Надалі Володимир Пасічник проживав у Харкові. Не полишав літературу. Завжди активно займався громадською роботою. Піднесено сприйняв подих демократичних свобод, який привнесла в життя горбачовська «перебудова». У 1989 р. у пам’ять за загиблими українцями в Голодомор 1932–1933 рр. задумав встановити меморіальний хрест на території Молодіжного парку у м. Харкові. Адже там до 1970–х рр. розташовувався 1–й міський цвинтар з непозначеними братськими могилами жертв штучного голоду. У листопаді придбав деревину у м. Люботині за 25 км від передмістя. Самотужки дістався центра Харкова і перший в Україні Хрест пам’яті жертв Голодомору за допомогою громадськості був ним встановлений. Десятиліттями пам’ять про штучний викорінювалась і підлягала забуттю. Тому такий вчинок не всім був зрозумілим, але з поверненням правди в тоді ще комуністичній державі важив як громадянський подвиг.

В. Пасічник згадував, що вперше про Голодомор почув від бабусі. Її спогади були унікальними. Адже сім’я проживала в Західній Україні — там, де про трагедію на теренах підрадянської України не замислювались. В той саме час їй вдалося побувати у самому пеклі голоду і відчути жахіття садистських витівок сталінського режиму на українській землі.

«Коли всі газети писали про Голодомор, у нас тоді його ще не було, бо це була територія Польщі. Люди не вірили, оскільки із Радянського Союзу йшли шовкові мішки муки. Мука була не потрібна, бо її було повно в кожному господарстві, але дівчата брали, муку висипали свиням, а з мішків шили кофточки і сукні. Половина села не вірила, бо якби там вмирали, то цього б не було. Можна було брати муку в шовкових мішках скільки хочеш».

Нелегально перетнувши кордон, бабуся Володимира – тоді ще молода жінка, попрямувала шляхами Київської області до села, звідки була родом. Знайома за дитячими враженнями місцевість змінилась до непізнаваності. Краєвид виглядав диким, порослим бур’яном і майже безлюдним. Нарешті дісталася знайомої домівки. «Вона знала про голод і взяла з собою грошей, м’яса сирокопченого, консерви і всього того, що зберігається довго. Господиня забула зачинити хату за собою. Вона ще не встигла роздягнутися, як відчинилися двері. Увійшла людина подібна до звіра. Ця жінка перелякалася, це був сусід її. «Я дітей порубав і зіжрав, і зараз Вас пожру», — сказав він. Бабуся згадувала, що ніколи в житті нічого так не боялася як його. Вона почала розкривати сумки, сказала сядьте поїжте, а ще більше перелякалася, коли поклала на стіл ковбаси, м’ясо і він їв це все. Каже, що звірина так не їсть. Потім надійшов чоловік і випроводив якось його».

Тема Голодомору завжди була йому близькою. З 2006 р. В.М. Пасічник був членом обласного Оргкомітету з вшанування пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій; а також членом Координаційної Ради при Харківській облдержадміністрації з питань функціонування державної мови на Харківщині. Багато уваги і сил приділяв розбудові українських патріотичних організацій. Утвердженню Незалежності України, української мови, культури. Володимир Пасічник — автор багатьох поетичних творів, частина яких увійшла до опублікованої 2012 р. збірки «Святе письмо поезії».

Указом Президента України від 20 листопада 2007 р. № 1123 нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, а також відзначений Подякою Президента України. Володимира Пасічника, який 2013 р. пішов з життя, пам’ятають у місті, яке він полюбив і вважав рідним. У 2024 р. на його честь перейменована вулиця Шевченківського району м. Харкова.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Володимир Пасічник біля пам’ятного знаку в саду Т.Г. Шевченка. Початок 2000–х рр.
2. Громадський активіст Володимир Пасічник.
3. Обкладинка збірки В.М. Пасічника «Святе письмо поезії» (видавництво «Майдан», 2012).