У великому за обсягом обвинувальному висновку вказувалось, що «СВУ» існувала в Україні з червня 1926 до липня 1929 р., тобто до її викриття ҐПУ УСРР, і ставила завданням «повалити Радянську владу на Україні шляхом збройного повстання за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі “Української Народної Республіки”».
Стверджувалося також, що «СВУ» у своїй діяльності була пов’язана із закордонним петлюрівським центром, що визнавав себе урядом УНР. Складовою частиною «СВУ» було оголошено «Спілку української молоді (СУМ)», яка нібито мала на меті організувати терор проти всесоюзних і українських радянських партійно–державних керівників. Осередками дії «СВУ» було об’явлено ВУАН і УАПЦ. Крім цього стверджувалось, що діяли “медична секція”, “академічна секція”, “шкільна секція”, “педагогічна секція”, “інститутські наради редакційного активу”, “видавнича секція”, “автокефальна секція”, “кооперативна секція”, а також Полтавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Миколаївська “філії”.
Попри те, що в судовому засіданні допитали лише 5 свідків, а конкретної провини підсудних не було встановлено, вироки винесли. Максимальний склав 10 років позбавлення волі. Жодного смертного вироку не було, але більша частина засуджених все ж загинула пізніше, переважно під час «великого терору» 1936–1938 рр.
Фабрикація справи готувалась задовго до самого процесу «СВУ». Адже наприкінці 1920–х рр. у процесі «комунізації» ВУАН, більшовицька влада наштовхнулася на негаласливий, але достатньо твердий опір. Одним із символів якого був Сергій Єфремов, визначний учений (список його публікацій до середини 1920–х рр. мав понад 3.000 назв), визнаний лідер в українському літературознавстві, академік і віце–президент ВУАН. Він мав важкий, але принциповий характер, не приховував критичного ставлення до більшовицького режиму. З 1923 р. вів щоденник, у якому фіксував події свого життя. Реаґував на суспільні події, записував навіть тогочасні анекдоти. Фіксував він і факти свого зіткнення із владою та її представниками.
У Єфремові, який у минулому був заступником Голови Української Центральної Ради, влада вбачала «знакову» постать, символ старої української інтеліґенції. З 1928 р. проти нього було розгорнуто галасливу пропаґандистську кампанію. Формальним приводом стала його публікація у «закордонній пресі», себто у львівській газеті «Діло», в якій він відстоював політику керівництва ВУАН. Паралельно ҐПУ УСРР ретельно збирало інформацію про настрої і розмови осіб, що контактували з академіком.
Це була частина більш широкого чекістського «моніторингу» української інтеліґенції, представники якої, можливо, не були такими відверто «гострими» у поведінці як Єфремов, але були критично налаштованими до режиму. Ця критична хвиля дещо ослабла після ХІІ з’їзду РКП(б), з рішеннями розпочати політику «коренізації»/«українізації». Логіка була приблизно такою: якщо більшовики хочуть розвивати далі українську культуру, ми будемо співпрацювати з ними.
Проте de-facto/насправді влада і комуністична спецслужба негласно розгортали контрукраїнізацію щодо саме цієї частини інтелектуалів, яким не довіряли і прагнули «витиснути» їх, замінити більш лояльними представниками прокомуністичної інтеліґенції. На певному етапі кількість зібраного «компромату» почала переростати в якість. Після «Шахтинської справи» (1928), за допомогою якої було «затавровано» стару технічну інтеліґенцію і після сталінського заклику шукати «шахтинців» у всіх сферах суспільного життя, прийшла черга старих українських інтелектуалів, які самим своїм існуванням нагадували про минулу «самостійницьку» парадигму України. Вони мали раз і назавжди отримати глобальний урок «упокорення», що унеможливило б не те, що реальні, а навіть гіпотетичні спроби протистояти владним структурам.
Чи існував реальний, не міфічний, спротив більшовицькій владі і чи не можна відтак говорити про реальність існування «СВУ» і «СУМ»? Серед тих, кого зробили «акторами» у політичній п’єсі у стінах Харківської опери, було чимало яскравих особистостей, патріотів України, людей із переконаннями, які не бажали пристосовуватись до нової політичної кон’юнктури. Чому ж вони, у більшості своїй немолоді вже, авторитетні (і інтеліґентні) особи, погодились грати свої ролі? Очевидно, що багато з них не приймали або не сприймали нову владу, але це ще не підстава підтверджувати і розшифровувати найабсурдніші схеми, що їм підказували організатори процесу.
Варто наголосити: не підлягає сумніву, що спротив режимові мав місце. З іншого боку, гіпотеза про реальне існування «СВУ» і «СУМ» навряд чи витримує перевірку документами і фактами. Їх не було у тому вигляді, як це зображували працівники ҐПУ УСРР у 1929–1930 рр. Підтверджується це і багатьма секретними службовими документами ҐПУ.
Все почалося з того, що з 18 травня по 18 червня 1929 р. у Києві було заарештовано групу молодих людей, яких обвинуватили у приналежності до нелеґальної організації. Серед них були й такі, що з 1928 р. співпрацювали з ҐПУ, планово входячи в контакт з «націоналістично настроєними» особами, провокуючи їх на відповідні розмови і подаючи чекістам інформацію про настрої, ставлення до політичних подій etc. Свідчення саме цих осіб використали для того, щоб зламати і примусити студентів Миколу Павлушкова і Бориса Матушевського свідчити у «потрібному» річищі (в першу чергу проти академіка Сергія Єфремова як нібито лідера «СВУ»). Потім розпочалися арешти.
Як видно із свідчень низки осіб (які були засуджені, але їм пощастило вижити), у ході попереднього слідства на них чинився психологічний і фізичний тиск. У березні 1957 р. Всеволод Ганцов написав на ім’я тодішнього Голови Президії Верховної Ради СРСР Климентія Ворошилова: «Всього в ув’язненні та на засланні на Крайній Півночі я провів понад 22 роки. Це тяжке покарання було мені за мої «злочини» і за приналежність до організації «СВУ». Як я вже згадав вище, до організації «СВУ» я не належав і про існування такої організації не знав. Але у своїх свідченнях під час слідства я виходив із передбачення, що організація «СВУ» існувала і тільки я про це не знав. Лише після суду з розмов з іншими моїми співпроцесниками я взнав, що організації «СВУ» взагалі ніколи не існувало, що вона була фіктивною. Всі без винятку засуджені по процесу особи, в тому числі й ті, яким присуджувалася роль лідерів, як наприклад, Єфремов, Ніковський, говорили, що організації «СВУ» не було, що вони підтвердили зведений на них наклеп лише тому, що примушені до цього вигаданими свідченнями інших ув’язнених, що вони їх дали під тиском слідчих органів».
Слідчі вміло застосовували індивідуальні методи шантажу. І зовсім не обов’язково це були методи фізичного впливу. Візьмемо для прикладу Єфремова, який на допиті 25 липня 1929 р., невдовзі після арешту, заявляв, що «про існування контрреволюційної організації не знав і не від кого про неї не чув», а 10 вересня того самого року визнав «існування “Спілки визволення України”, контрреволюційної організації, і свою до неї приналежність...». Чому?
Про це запитав академіка Борис Матушевський через кілька років після процесу «СВУ», коли вони випадково зустрілись під час прогулянки у Ярославському ізоляторі. Відповідь була такою: «Мені сказано на допиті: ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного і громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтелігенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож, вибирайте: або ж СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м’які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОҐПУ й тоді ми заллємо кров’ю так званих «свідомих українців» усю Україну. Це ми можемо зробити — ви це самі добре розумієте…».
У такий спосіб Єфремов виправдовував свою поведінку. Та був ще особистий мотив. У 1992 р. киянка Тетяна Ільченко в листі у газету «Рада» написала, що ще в дитинстві спілкувалась з Єфремовим. Він мешкав у Києві у Володимира Дурдуківського. Сестра останнього Онисія фактично була дружиною академіка. Вже під час нацистської окупації Ільченко з мамою зайшла до Онисії Дурдуківської і вона розповіла, Єфремову пригрозили: якщо не підпише тих фальсифікованих паперів, необхідних слідству, то Онисію заарештують. Знаючи, що тортури зведуть її в могилу, Єфремов, рятуючи кохану, підписав все, що від нього вимагали.
Зрештою так і сталося: академікові «підказали» і він написав власноруч понад 120 сторінок про свої злочини. Так зробив не один Єфремов, а й інші учасники процесу. Ті, хто був у Харківській опері, свідчили: це був театр абсурду, а те, з яким спокоєм підсудні розповідали про свої найпохмуріші, найпідступніші задуми, наводило на думку, чи сповна вони розуму взагалі. Щоправда, бували і «технічні» проблеми. Коли хтось з підсудних починав розповідати те, чого він нього не чекали, засідання призупиняли, а наступному засіданні все йшло за сценарієм.
Процеси над українською інтеліґенцією не були безглуздою і невмотивованою витівкою репресивних органів. Це була глибоко продумана й ефективно проведена стратегічна державна операція. Щоб зрозуміти й оцінити її, треба проаналізувати напрямок удару, його прямі результати і далекосяжні наслідки.
Вказані складові (напрямок удару, результати і наслідки) були окреслені трохи раніше. У самий розпал здійснення більшовицької політики «українізації», у вересні 1926 р., з’явився суворо засекречений службовий обіжник з грифом «Цілком таємно. Передруку не підлягає. Зберігати нарівні з шифром під відповідальність начальника органа ҐПУ», віддрукований у кількості 75 примірників. Він мав назву «Про український сепаратизм» і його підписали заступник Голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помічник начальника Секретного відділу Ошер Абугов і тимчасово виконуючий обов’язки начальника 1–го відділення Секретного відділу Борис Козельський.
Пафос цього документу полягає, власне, в тому, що він орієнтував на збір всебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед з числа представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема, тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації».
Отже, паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників ҐПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало (зрозуміло, з відома того самого парткерівництва) власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно, адресно ҐПУ–НКВД пізніше, вже з кінця 1920–х років, буде трощити українську інтеліґенцію.
Проте наступ на інтеліґенцію був частиною ширшого задуму. Обіжник «Про український сепаратизм» містив вимогу ув’язати наступ на інтеліґенцію з роботою на селі. В такий спосіб нищення українських інтелектуалів якби «прокладало шлях» до тотального нищення українського села, яке завжди було для більшовицької влади символом спротиву режиму і середовищем небезпек. Далі режим вирішить «упокорити» українських селян ціною Голодомору.
Юрій Іванович Шаповал, професор, доктор історичних наук, головний науковий співробітник, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України.
Фото, коментарі:
- Відкритий судовий процес у справі «Спілки визволення України» відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. в приміщенні Харківського оперного театру.
- Політичний процес «Спілки визволення України» широко висвітлювали засоби масової інформації. На фото повідомлення газети «Харківський пролетар» про відкриття суду 9 березня 1930 р.
- Понад 250 архівних томів справи «СВУ» були вивчені у 1988–1989 рр. під час додаткової перевірки, що її здійснили співробітники тодішнього КҐБ УРСР. Ключові висновки були такими: незважаючи на те, що в обвинувальному висновку і вироку відзначено наявність програми і статуту «СВУ», що про них нібито були поінформовані члени організації (в усній формі), 14 обвинувачуваних на попередньому слідстві показали, що нічого про них не знають, 21 особа з числа обвинувачуваних взагалі не допитувалася з цих питань. З матеріалів справи не вбачається конкретного організаційного зв’язку «СВУ» з закордонними еміґрантськими формуваннями, як це вказано в обвинувальному висновку і вироку. Вивчені матеріали дозволили констатувати, що на практиці не існувало так званих організаційних структур «СВУ». Ухвалою Верховного Суду УРСР від 11 серпня 1989 р. справу закрито через відсутність складу злочину в діях засуджених у цій справі осіб з їх повною реабілітацією. На фото Сергій Єфремов, Володимир Чехівський та інші обвинувачені на лаві підсудних. м. Харків, 1930 р.
- Важливий крок до з’ясування історичної правди про справу «СВУ» у 1970–ті рр. зробив письменник і кінодокументаліст Гелій Снєгірьов, який підготував книгу «Набої для розстрілу», видану за кордоном, а вперше надруковану в Україні у 1990 р. Користуючись лише доступними матеріалами, пресою 1930–х років і спогадами деяких учасників справи «СВУ», він арґументовано показав її сфабрикований характер. Фото: обкладинка книги, виданої 2024 р. видавництвом «Комора». Науковий редактор — доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал.
