У аматорському театральному гуртку Іван Тобілевич був керівником, режисером, актором. Також брав участь у створенні вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Ще більше культурно–громадською діяльністю захопився Іван Тобілевич після його переводу до м. Єлисаветград. «У драматичній і сценічній діяльності Карпенка–Карого», вважав літературознавець Степан Чорній, «з особливою виразністю виявився зв’язок української драматургії і театру з життям і психікою українського народу, з видатними зразками театральної культури Західної Європи, довголітні традиції якої мали велике значення в розвитку таланту й естетичного смаку нашого драматурга й актора».

У 1870 р. Іван Тобілевич побрався з Надією Тарковською, рідною сестрою народовольця Олександра Тарковського. У сімейній садибі яких побудував маєток. А після смерті дружини у 1881 р. назвав на її честь хутором «Надія» (з 1995 р. державний музей–заповідник Івана Карпенка–Карого).

Демократичні переконання привели Івана Тобілевича до нелегального українофільського гуртка. Гуртківці пропагували революційно–визвольні ідеї, розповсюджували заборонену літературу. На засіданнях обговорювалися і перші твори Карпенка–Карого, оповідання «Новобранець» та драма «Бурлака» («Чабан»). За участь у діяльності гуртка та «допомогу політичним злочинцям» восени 1883 р. Тобілевич був визнаний політично неблагонадійним, звільнений зі служби та висланий під гласний нагляд поліції на 3 роки до м. Новочеркаська. Тільки навесні 1887 р. йому було дозволено повернутися в Україну, на хутір «Надію». Театральний діяч перебував під гласним наглядом поліції до 12 березня 1903 р.

У нелегкі часи Івана Тобілевич не залишав розпочату в 1880–ті рр. літературну роботу. Він автор оповідання «Новобранець» (1881); фейлетону «Казка» (1884); вісімнадцяти оригінальних п’єс: «Бурлака» (1883), «Не так пани, як підпанки» (1883), «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Батькова казка» (1892), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Понад Дніпром» (1897), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Гандзя» (1902), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904).

Як режисер, актор і драматург Іван Карпенка–Карий разом зі своїми однодумцями М. Старицьким, М. Кропивницьким, М. Садовським, П. Саксаганським, М. Заньковецькою сприяв становленню і розвитку вітчизняного театрального мистецтва. У 1897 р. склав Панасу Саксаганському текст звернення до з’їзду сценічних діячів у Москві, у якому нагадав про переслідування українського театру.

За роки гри на професійній сцені актор створив цілу галерею яскравих образів: Прокоп Шкурат («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки–Основ’яненка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського); герої власних п’єс: Мартин Боруля з однойменної комедії, Терешко Сурма («Суєта») Іван («Безталанна»), Дід мірошник («Наймичка»), Потоцький («Сава Чалий»), Герасим Калитка («Сто тисяч»), Терентій Пузир («Хазяїн») та інші. У 1900–1904 рр. організував власну трупу, яка продовжувала традиції Театру корифеїв.

Помер І.К. Карпенко–Карий 15(2) вересня 1907 р. у Берліні, куди поїхав лікуватися. Поховано письменника на хуторі Надія, біля Єлисаветграда (нині м. Кропивницький).

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Іван Карпович Карпенко–Карий (Тобілевич). Фото 1905 р.
2. Іван Тобілевич у ролі Виговського. Фото з вистави «Богдан Хмельницький» М. Старицького. http://www.karpenkokarymuseum.kr.ua/
3. Хата на хуторі Надія, у якій письменник мешкав з 1872 по 1883 рр. (нині літературно–меморіальний музей І.К. Карпенка–Карого, відкритий з нагоди 150–річного ювілею митця 24 вересня 1995 р.). Садибу Тобілевичів відвідували відомі діячі української культури: Микола Лисенко, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Микола Аркас, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, Петро Ніщинський.
4. Портрет І.К. Карпенка–Карого роботи харківського фотохудожника Олексія Іваницького. м. Харків, початок ХХ ст.
5. Іван Франко назвав І.К. Карпенка–Карого «великим драматургом, якому рівного не має наша література». Наприкінці 1920–х рр. Державне видавництво України, яке розміщувалось у Харкові, започаткувало публікацію багатотомної збірки «Твори» письменника. На фото обкладинка опублікованого видавництвом «Рух» у Харкові твору «Мартин Боруля» (1926).