Публіцистичну діяльність Михайло Яловий розпочав у 1918 р., відповідаючи за видання політичних газет «Боротьба», «Сільська біднота», «Селянин і робітник». У його публікаціях переважали агітаційні матеріали, які закликали на боротьбу з петлюрівщиною. Справжньою літературною роботою М. Яловий зайнявся в 1921 р., коли разом з Михайлом Семенком та Василем Алешком заснував «Ударну групу поетів–футуристів». Відомі опубліковані книги М. Ялового — збірка футуристичних поезій «Верхи» (1923), комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928) і роман «Золоті лисенята» (1930). Поетичні та прозові твори літератора друкували часописи «Всесвіт», «Життя й революція», «Робітничий журнал», «Червоний шлях», «Шляхи мистецтва», альманах «Літературний ярмарок» і періодичний орган панфутуристів альманах «Семафор у майбутнє».

Значний особистий досвід і революційні заслуги були враховані партійним керівництвом. У 1921–1923 рр. він обіймав посаду секретаря політичного представництва УСРР у Москві. Професійно редакційною роботою, за визнанням М. Ялового, він зайнявся не за власною волею. Секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг наполіг, щоб Яловий приїхав до Харкова і долучився до роботи секретаря щойно створеної редакції журналу «Червоний шлях». Втягнувшись у роботу, Михайло Омелянович познайомився з усіма письменниками, які проживали в столиці радянської України: Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Володимиром Сосюрою, Майком Йогансеном та багатьма іншими. Дружні стосунки у нього склалися з Миколою Хвильовим, Олесем Досвітнім. Посідаючи відповідальні посади в редакціях журналів, Михайло Яловий залишався помітною фігурою у літературному середовищі. Про нього згадували у спогадах Григорій Костюк, Надія Суровцова, Володимир Куліш, Іван Майстренко. Образ М. Ялового як персонажа літературних творів подавали Василь Еллан–Блакитний, Володимир Сосюра, Михайло Семенко, Микола Хвильовий, Сергій Пилипенко. Отож широке коло знайомств стало тим підґрунтям, на якому чекісти сфабрикували «кримінальну справу» М. Ялового. Використали його особу як основотворчий елемент вигаданої «антирадянської організації».

У Харкові в 1925 р. разом з Олексою Слісаренком та Миколою Бажаном він увійшов до заснованої Василем Блакитним організації пролетарських письменників «Гарт». Того ж року був обраний першим президентом новоствореної «Вільної академії пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). Діяльність цього літературного об’єднання, налаштованого на кращі зразки західноєвропейської культури, була нетривалою. Партійні ідеологи зустріли ВАПЛІТЕ вкрай вороже. Звинувачували літераторів у буржуазних націоналістичних позиціях на противагу радянській пролетарській літературі. Дуже нетривалим було перебування у «вільній академії» М. Ялового, М. Хвильового і О. Досвітнього, звільнених у січні 1927 р. рішенням загальних зборів (щоправда, з тактичних міркувань) «за помилкові твердження, що набрали значення ідеологічних збочень».

Михайло Яловий не був великим письменником, проте мав хист до організаторської роботи. Та як талановитий літератор, пробував себе у різних жанрах. Готував кіносценарії, але більшість закладених ідей, на жаль, не була реалізована. Перекладав з німецької поезії «Берлін» Йоганнеса–Роберта Бехера і Альфреда Ліхтенштайна «Дощова ніч», з російської роману «Чорна вода» Арона Утевського. У складі державної комісії працював над удосконаленням відомого «харківського» правопису 1928 р.

Його любили та поважали друзі. Арешт М. Ялового 12 травня 1933 р. глибоко вразив Олеся Досвітнього й став особистою трагедією Миколи Хвильового. Перед тим, як накласти на себе руки наступного дня, він записав: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий…» Самогубство М. Хвильового, поштовхом до якого став арешт М. Ялового, було наріжним каменем для висвітлення українськими мистецтвознавцями доби «Розстріляного Відродження».

Слідчі ДПУ УСРР висунули сфабриковане звинувачення. Яловому інкримінували членство в «Українській військовій організації», яка нібито мала на меті шляхом збройного повстання повалити радянську владу. Також звинуватили у шпигунстві та підготовці замаху на П. Постишева. Ухвалою судової трійки від 23 вересня 1933 р. М. Яловий був позбавлений волі на 10 років і відправлений до Свірського табору ОДПУ на північ країни. У 1937 р. він був переведений до Соловецької в’язниці, а 3 листопада 1937 р. розстріляний НКВС разом з багатьма ув’язненими українцями в урочищі Сандармох поблизу м. Медвежегорська. Реабілітований М.О. Яловий був двічі, у 1957–му та 2003 рр.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. М.О. Яловий (1895–1937). Фото 1920–х рр.
2. Товариство письменників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. м. Харків, 1926 р.
3. Михайло Яловий (1895–1937). Фото другої половини 1920–х рр.
4. Постанова судової трійки колегії ДПУ УСРР про засудження письменника М. Ялового до 10 років позбавлення волі (витяг із протоколу судової трійки № 107/540 від 23 вересня 1933 р.). З матеріалів документальної виставки Держархіву в Харківській області «Репресовані літератори (до Дня пам’яті жертв політичних репресій в Україні)».
5. Зміст передсмертного листа Миколи Хвильового. 13 травня 1933 р. ЦДАМЛМ України ф. 1208, оп. 1, од. зб. 6, арк. 1.