Оцінивши можливості, В. Винниченко наважився на поїздку, сподіваючись у новопосталій Радянській Україні перехопити ініціативу в українські руки й надати їй незалежного державного статусу. На зустрічі з посадовцями, Володимир Кирилович дістав пропозицію зайняти посаду наркома закордонних справ, заступника голови українського уряду. Щоб здобути важелі реального управління, В. Винниченко наполягав на своєму входженні у члени Центрального Комітету партії. Але одразу згоди не отримав і мав чекати результатів погоджень. Тим часом він зрозумів, що «запрошення» до роботи в радянському уряді було ні чим іншим, як тактичним, пропагандистським маневром більшовиків. І його щирі спроби налагодити українізацію в радянській Україні на тлі відродження імперії під червоним прапором заздалегідь були приречені на невдачу.
У Харкові В. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною побував двічі. Подружжя з кінця травня провело календарний місяць у Москві та 25 червня виїхало до Харкова. А вже 6 липня вони повернулись до Москви у справах. 17 серпня Винниченки знову їдуть до столиці України. Перебувають у Харкові до 14 вересня 1920 р. І через Москву за дев’ять днів назавжди виїжджають до Західної Європи.
Яскравий публіцист, Володимир Винниченко у своєму щоденнику описав враження від Харкова та Москви — центрів, у яких остаточно зміцнював панування радянський режим.
Наскільки щирими та відвертими були записані думки Винниченка, визначити важко. У радянських періодичних виданнях у час поїздки його зображали послідовним комуністом, який поділяв базові засади політичного курсу радянської України. Видатний український літературознавець Григорій Костюк, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, вперше підготував публікацію тих щоденників (Едмонтон – Нью–Йорк, 1980 р.). У вступі до видання запевнив читачів, що нотатки робилися автором не для майбутнього друку, а виключно для самоаналізу та вдосконалення. Довірившись досвіду митця, все ж зауважимо очевидні розбіжності з відомими фактами, недомовки, що зустрілися в тексті. Одначе це не стосувалось загальних настроїв, які відчув В. Винниченко.
23 серпня 1920 р. «Скільки непомітних, незримих і нечутних драм одбувається в душах людей, родин і цілих груп на території Росії й України! Зім’яті, зруйновані й розкидані жорстокою, невблаганною рукою революції старі продукційні й громадські відносини родять в непристосованих до цих відносин душах хаос, плутанину і страшну порожнечу. Перевернуто догори ногами все, що здавалось непохитним, вічним, абсолютним і святим. Замість того проголошено, в словесних формах дано, нове, але незвичне, неймовірне, не перевірене на власному досвіді, не вкорінене в буденну практику, не влите в фізіологію, в звичку, і через це все — чуже, неприємливе, вороже. А приймати треба; треба хоч з вигляду, треба для можливості фізичного існування, для самоохорони.
І ніколи, мабуть, ще не було такої ідеологічної, психічної дезорганізації, дисгармонії, такої «нечесності з собою» в сучасної інтелігенції, як тепер, тієї буржуазної й дрібноміщанської групи, яка прийняла комунізм, та навіть і тієї, яка не прийняла його. «Нечесність з собою» це внутрішня дезорганізованість. Вища внутрішня гармонія, організованість є «чесність з собою».
І от такий приклад. Приходить до мене комуніст, член КП(б)У, активний робітник, гарячий прихильник совєтського ладу, щирий, завзятий оборонець революції. Заходить мова про мене і він неґативно ставиться до того, що я не ввійшов у КП(б)У, що тим самим я об’єктивно став на бік опозиції, себто, в даних умовах контрреволюції. Але... через три хвилини він почав мене питати, як проїхати за кордон. Для чого? Жити за кордоном; пробратись кудись подалі від Росії й України, куди–небудь на Маркізькі острови, оселитись там цілим товариством, працювати, боротись за існування. Чого ж так? Немає більше сил жити тут і виносити цей режим. «Куди–небудь, де нема чрезвичайок» (ЧК — надзвичайних комісій, Авт.). Чрезвичайки тут вжито як синонім совєтського ладу, бо тепер вони вже зовсім не так гостро виявляють себе. Вжито їх просто, як одне слово, в якому гостріше виявляються неґативні риси сучасного стану. Їх ціла група таких комуністів, старих совєтських працівників. […]
А скільки їх таких стомлених, розшарпаних, розірваних! Розумово, організаційно вони комуністи, вони бездоганні й щирі борці за нове, а їхня стомлена нервова система, їхні закорінені звички, способи відчування, методи радощів і утіх, — все це тоскно, тужно плаче в підсвідомій душі за звичним, старим, «рідним», через це і бажаним. І всі вони мріють про Маркізькі острови, де нема «чрезвичайок». […]
Стара, національно–руська риса лицемірності, брутальності, безпардонного насильства, стара звичка віри в провіденціяльну ролю Росії, — все це яскравою смугою переходить і через всю політику комуністичної Москви. Віра в силу й необхідність єдинолічного кулака, віра в усеспасенність бюрократизму, в цілковиту слухняність мас, віра в те, що російський народ можна батогом примусити прийняти і монархізм, і комунізм, — усе це утворює те, що дійсних комуністів, дійсних борців, відданих, ідейних, чесних, безкорисних — стає все менше й менше, а зате настає все більше чиновників, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних до нового, упавших по суті в старе і тільки службово в новому. А коли є панування бюрократизму, коли дисципліна тільки пайком, карою і розстрілом підтримується, коли є тільки одна готовість виконувати і нема дисципліни зсередини, з доброї волі, коли нема ініціативи й активного вишукування найкращих методів виконування праці, коли, словом, у творчій, будуючій, організуючій, направляючій праці бере участь тільки невелика група людей, що зветься Політбюро Ц. К. P. К. П., людей хоч би і цінних, і навіть геніальних, а вся маса в цій праці участі брати не сміє, не може, то само собою, що в цієї маси наполовину або й більше відбирається сила її опорності, стійкості, виносливості і натиску. Сила революції такою системою зменшується, а не збільшується. І це напевне виявиться при першому ж нещасті, у першому випадку, де повинна виявитись ініціатива і активна, свідома, вибираюча й рішаюча воля мас. І боюсь, що вона виявиться в напрямі стихійного тікання перед небезпекою, розгубленості, безпорадності.
Боюсь, що тут виявиться внутрішня чужість, неспаяність, незрілість мас з тим усім, за що вони бились з голої дисципліни, під батогом. І це буде однією з причин великої поразки комунізму».
У Харкові з Винниченком шукали зустрічі прості українці, які скаржилися на придушення національних традицій, виключення з вжитку української мови. Скаржились, сподіваючись на підтримку.
Підвів риску під результатами поїздки та висловив свої сподівання на майбутнє відродження України Володимир Винниченко в останньому «харківському» записі щоденника від 12 вересня 1920 р. «Бідні українці всяких політичних напрямів: вони так багато надій покладали на мій вступ в уряд. Інтелігенція вже почала перетрусювати свою хуторянську ідеологію, переглядати свій ідейний баґаж і щиро готуватись до участі в революції. Щиросердно й нелукаво вони вже збирались служити радянській владі, аби ж вона була своя, українська. Призначення мене заступником предсовнаркома підняло їх дух і сподівання на корінні зміни національної політики. Їм гадалось і вірилось, що «там» пішли на великі уступки, бо мене ж призначено на такий високий пост. Бідні, вони не розуміють, що це декорація, що цей пост не визначає ніякісінької зміни, що персона на цьому посту не має ніякого значення й сили, що взагалі ні на якому посту одна особа нічого не може зробити, коли весь колектив стоїть на суперечних позиціях, коли ту особу закликається не для переведення її позицій, а для виправдання й санкціонування позицій того колективу. І через те їх дуже вразила звістка, що я не прийняв того посту, не буду в уряді, не зможу вплинути на політику. І які вони залякані, затуркані. З петлюрівського боку перейшов на цей бік один український старшина, син селянина (можна припустити мовилось про Юліана Чайковського, на судовому засіданні якого був присутній В. Винниченко — Авт.). Його арештували, протримали місяць і випустили, одсилаючи разом з тим на службу на фронт. Він робить враження заляканого, приголомшеного чоловіка. Тікаючи на цей бік, він вірив, що тут тепер українське шанується, піддержується, а коли побув місяць, то побачив, що є тільки українська «вивіска», як він каже, з якої сміються, яку не поважають, не признають, топчуть, що навіть говорити по–українськи є небезпечно. І він не смів ніде говорити по–українськи, він почував себе у ворожому таборі, він не одважувався навіть на яку–небудь критичну увагу. Здоровий, рослий, з розумними, хорошими очима, мабуть, з ініціативою, колись із твердим голосом, він балакав тепер тихо, хрипко, несміло. Прийшов до мене, а сам боявся, що, може, пошкодив мені своїм приходом, бо він українець. І що я міг сказати йому на його запитання про становище? Чи могли б його задовольнити мої пояснення, що господарство України позбавляється своїх центрів, що влада належить не робітникам і селянам, а присланим комісарам (часто відомим «старорежимникам»), що українська мова зневажається, що все це робиться в інтересах революції. Чи повірив би він, що така політика дійсно потрібна революції? Чи став би він щирим прихильником такої партії, яка проводить і боронить таку політику? Ні. А через те я не хотів і слів по–дурному витрачати.
Ще довгий і трудний буде шлях революції й відродження нації. Ще будуть різні періоди різних влад, за яких буде викреслюватись і соціальна та національна свідомість, твердість і загартованість наших мас. Не місяцями, а довгими роками треба міряти цей шлях. Хай життя вчить от таких розгублених, непевних, хай виболіють собі свої позиції, а не сподіваються, що одна особа принесе їм вирішення всього. Я зробив усе, що міг…».
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
- Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951).
- Члени Генерального секретаріату Української Центральної Ради. Стоять (зліва направо): Павло Христюк, Микола Стасюк, Борис Мартос. Сидять (зліва направо): Іван Стешенко, Христофор Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра. м. Київ, 1917 р.
- Стосунки у В. Винниченка та С. Петлюри виявилися складними. Під час параду українських військ на Софійській площі у Києві. 1918 р.
- Микола Глущенко. Портрет Володимира Винниченка. Вірогідно середина 1920–х рр., Париж. Український радянський художник Микола Глущенко, а ще завербований агент радянської розвідки під псевдонімом «Ярема». У 1925 р. відкрив художнє ательє по вулиці Волонтерів, 23. Туди часто навідувалися представники української еміграції. Микола Глущенко навчав Володимира Винниченка основам малярства, а той допомагав художнику з відкриттям першої персональної виставки у берлінській галереї «Каспер» у 1924 р. В. Винниченко здогадувався про подвійне життя «Глуща», так по товариські називаючи знайомого. Не приховував, що в глибині душі не вважав його «справжнім українцем». Цілком вірогідно, частину вражень від стосунків з М. Глущенком письменник виклав у романі «Золоті розсипи. Чекісти в Парижі», над яким працював у 1927 р.
- Робочий стіл письменника. З присвяченої В.К. Винниченку експозиції Кропивницького обласного краєзнавчого музею. https://www.karpenkokarymuseum.kr.ua/kar178_u.html
