Про гру Петлішенка у першому стаціонарному театрі М. Садовського у Києві ми дізнаємося від видатного українського актора і режисера Василя Василька. У книзі «Микола Садовський та його театр» (Київ, 1962) він пише, що Петлішенко працював у театрі Садовського у 1910–1915 рр. Зокрема подається стисла характеристика актора: «Середній на зріст з виразним обличчям, з хорошою мімікою, він був одним з найталановитіших характерних акторів. Добре володів своїм голосом, використовуючи всі резонатори. Це майстер широкого творчого діапазону, багатого уявлення, легкої подразливості і доброї пластичної виразності». Серед ролей, зіграних Петлішенком у театрі Садовського — Жезницький («Сава Чалий»), Гупаленко («Суєта» І. К. Карпенка–Карого), Бєлогубов («Тепленьке місце» О. Островського), Панас («Циганка Аза» М. Старицького), Добчинський («Ревізор» М. Гоголя), Карпо («Лимерівна» П. Мирного). В. Василько зауважує, що як актор Петлішенко мав досить широкий творчий діапазон — «вдало грав і в українських побутових п’єсах, і в психологічній європейській драмі». Він також брав участь у таких спектаклях, як «Міреле Ефрос» за п’єсою Я. Гордіна (1910), водевілі О. Володського та В. Самійленка «Хвороба» (1911, урядник), драмі Д. Грицинського «Брат на брата» (1911, Супрун), драмі С. Черкасенка «Земля» (1912, ролі шахтарів Юхима, Миколи, Снігіря), «Казка старого млина» С. Черкасенка (1914, Крамаренко).

У квітні 1915 р. через творчі та особисті непорозуміння частина трупи М. Садовського на чолі з І. Мар’яненком вийшла зі складу театру. Разом з братом пішов від Садовського й Петлішенко. Нова трупа — Товариство українських акторів під орудою І.О. Мар’яненка за участю М.К. Заньковецької та П.К. Саксаганського — працювала у 1915–1916 рр. у Києві, Єлизаветграді та Одесі. Ця трупа, як вважають дослідники, заявила «про свої прагнення до реальних змін в українській театральній дійсності, причому таких, які спонукали б не лише до формування нової репертуарної політики, а й до нових організаційно–творчих орієнтирів». Колектив виступав в Житомирі, Полтаві, Сумах та інших містах України, виставляючи твори української класики та сучасних авторів (Лесі Українки, О. Олеся, С. Черкасенка, В. Винниченка). Саме ця трупа пізніше стала основою Національного державного драматичного театру (1917–1918, Київ). Працюючи в ньому, Петлішенко зарекомендував себе талановитим характерним актором та цікавим режисером.
Буремні пореволюційні роки Петлішенко провів в Києві та Полтаві. Але останній період його життя був пов’язаний з Харковом. Спочатку, у 1924–1927 рр., актор працював в Народному театрі, де він також виступив не тільки як актор, але й як режисер.

Харківський народний театр був мистецьким колективом етнографічно–побутового напрямку, репертуар якого будувався на творах української класичної драматургії. Але виставлялися тут і нові твори сучасних драматургів — І. Кочерги, О. Вишні, Я. Мамонтова, А. Гака, І. Микитенка та ін. У цьому театрі Петлішенко зіграв у таких виставах, як «Гайдамаки» Т. Шевченка (1926, Гонта), «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги (1926, управитель), «Богдан Хмельницький» М. Старицького (1926, Богдан Хмельницький), «Легенда про пісню» І. Кочерги (1926, бургомістр), «Паливода ХVIII ст.» І. Карпенка-Карого (1926, Харко Ледачий), «Лимерівна» (1926, Карпо). У 1926 р. Марко Петлішенко поставив на кону цього театру п’єсу «У Гайхан–бея» В. Самійленка і зіграв у ній головну роль. Як вважає Галина Ботунова, авторка статті про Український народний театр у Харкові (1924–1926 рр.), «можна припустити, що й до репертуару ця, написана у 1917 році сатира на російський уряд під виглядом Туреччини і вперше виставлена Українським національним театром у Києві 1918 р., потрапила невипадково, а завдяки М. Петлішенкові, постановнику і виконавцеві головної ролі, та І. Юхименкові, справжнім патріотам України, що пізніше були репресовані органами НКВС за свої “націоналістичні” переконання»

У 1927 р. Український народний державний театр було реорганізовано в Український державний драматичний театр під керівництвом О. Загарова. А 1928 р. театр отримав назву Харківського Червонозаводського театру на чолі з В. Васильком. Петлішенко став працювати в цьому театрі, який діяв у 1927–1933 рр. у Червонозаводському районі Харкова й був спрямований на обслуговування робітничих мас тодішньої столиці України. Тому в його репертуарі чільне місце посідали твори сучасних драматургів — І. Микитенка, Я. Мамонтова, М. Ірчана, Л. Первомайського, І. Кочерги. У 1933 р. основний склад театру було переведено до м. Сталіне (нині Донецьк), де на його базі створено Сталінський державний український драматичний театр імені Артема.

У листопаді 1937 р. Харківський державний театр Революції було об’єднано з Харківським театром робітничої молоді й утворено Харківський Театр ім. Ленінського комсомолу. Петлішенко став актором та режисером цього театру, встиг поставити п’єсу «Наймичка» І. Карпенка–Карого.
У 1938 р. світ побачила вистава «Порт–Артур» Л. Нікуліна, в якій Петлішенко зіграв роль генерала Кондратенка. Газетна фотографія актора у мундирі та гримі — чи не єдине фото актора, що дійшло до наших часів.

М. Петлішенко не тільки грав на сценах театрів Харкова, але й знімався в українському кіно, зокрема, у фільмах режисерах І. Кавалерідзе «Злива» (1928) та «Коліївщина» (1933).
23 лютого 1938 р. Марко Петлішенко був заарештований Харківським обласним управлінням НКВС і обвинувачений за статтями 548, 5411 КК УРСР як член української контрреволюційної терористичної організації. За цією справою також були звинувачені Максим Бецель, Олександр Гемба, Михайло Горват–Шмелевський, Борис Слива.
М. Петлішенко був розстріляний у Харкові за ухвалою «особливої трійки» 10 червня 1938 р. Тіло актора, разом з десятками розстріляних у підвалі НКВС «ворогів народу», тієї ж ночі було таємно поховано в 6–ому кварталі Лісопарку м. Харкова (нині Меморіал жертвам тоталітаризму). Реабілітований М.О. Петлішенко Харківським обласним судом 9 січня 1959 р.

Працюючи в трупі М. Садовського, Марко Петлішенко одружився з молодою актрисою і співачкою Оленою Садовською–Барілотті, давши їй сценічне ім’я Петляш. Друга дружина Петлішенка — актриса Ніна Федорівна Горленко (1895–1964). Вона була випускницею Музично–драматичної школи М. Лисенка, працювала в театрі М. Садовського (1912–1915), у Товаристві українських акторів під керівництвом Івана Мар’яненка (1916), в Національному державному драматичному театрі (1917–1918), в Полтавському драматичному товаристві (1919–1923) та Полтавському театрі «Рух» (1924), Харківському народному театрі (1924–1927), Харківському Червонозаводському театрі (1929–1933), Харківському театрі робітничої молоді (1934–1937) та Харківському театрі Ленінського комсомолу (1937–1940). Після переведення театру до Чернівців залишилась у Харкові, під час Другої світової війни в окупації працювала в Українському драматичному театрі, а у лютому 1943 р., під час наступу радянських військ, виїхала з Харкова. Потім вступила до Ансамблю українських акторів під керівництвом В. Блавацького, з яким виїхала до Західної Німеччини. У 1948 р., вже виступаючи в Німеччині (Ашаффенбург) вона присвятила пам’яті свого чоловіка головну роль у виставі «Домаха» за п’єсою Людмили Коваленко. У 1949 р. Горленко разом з трупою Блавацького переїхала до США, працювала в українському театрі у Філадельфії. Серед кращих її ролей: Бояриня, Долорес («Бояриня», «Камінний господар» Лесі Українки), Баронова Козіно, Агапія («Мина Мазайло», «Народний Малахій» М. Куліша).

Так непросто склалася доля акторського подружжя талановитих акторів, які зробили вагомий внесок в історію українського драматичного театру.

Підготовлено за: Юліана Полякова. Доля українського актора / Реабілітовані історією. Харківська область. Кн. 3. Ч. 4. С. 157–161.
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?C21COM=2&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&Image_file_name=book/0016259.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0
Фото, коментарі:
1. Марко Петлішенко в ролі Оргона у виставі «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра. Український національний театр, м. Київ, 1918 р.
2. Олена Денисівна Петляш, на відміну свого першого чоловіка, мала довге сценічне життя, працюючи на сценах музичних театрів Одеси (1916–1918, 1923–1925), Житомира (1921–1922), Києва (1926–1927) Тифліса (1922–1923) та займаючись педагогічною діяльністю.
3. Харківський Червонозаводський театр. 1938 р.
4. Ніна Федорівна Горленко (1895–1964).