Матвій Довгополюк у 1923–1933 рр. очолював Охтирське дитяче містечко (з 1927 р. імені М. Скрипника). Воно було організоване на місці чоловічого Свято–Троїцького монастиря, від якого успадкувало велике господарство: 120 гектарів орної землі, сади площею 50–70 га, корови, коні, свині, луки з покосами, пасіка, електростанція, олійниця, водяний та механічний млини, сушарня для фруктів, кузня, столярна, слюсарна, швейна майстерні; діяли медичний кабінет, пральня, бібліотека та клуб. А починалось все у 1921 р., коли голова Охтирського повітового відділу народної освіти М. Довгополюк спрямував максимум енергії на пошуки виходу із жахливої трагедії дитячої безпритульності, яка набирала все нових обертів. Спираючись на чималий власний агрономічний та педагогічний досвід, в одному з номерів журналу «Трудової освіти», редактором якого він був, звернувся до освітян з розлогою статтею «Сільське господарство в школах–клюбах та дитячих будинках». Зазначав у публікації: «На мою думку, є необхідним при кожнім дитячім закладі (дитячий будинок (постійний і денний), дитячий клюб) мати землю, де б можна було організувати польове господарство, садок, пасіку, город, завести домашнє господарство, звернувши головну увагу на дрібне скотарство: свині, вівці, птиця, кролики, кози, а теж ввести в програм роботи клюбу спеціальні дисципліни по сільському господарству як основу, ґрунт самої роботи… Робота в ньому (сіль. госп.) повинна бути школою виховання волі, енергії, колективної думки і працею…». Поєднання сільськогосподарської діяльності із умовами перебування в інтернатних установах могло б виконати триєдине завдання: забезпечити вихованців дитячої установи продовольством, сприяти ефективній виховній роботі серед дітей та створити для вихованців нормальні гігієнічні умови життя. Цю ідею М. Довгополюка підтримало керівництво України, і відповідно до Постанови Ради Народних Комісарів УСРР від 3 січня 1922 р. «Про наділення землею дитячих установ соціального виховання» таким закладам було виділено земельні ділянки. Не зволікаючи з реалізацією задуму, влітку 1922 р. М. Довгополюк розпочав пошуки території, придатної для облаштування великого освітнього закладу, що поєднував би максимальну місткість із зручністю для спільної господарської діяльності. Таку місцевість знайшли неподалік міста Охтирка — на правому високому березі річки Ворскли, на схилах невисокої гори Охтир.

Фактично, Дитмістечко почало діяти 1 січня 1923 р. Цією ж датою позначено і зарахування М. Довгополюка на посаду його завідувача. У березні 1923 р. в результаті проведеної адміністративно–територіальної реформи Охтирський повіт було ліквідовано, а його колишні волості (а відтоді — райони) ввійшли до Харківського (столичного) округу. Відповідно, було скасовано і Охтирський повітовий відділ народної освіти, а його колишній керівник зміг повністю присвятити себе налагодженню роботи Дитячого містечка.

Завдяки агрономічному фаху й адміністративно–педагогічному хисту М. Довгополюк налагодив життєдіяльність закладу, визначивши трудове виховання провідною організаційною ланкою. Багатогалузеве господарство доглядали вихованці (на кінець 1923 р. в містечку виховували понад тисячу дітей). Розподіляли роботи, враховуючи вміння і можливості дітей, їхні вікові, індивідуальні, статеві особливості. Діяла низка стимулів та заохочень для вихованців: трудові книжки, кольорові картки за відмінне навчання, зразкову поведінку, сумлінну працю, за які в містечковій крамниці можна було придбати зошити, олівці, печиво, солодощі тощо.

Освітній процес було організовано за навчальними програмами, що надходили з управління народної освіти м. Харкова. Велику увагу приділяли дитячому самоврядуванню та позакласній роботі (працювали гуртки: літературний, художній, драматичний, краєзнавчий, хореографічний, спортивний, хорового співу, духових інструментів). Малювання викладав Іван Багряний. М. Довгополюк керував літературним гуртком, заохочував літературні спроби вихованців, організовував зустрічі з українськими письменниками С. Пилипенком, О. Копиленком, В. Підмогильним, з яким близько товаришував. Щоліта відбувалися походи до м. Гадяч, де юні туристи влаштовували велике свято: співали, танцювали, читали вірші, інсценували «Лісову пісню» Лесі Українки.

М. Довгополюк підтримував робочі стосунки з А. Макаренком. Містечко відвідували педагоги О. Залужний, О. Попов, І. Соколянський, П. Волобуїв.

У 1933 р. звільнений з посади. Перебрався до Харкова, де працював науковим співробітником Дитячої дослідної сільськогосподарської станції (агроном–педагог) й одночасно Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук.

У розпал «Великого терору» 6 листопада 1937 р. був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності й засуджений до 10 років ув’язнення у виправно–трудових таборах. Як згадувала донька Атталія Матвіївна Гаврюшенко (1927–2013), заарештовувати батька прийшли о 24–й годині. Обшук у квартирі тривав до 7–ї години ранку, і на весь цей час членів сім’ї розвели по різних кімнатах. Батько попросив дозволу наостанок поговорити з донькою. Він непокоївся, що вона повірить у нісенітниці, буцімто він — «ворог народу». На слідстві М. Довгополюк своєї вини не визнав. Родина отримала кілька записок із таборів в обхід цензури. В останній, написаній доньці на клаптику обгорткового паперу 7 січня 1944 р., тобто в день її народження, разом із привітаннями батько побажав: «Щоб не сталося, будь людиною, гідною цього великого імені».

Покарання він відбував на Далекому Сході, у Республіці Комі. У таборах захворів на цингу та дистрофію. Помер Матвій Довгополюк 28 лютого 1944 р. від дистрофії ІІІ ступеня та серцевої недостатності у шпиталі радянського концтабору поблизу м. Рибінськ Ярославської обл., РФ. Місце поховання досі невідоме. Реабілітований 1990 р.

Матвій Довгополюк — визначна постать минулого, приклад відданості освіті, суспільному служінню, прагнення до оновлення педагогічної думки. Його ідеї про інтеграцію освіти, праці й соціального виховання залишаються актуальними й нині. Вони нагадують нам, що справжня освіта — це не лише передача знань, а й формування особистості, здатної мислити, творити, діяти. Це заклик цінувати нашу інтелектуальну спадщину, захищати свободу думки та плекати гуманістичні ідеали, що лежать в основі справді демократичного суспільства.

Підготовлено за матеріалами публікації сайту Педагогічного музею України Національної академії педагогічних наук України: Олександр Міхно, Наталія Тріпутіна. Матвій Довгополюк (1893–1944): педагог, літератор, агроном https://pmu.in.ua/news/matvij-dovhopoliuk-1893-1944-pedahoh-literator-ahronom-do-dnia-pam-iati-zhertv-politychnykh-represij/

Фото, коментарі:

1. Матвій Довгополюк (1893–1944). Літературний портрет Матвія Довгополюка залишив його близький друг, педагог Юрій Самброс (1894–1975): «Незграбно–атлетична, вище середньої постать з трохи кривими, мов літера «ікс», ногами, завжди у крагах (штани на випуск ніколи не носив), у шкірянці чи в напіввійськовій, типу френча, сорочці (європейського, з комірцями й краватками, одягу ніколи носив), з довгим, закинутим назад, темним волоссям, з карбованими вустами, опуклими вилицями, плебейським широким носом і грубим, басовитим голосом та невихованими рухами, він на перший погляд видавався навіть хамовитою людиною, від якої треба сторонитися, щоб не наразитися на грубість. Проте все це було зовнішнє. Насправді ж, попри всю свою безсумнівну властолюбність, надмірну упертість, певний егоїзм і рокот громового голосу, — у нього була надто сентиментальна, мрійлива й поетична натура…. Його завжди тягнуло до крайностей.… Одначе всі протиріччя в ньому, його часом награність та інстинктивне шукання пози й оригінальності заради звертання на себе уваги, — потопали без сліду в загальній величі й силі його змістовного, міцного й оригінального духовного обличчя. Це був видатний вольовий характер, дійова людина гострого розуму й залізної цілеспрямованості та натиску, це був таран, що пробивав будь–яку перепону на шляху до розважно поставленої мети. Організаторські здібності у нього були насправді великі. З фаху — агроном середньої освіти, він віддався педагогічній роботі саме як педагог–організатор. Своїм вольовим тоном, громовим голосом, пристрастю, вмінням промовляти і висувати щось нове, хай різке, але завжди оригінальне або, як ми між собою казали, своєю любов’ю «бахкати», огорошувати людей — він імпонував усім, легко здобував великий авторитет, тим більше, що люди почували за ним практичність, хазяйновитість, розум і знання справи, за яку він брався. Через це йому прощали й немилосердну, до жорстокості, вимогливість як адміністратора, бо водночас він був і прекрасним, чуйним товаришем, свійською простою людиною, органічно далекою від зазнайства».
2. «Дитячий будинок голодуючих дітей мається в дуже гарному місці у 2–х верстах від м. Охтирка на горі, навколо якої протікає річка. Помешкання досить добре, мається в тому помешканні 225 дітей,15 керівників, на 1 керівника 15 чоловік дітей. Годуються діти нічого, правда, господарство ведеться хаотично і поліпшити сю справу трудно, позаяк Укрпомгол дивиться на сю справу так, що Повітвіднарос не має права втрутитися в господарство». З доповідної записки М. Довгополюка. 17 липня 1922 р. Фото з публікації Костя Гордієнка «На руїнах монастиря».
3. Духовий оркестр Охтирського дитячого містечка. М. Довгополюк праворуч перший у четвертому ряду.
4. «Минуло два роки. По вдумливих дитячих, чи то юнацьких обличчях й пізнати не можна колишніх розбишак (вибачте на слові). Куди дівались благбазівські поведінки, вулична загрубілість?» Кость Гордієнко, «На руїнах монастиря». На фото: М. Довгополюк (другий у другому ряду) між членів драматичного гуртка Охтирського дитячого містечка.
5. Матвій Лукич з сином Анатолієм. 1922 р.