У роки навчання студент мешкав у родині М. Лисенка, який познайомив його з видатними діячами української культури Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Оленою Пчілкою. Разом з Олександром Мишугою викладали спів Олена Муравйова, Федір Орешкевич, Катерина Конча, Федір Гущин. Мистецькі спеціальності у ті роки в школі отримали майбутні українські зірки Василь Верховинець, Олександр Кошиць, Лев Ревуцький, Борис Романицький, Кирило Стеценко.

Здібний юнак став одним з найкращих учнів у класі О. Мишуги. Професор цілком поділяв прагнення М. Лисенка створити українську національну вокальну школу. Авторська програма з підготовки співаків базувалась на українському народному музичному матеріалі, зібраному та адаптованому композитором. До учнів, а їх О. Мишуга виховав понад п’яти десятків співаків, ставився вимогливо та водночас справедливо. Правильне виконання вокальних вправ потребувало від Михайла Микиші великого терпіння та самодисципліни. Наполегливою працею, він отримав стипендію. Сповна відчув значимість років навчання, завершивши освіту в 1909 р. з гарними набутками.

Соліст з сильним, виразним італійським bel canto співав у театрі Миколи Садовського, Київській міській опері, Большому театрі в Москві та Бакинському оперному театрі. В 1931 р. його запросили до столичного театру опери та балету в Харкові. З 1937 р. М. Микиша викладав у Харківській консерваторії. Він поділяв погляди свого вчителя про створення єдиної української вокальної школи. На харківській сцені співак виконував народні пісні в обробці М. Лисенка, як «Ой, на гору козак воду носить», а також словоспіви Т. Шевченка, між іншим, «Нащо мені чорні брови», «Гомоніла Україна».

У репертуарі Михайла Микиші зіграні партії Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака–Артемовського), Петра («Наталка Полтавка»), Левка («Утоплена» М. Лисенка), Радамеса («Аїда» Дж. Верді), Хозе («Кармен» Ж. Бізе), Фауста («Фауст» Ш. Гуно) та багато інших.

Творче життя педагога й виконавця продовжилось і після початку Другої світової війни. Неочікуваним для М. Микиші став його арешт 27 вересня 1941 р. Коли німецькі війська наблизилися до Харкова, НКВС здійснило хвилю арештів харківців, на яких роками накопичувало компромат і яких чекісти вважали «неблагонадійними». У камері в’язниці, кабінеті слідчого Михайлу Венедиктовичу важко було збагнути, що звинувачення його у проведенні «антирадянської агітації» не є непорозумінням. І далі «артиста–соліста опери балету», як було вказано в документах НКВС, мало очікувати суворе покарання.

У колоні арештантів, яку з тюремного двору пішки погнали на схід, Микиша впізнав знайомі обличчя харківських інтелігентів: театральних акторів Клеопатри Тимошенко та Петра Петрова, артистів Харківського радіокомітету Григорія Дрозда та Марії Терещенко, театрального режисера Івана Юхименка, поета Володимира Свідзинського. Конвой грубо ставився до «живого вантажу», який явно обтяжував охорону. Не всім репресованим харківцям вдалося вижити. Етап виснажених в’язнів лише зимою 1942 р. дістався слідчої тюрми у м. Іркутську.

Загалом підслідний М. Микиша майже рік доводив слідству свою безневинність. Після звільнення з–під варти працював у Іркутську в Українському державному театрі опери та балету, основу творчого колективу якого складали артисти київської та харківської опер, які перебували в евакуації. Михайло Венедиктович був давно знайомий з Марією Литвиненко–Вольгемут, Іваном Паторжинським, Михайлом Роменським. У квітні 1944 р. разом з театром М. Микиша виїхав до Києва. Того ж року відновив викладацьку роботу. У Київській консерваторії отримав звання професора. Виховав плеяду відомих вокалістів: К. Малашенко, Н. Чубенко, А. Григор’єва, Г. Станіславову, С. Кагана та інших.

Свої багаторічні науково–методичні розробки, побудовані на вокально–педагогічній практиці та сформованих професором О. Мишугою базових принципах співу, Михайло Микиша зібрав під обкладинкою книги «Практичні основи вокального мистецтва», яка побачила світ незадовго до його смерті. Помер М.В. Микиша 20 листопада 1971 р. і похований на Байковому кладовищі у Києві.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. М.В. Микиша (1885–1971). Фото ХХ століття.
2. Михайло Микиша (праворуч) зі своїм учителем Олександром Мишугою. Початок ХХ століття. З книги Івана Деркача «Видатний співак Олександр Мишуга»: Спогади. Львів: «Каменяр», 1964.
3. Михайло Микиша у ролі Каніо в найвідомішій опері одного з найвизначніших італійських композиторів Руджеро Леонкавалло.
4. У Харкові Михайло Микиша разом з дружиною і сином проживав у новому Будинку спеціалістів у районі Держпрому. Фото 1930–х рр.
5. Обкладинка книги М.В. Микиші «Практичні основи вокального мистецтва». К.: Музична Україна, 1971, 92 с.