По закінченню восьми класів, шістнадцятирічний Панас вступив до художнього технікуму у м. Благовєщенську Хабаровського краю. То був 1941 р., коли вогнища Другої світової війни запалали на теренах СРСР. Через закриття технікуму, хлопець поїхав навчатися у художньому училищі в м. Іркутську. Звідти в м. Самарканд, де в 1943 р. поступив у художню школу при Ленінградській академії мистецтв, яка працювала в евакуації. Разом із навчальним закладом через 4 місяці виїхав до м. Загорська, а в 1945 р. — до м. Ленінграда.

Після художньої школи Опанас Заливаха з 1946 р. навчався у Ленінградській академії мистецтв. Але невдовзі був виключений і з 1947 р. працював муляром. У 1950–1953 рр. навчався в Ленінградському художньо–педагогічному училищі. До 1955 р. працював художником при міському художньому фонді. Поступив на 2–й курс Ленінградського художнього інституту, який закінчив у 1960 р. з направленням працювати в м. Тюмень.

Навчаючись між представників різних народів, Панас замислився, чи так добре він знає своє національне коріння? Виявляється, ні. Молода людина, яка присвятила життя мистецтву, вважала розуміння українського світовідчуття принциповим питанням. У грудні 1961 р. Заливаха повернувся в Україну. Працював художником при міському художньому фонді м. Івано–Франківська.

За роки здобуття художньої майстерності О. Заливаха навчився легко сходитися з людьми. До його майстерні, розташованої в старовинній частині міста у приміщенні колишньої Вірменської церкви, навідувалися колеги. Нових знайомих, однодумців Панас Іванович знайшов у Києві в неформальному осередку шістдесятництва — Клубі творчої молоді «Сучасник», очолюваному режисером Лесем Танюком. Яскраві, самобутні особистості, як Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко захоплювали у спілкуванні. З багатьма у О. Заливахи усталилися тривалі дружні стосунки. А з художницями Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук поєднав спільний творчий проєкт. Їм доручили до 150–річчя Кобзаря створити вітраж на місці величезного віконного отвору у вестибюлі Червоного корпусу Київського університету. Всю роботу, від створення ескізу сюжетної композиції до виготовлення рами з поміщенням кольорового скла, поклали на художників. Пломенистий ескіз «Т. Шевченко. Мати» доповнили доречною на думку Опанаса Заливахи та Алли Горської фразою із «Кобзаря»: «Возвеличу Малих рабів отих німих! І на сторожі коло їх Поставлю слово».

Проте готовий вітраж категорично не сприйняли у партійному та державному керівництві, де очікували зображення, гідне «радянського світогляду». А тут навпаки, зверху на зацікавлену авдиторію споглядали Т. Шевченко, який не мав нічого спільного «з образом великого революціонера–демократа», і, схожа на Богоматір, Катерина. Композицію визнали стилізованою в іконописному стилі. Тому вітраж знищили, а його авторів піддали нелегким випробуванням. А. Горську, Л. Семикіну виключили зі Спілки радянських художників. «Після вітража (то не закінчилося різними доганами) через якийсь час я був заарештований. Бо був «неправильно мислячий, несовєтський», згадував О. Заливаха.

На роботі в Івано–Франківську його цінували. Разом з мистецтвознавцем Михайлом Фіголем прикрасив мозаїкою інтер’єри громадських будівель. Виконані О. Заливахою пейзажі Харківщини «За селом», «Селянка в полі» (1963) слугували своєрідним художнім містком між Слобожанщиною і Прикарпаттям. Майстерно виписана «Дівчина з Полтавщини» прикрасила обкладинку травневого накладу популярного журналу «Мистецтво» (1965). У липні того року Заливаха нарешті отримав окрему квартиру. Влітку, майже водночас — арешт КДБ, який виявився для нього справжньою несподіванкою. Серед особистого архіву художника знайшли заборонені копії «самвидаву». Також Заливахин рукопис «Як розмовляють в Києві» з критикою русифікації в Україні та утисків української мови. За зберігання та розповсюдження антирадянської літератури Івано–Франківським обласним судом 23 березня 1966 р. О.І. Заливаха був засуджений на 5 років позбавлення волі. Реабілітували його за такий «державний злочин» майже відразу після обрання Україною незалежності, 18 лютого 1992 р.

У таборах Мордовії Опанас Іванович листуванням підтримував творчі зв’язки з українцями. Це допомогло гідно пройти горнило неволі. У доробку митця написані на добру пам’ять портрети дисидентів Алли Горської, Івана Світличного, Василя Стуса. Осмислюючи життєвий шлях, Заливаха писав: «Побувавши в мордовських таборах, мав можливість остаточно «просвітитись» у тому кількатисячному середовищі «малого Союзу» — зоні. Я вдячний Долі, що хоч із запізненням, з невеликими втратами часу, збагнув суть гомо совєтікуса (так званих совків). Коли Зіновій Красівський, Ярослав Лесів та інші були націоналістами з пелюшок, мені все це давалося гулями досвіду, запитаннями, на які діставались штурхани. Бо ж був всією системою, де жив і вчився, запрограмований на «совка».

На волі художник перебував під адміністративним наглядом. Неодноразово піддавався обшукам. І все ж продовжував малювати. Наприкінці 1980–х рр. до Опанаса Заливахи прийшло спізніле, але заслужене визнання. Його роботи експонувались на персональних виставках в українських містах і за кордоном: у Лондоні, Торонто та Нью–Йорку. У 1991 р. він вітав незалежність України. Займався активною громадською та просвітницькою роботою. Оформив книги Василя Стуса «Вікна в позапростір» (1992) та Євгена Сверстюка «Блудні сини України» (1993). Творчість Опанаса Заливахи відзначена званнями лауреата Шевченківської премії (1995) і лауреата Премії імені Василя Стуса (1989). У 2003 р. був опублікований перший альбом його творів.

Помер Опанас Іванович Заливаха 24 квітня 2007 р. у м. Івано–Франківську.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Опанас Іванович Заливаха (1925–2007).
2. Опанас Заливаха. «Автопортрет». 1989 р.
3. Опанас Заливаха. «На Купала». 1962 р.
4. Опанас Заливаха. «Звуки». ХХ ст.
5. О. Заливаха. «Дівчина з Полтавщини». Олія. 1964 р. Обкладинка журналу «Мистецтво», 1965 р., № 5.
6. О. Заливаха, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук. Ескіз вітража «Т. Шевченко. Мати» для Київського університету. 1964 р. Wisecow.com.ua
7. Шкіци (ескізи) образів видатних українських військових і політичних діячів Дмитра «Байди» Вишневецького, Івана Гонти, Івана Підкови, Зиновія-Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, відібрані у О. Заливахи під час арешту. 1965 р. Електронний архів українського визвольного руху.
8. Опанас Заливаха. «Пієта». 1985 р.
9. Обкладинка книги Євгена Сверстюка «Блудні сини України». Оформлювач О. Заливаха (1993).
10. Опанас Заливаха. Картина «У мандри». Музей мистецтв Прикарпаття. З дитячих спогадів автора про село Гусинка, що на Куп’янщині: «Одного разу батьки були в полі, молотили зерно. Мене залишили вдома. «Ти ж, — кажуть, — нікого не пускай до хати». У нас не було, звичайно, замків, були тільки засуви зсередини, а зовні вставляли кілочок. Одного разу я був у хатині. Чую стук у шибку, звуки немов скрипки, пиляючі якісь такі. Я підійшов, став навдибки, виглядаю в вікно — на порозі стоїть старець. Якась свита на ньому, бриль солом’яний, торба. І хлопчик коло нього. А він крутить корбу. Пізніше я довідався, що то була ліра. У нас казали: лірва. Він її крутив, пальцями перебирав. Я послухав те. Не пам’ятаю, чи я знайшов їм якусь картоплину чи що, — усе це якось так мерехтить мені. Вони постояли і пішли далі, пошкандибали. Так я вперше почув українську музику, в себе на порозі». https://artmuseum.org.ua/zakhody/vystavky/opanas-zalyvakha