У 1912 р. з’явилися перші друковані статті й рецензії Зерова в журналі «Світло» та газеті «Рада». Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка української культури, що сформувався довкола художника, мистецького діяча Георгія Нарбута. В 1920 р. вийшли підготовлені ним за участі Г. Нарбута «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», які стали помітним явищем у літературному житті. М. Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир–пародій, кілька невеликих оповідань. Підготував поетичну збірку «Камена», опубліковану 1924 р.

1 жовтня 1923 р. Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово–промисловій школі. На лекції Зерова з історії літератури крім студентів часто приходили колеги–викладачі. У Зерова вони відмічали неабияку лекторську майстерність і переймали вміння подати навчальний матеріал.

У 1923 р. київські письменники об’єднались в літературну асоціацію «АСПИС», до якої увійшла літературна група «неокласиків». Вони вирізнялися прагненням наслідувати мистецтво минулих епох, віддаючи перевагу в літературі історико–культурній та морально–психологічній проблематиці. Одним із лідерів групи та її натхненником був М. Зеров. У грудні того ж року, під час візиту до Києва харківської письменницької делегації «Гарту», відбулась його перша зустріч із Миколою Хвильовим. Письменники дискутували стосовно шляхів розвитку української літератури, сходячись на її самодостатності та самобутності. Хвильовий зазвав колег відійти від зросійщення та орієнтуватися у творчості на європейський контекст. Зеров покликав звернутися до джерел, уважно вивчаючи культурні світові традиції. І пропонував українському письменству заступити кон’юнктуру здоровою літературною конкуренцією.

Літературна дискусія на сторінках фахових журналів між іншим притягнула до себе увагу пролетарських ідеологів, які оцінили її різко негативно. У радянській Україні будь–яка форма відособлення літератури була неможлива. Відхід від партійного контролю дорівнювався державній зраді. На червневому пленумі ЦК КП(б)У 1927 р. «неокласиків» звинуватили у ворожих настроях. Отож така політична оцінка виявилась суттєвою перепоною в літературній діяльності Миколи Зерова.

Він продовжив роботу з історико–літературні студій. Готував передмови до творів класиків української літератури, які друкувалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але через гоніння, пов’язані з судовим процесом «Спілки визволення України», «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. На творчість П. Куліша і В. Винниченка начепили тавро зрадництва. А М. Зерова примусили виступити в ролі свідка на відкритому судовому процесі «СВУ», що навесні 1930 р. відбувався в приміщенні Харківського оперного театру. Головуючий на засіданні секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко намагався зробити із Зерова спільника обвинувачених. «Свідок Зеров! ­Розкажіть судові, який ви там напрямок створили на противагу радянській пролетарській літературі, який мав впливати на нашу молодь у контрреволюційному дусі?». І щоб не залишилось сумнівів, уточнив: «Вам було поставлене питання про контрреволюційність вашого неоклясицизму…».

Поширивши боротьбу з націоналізмом на всі сфери життя, ЦК КП(б)У найменші натяки на самобутність розвитку української мови, літератури і взагалі культури, на відірваність національно­го культурного процесу від російського розцінював як ворожі прояви, які мали на меті відрив України від братньої сім’ї радянських народів.

Самогубство М. Хвильового в травні 1933 р. рикошетом вдарило по й без того хиткому становищу Зерова. На відкритих зборах в університеті професору Зерову вустами комсомольського активу закидали «прояви петлюрівщини» на лекціях та в публікаціях. Наприкінці 1934 р. його відсторонили від роботи. Він вимушено залишив квартиру в центрі Києва, переїхавши до Підмосков’я. Заарештували М. Зерова, «професора літературознавства, на даний час без певних занять», за «літературною» адресою — в селищі Пушкіно, в будинку по вулиці Гоголя, 1.

На першому допиті слідчий домагався від Зерова визнати «контрреволюційними» його відвідини наприкінці 1934 р. квартири літератора, колеги неокласика Максима Рильського. У гостях Микола Зеров на прохання господаря декламував кілька віршів Афанасія Фета, Пантелеймона Куліша, Якова Щоголіва. Строфа «Та посідаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах» з віршу Куліша «До кобзи» нібито нагадала присутнім про страту засудженого радянським судом 15 грудня 1934 р. письменника Григорія Косинки. Поезія, як стверджував слідчий, мала викликати мотиви жалю за розстріляними «терористами», бажання помститися керівництву радянської держави. Зеров відкинув звинувачення, відмовився назвати імена присутніх у той вечір гостей. Проте як наполегливо він не захищався, у подальшому в протоколах НКВС зібрання в київській квартирі Рильського згадувалось не інакше, як «жалобна нарада з приводу розстрілу Косинки».

У київському управлінні НКВС, до якого Зерова було доправлено 20 травня 1935 р. для продовження слідства, його вже обвинуватили у «протягуванні націоналістичної концепції в практичній літературній діяльності». Зеров частково погодився, визнавши ймовірність певних помилок у давніх публікаціях через «недостатнє засвоєння марксо–ленінської теорії».

Допити Зерова оперуповноваженим особливого відділу УДБ НКВС і УВО Літманом відбувались майже щодня. Протоколи архівної слідчої справи приховують, чи були перерви між екзекуціями, або тривали вони всупереч нормам «соціалістичній законності» цілодобово. На це натякає правка у даті одного з протоколів, коли за 11–м числом друкарка відбила тире і другу цифру, згодом рукою якоїсь зацікавленої особи запопадливо викреслену.

Майже півтора місяці Зеров тримався. Йому нагадали про «буржуазно–інтелігентське минуле», хоч і не роз’яснили, в чому саме полягав злочин — ані за походженням, ані родом діяльності Микола Зеров до класу експлуататорів не належав. Від нього вимагали висвітлити «політичну фізіономію літературного гуртка». Охарактеризувати «націоналістичну концепцію Хвильового», називаючи Зерова «його найближчим прибічником», який «вкорінював паростки націоналізму». Він же припускав, що мав окремі помилки в літературних роботах 1925–1926 рр., коли закликав до засвоєння культурної спадщини та культурної орієнтації на Європу.

Проте один із закидів слідчого, у якому йшлося про Зерова як «організатора націоналістичного руху в Україні», мав насторожити Миколу Костянтиновича. Втім, подолати тиск НКВС Зеров не спромігся і 9 липня 1935 р. підтвердив звинувачення в керівництві контрреволюційною терористичною українською націоналістичною організацією. Військовий трибунал Київського військового округу на початку лютого 1936 р. засудив М. Зерова до десяти років позбавлення волі у виправно–трудових таборах з конфіскацією особистого майна.

Враження знайомих від появи Миколи Зерова у СЛОНі (Соловецькому таборі особливого призначення) описав його колишній студент, в’язень Семен Підгайний. «Він був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках. Поет і професор, знавець античної поезії, перекладач римських поетів, прийшов на Соловецький острів, не одриваючись від улюблених своїх тем і авторів. Здавалось, не відчував він трагізму свого становища, і те, що опинив­ся на острові колишній обителі святих Зосими і Саватія, нічого в ньому не змінило, так само, як лишався незмінним духовий світ ченця, що з якоїсь Волокамської пустині переходив доживати життя до суворої, похмурої Соловецької обителі». У таборі Зеров перебував на особливому обліку адміністрації. Завдяки землякам, йому пощастило бути розподіленим до таборової бібліотеки. У цивільному капелюсі та з незмінним пенсне, захоплено і наполегливо ув’язнений професор вдосконалював український переклад «Енеїди» Вергілія. Зерову навіть дозволили читати ув’язненим доповіді. Щоправда, з російської літератури. «Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певності, що світилась йому колись в очах».

Напередодні 20–річчя революції восени 1937 р. багатьох яскравих представників української інтелігенції радянська влада стратила руками НКВС. Серед жертв Соловецьких розстрілів, тіла яких потайки зарили в 236 ямах в урочищі Сандармох поблизу м. Медвежьєгорська, був Микола Зеров.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Зеров Микола Костянтинович (26 квітня 1890 — 3 листопада 1937).
2. На фото: стоять Віктор Домонтович, Микола Зеров; сидять Юрій Клен, Павло Филипович, Фелікс Якубовський, Максим Рильський. с. Баришівка Київської губ. Початок 1920–х рр.
3. Обкладинка першої книжки Миколи Зерова «Антологія римської поезії», виконана художником Георгієм Нарбутом. Київ, видавництво «Друкар», 1920 р. До упорядкованої М. Зеровим хрестоматії увійшли переклади поезії Катулла («Плач, Венеро! Плачте Купідони», «Знову весна, оживає земля» та інші твори), Вергілія (фрагмент «Енеїди», дві еклоги), Горація («До ліри», «До Венери» та інші твори), Проперція «Елегія», Овідія «На смерть Тибулла» та Марціяла («До музи», «До Прима Антонія» та інші твори).
4. Анкета НКВС заарештованого М.К. Зерова. 28 квітня 1935 р.
5. Обкладинка книги М. Зерова «Нове українське письменство», виконана Яковом Гніздовським до видання в м. Мюнхені в 1960 р. Перший випуск історичного нарису вийшов з друку 1924 р. в Києві у видавництві «Слово». Автор присвятив його добі Котляревського—Квітки. М. Зеровим планувалася публікація трьох частин цієї праці. Другий випуск мав охопити добу романтизму та початки реалізму. В третьому випуску автор планував зайнятися дальшим розвитком реалізму та модерними течіями, і виклад мав закінчитися «на самім порозі сучасності».