Вболівав за долю України. Михайло Лозинський

30 липня виповнилося 145 років від дня народження українського дипломата, публіциста, літературознавця, перекладача, правознавця Михайла Михайловича Лозинського (1880–1937). Борець за українську державність, він очолював українську спеціальну делегацію на Паризькій мирній конференції (1919). У 1921 р. М. Лозинський разом з професором О. Колессою взяв безпосередню участь в організації Українського вільного університету в Празі та очолив у ньому кафедру міжнародного права. З 1927 р. працював у Харкові професором міжнародного права і дійсним членом науково–дослідної кафедри права Інституту народного господарства (Інгосп — нині Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого).

Автор першого україномовного підручника з міжнародного права, якому за багатством матеріалу не було рівних в СРСР. Михайло Лозинський у Харкові намагався підняти до європейського щабля загальний рівень юридичної науки, зокрема підготовку юристів–міжнародників. Сповна використати науковий потенціал вченому не дозволили розгорнуті радянським режимом політичні репресії. «Я прожив майже 15 років, останній раз безвиїзно, від початку 1919 року, в Західній Європі, знав добре Австрію, Чехословаччину, Швейцарію, Париж, був у Італії, бачив зблизька роботу Мирової конференції та Ліги Націй, европейських кабінетів, знав мови, сприйняв побутові й духовні елементи культури тих країн, почував себе — так сказати — «громадянином світу», інтернаціоналістом, що був життям зв’язаний, споріднений з різними країнами, народами й культурами. Відкинув у свойому минулому все протирадянське, приїхав до СРСР, хотів весь доробок свого життя віддати на будівництво радладу. Одначе ніхто того від мене не хотів брати, використовувати, ставити в такі умови, щоб я міг дати максімум…Чому все те? Висновок насувався все той сам: бо ти — українець і ще до того галичанин»,  — перебуваючи у в’язниці, засмучувався Михайло Михайлович.