Потім залишився у Харкові і полюбив місто як своє рідне. Першими опублікованими книгами В. Ґжицького були поетична збірка «Трембітині тони» («Рух», 1924), драматичні твори для дітей «По зорі» (1925). Тоді ж вступив до створеної письменником та громадським діячем Сергієм Пилипенком літературної організації «Плуг». Активно співпрацював з її секцією «Західна Україна», яка згодом відокремилась у самостійне літературно–громадське товариство.

У 1927 р. в середовищі літераторів визрів задум про створення в столиці УСРР нового спеціалізованого кооперативного будинку письменників. Житлові помешкання якого мали включати робочі кабінети, які б відповідали запитам радянських літераторів. Збором коштів від бажаючих займався С. Пилипенко. А у просуванні цього питання в органах влади йому активно допомагали: Ю. Войцехівський, А. Любченко, О. Вишня, О. Слісаренко, П. Панч. Відомий український пересмішник Остап Вишня, оббиваючи владні пороги, гірко жартував: «він буде тоді, як твій син онуків своїх колихатиме».

Врешті 1930 р. будинок письменників «Слово» був збудований за проєктом архітектора Михайла Дашкевича. Виконаний у формі великої стилізованої літери «С», дім постав на розі Барачного провулку з вулицею Червоних письменників (нині це перехрестя вулиць Культури та Літературної).

«Будинок письменників «Слово» заслуговує на пильну увагу і добру пам’ять. Шістдесят шість письменників з родинами жило в цьому прекрасному будинку. Це була одна велика сім’я. За три роки, що я прожив у ньому, не пригадую якогось конфлікту між родинами чи окремими особами. Над домом, здавалось, витає ангел миру. Не було приводів до сварок чи конфліктів. Кожна родина мала все, що їй потрібно, не було спільних кухонь, що найчастіше бувають приводом роздорів. Варто згадати кадр із фільму «Гадюка» (Київська кіностудія ім. О. Довженка, 1965 р. – Авт.), де показана спільна кухня. У «Слові» мешкали люди різних літературних угруповань, але це не могло відбитись на людській ввічливості. Зустрічаючись на подвір’ї чи в місті, мешканці взаємно приязно вітались як культурні люди, хоч, може, й були принципові антагоністи», згадував В. Ґжицький.

Автор «Спогадів про минуле» (2011) навів короткі літературні портрети Миколи Хвильового, Майка Йогансена, Григорія Косинки, Михайла Биковця, Євгена Плужника, Валер’яна Поліщука і багатьох інших письменників, колишніх мешканців Будинку «Слово», репресованих радянським режимом. На жаль, важка доля наздогнала й самого Володимира Зеноновича та його давнього приятеля Павла Михайловича Губенка (Остапа Вишню).

«Вернусь трохи назад, до дня, коли ми з дружиною спровадились до нового помешкання. Після того, в якому ми жили до переходу в «Слово», помешкання видалось нам раєм. І це без перебільшення. Будинок був побудований для письменників спеціально, продумано. У будинку були тільки трьох– і чотирикімнатні квартири, одна від одної відгороджені звуконепроникними стінами. Кімнати вигідні, великої кубатури. Кожне помешкання мало власний балкон, не кажучи вже про всі необхідні вигоди. Я мав три кімнати з кухнею. Купив гарні меблі, зі смаком влаштував свій робочий кабінет, придбав гарні книжкові шафи. І коли вже все було готове, я якось сперся на одвірок і задумався. Було мені чогось важко. Дружина помітила переміну в мені і питає, що зі мною.

— Знаєш, кажу, мені здається, що довго ми тут не проживемо.

— Чого ти пророчиш? – крикнула вона.

— Не знаю, — кажу, — якось занадто добре тут, а доля уміє робити несподіванки.

Потім мені жінка призналась, що і в неї були такі ж сумні думки.

Усього три роки пощастило мені прожити по–людськи. Одного зимового дня, точніше сьомого грудня 1933 року я мусив покинути це помешкання і все, що в ньому, назавжди. І дивно, того ж дня покинув своє помешкання і з тої ж причини, що і я, Остап Вишня.

І ми знову стали сусідами, і в одному будинку, але вже не бачили один одного. Так тривало чотири місяці, все ще в Харкові. Проте довелось покинути любиме місто, де минули молоді чудові роки».

Опинившись за ґратами, Ґжицький був впевнений, що його арешт пов’язаний з критикою роману «Чорне озеро». Книги написаної за враженнями поїздки на Алтай у складі кінописьменницької організації, очолюваної О. Довженком. «Популярність цієї книги робили рецензії і статті. Вони хвалили художній бік твору і засуджували ідеологічний, хоч і безпідставно. Мене обвинувачено у смертельному грісі — націоналізмові, якого у книзі фактично не було». Одначе критичні статті і навіть погрози сипалися на автора з усіх боків. Так, один із керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників Іван Кулик попередив: якщо Ґжицький не реабілітує себе новою книгою, то може прощатися з літературою.

Матеріали архівної справи В. Ґжицького свідчать, що на допитах заарештований не раз повертався до «Чорного озера», намагаючись довести свою невинуватість. Проте слідчого ДПУ УСРР зовсім не цікавили ні літературні оцінки, ні сам твір. В. Ґжицького, як і багатьох репресованих на той час українських письменників, звинуватили в членстві в харківському осередку контрреволюційної організації УВО, нібито очолюваному С. Пилипенком. У північних районах Комі АРСР письменник відбув два терміни покарання і залишався на спецпоселенні до смерті Сталіна, отримавши обмеження до повернення в Україну.

Детальніше насильства і беззаконня, які супроводжували політичні репресії в країні, В. Ґжицький описав у художньому автобіографічному творі «День і ніч». Останні роки письменник прожив у Львові. Помер 19 грудня 1973 р.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Володимир Ґжицький. м. Харків, 20–ті рр. ХХ ст. Вікіпедія.
2. Будинок письменників «Слово». м. Харків, 30–ті рр. ХХ ст. Вікіпедія.
3. Під час подорожі на Алтай. Володимир Ґжицький на фото праворуч. «Плуг», 1928 р.
4. Анкета В.З. Ґжицького у свідченнях КДБ СРСР 1956 р., коли Володимир Зенонович працював начальником сільськогосподарської ферми, сел. Печора.
5. Меморіальна дошка українським літераторам на будинку письменників «Слово».