у 1928 р. Будинок «Держпром», де працював В.О. Голубович. м. Харків.
6. Будинок № 13 по вул. Михайля Семенка (колишня вул. Чайківська), у якому до початку березня 1931 р. мешкав Всеволод Голубович. Фото 2012 р., м. Харків. Інтернет–ресурс.