Після ранньої смерті матері хлопців доглядали родичі, які доклали чимало зусиль для навчання дітей. Початкову освіту хлопці отримали в церковнопарафіяльній та селянській двокласній школах, середню у 2–ій Харківській чоловічій гімназії, Наймолодший брат, Олександр Антонович Плевако (1899–1990), вивчився на економіста і згодом вже працював у Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН). Старший брат Петро Антонович Плевако (1888–1986) став відомим громадським і політичним діячем, членом Української Центральної Ради, членом ЦК партії українських есерів, автором спогадів «Сім днів у Харкові весною 1917 року». Микола по закінченню гімназії в 1910 р. вступив на перший курс словесного відділу історико–філологічного факультету Харківського університету.

Навчаючись у гімназії, Микола Плевако подружився з відомим українським педагогом Борисом Грінченком, якого хлопець вважав своїм вчителем і наставником. Після його раптової смерті, М. Плевако створив студентський гурток «Видавництво ім. Бориса Грінченка». І опублікував свій перший нарис «Життя та праця Б. Грінченка» (1911). Другою книжкою молодого вченого був популярний нарис «Про Маркіяна Шашкевича й відродження галицьких українців (з нагоди 100 роковин народження М. Шашкевича)» (1911). З цього розпочалась його активна громадська робота.

В Харківському університеті під керівництвом професора М.Ф. Сумцова Микола Антонович активно вивчав українську спадщину. Плідно працював з документами архіву та етнографічного музею Харківського Історично–філологічного товариства. Підготував дві публікації, присвячені творчості Григорія Квітки–Основ’яненка, а також дослідження українського фольклору «Святий Микола у творах народної словесности». Роботи початківця гідно оцінили і відзначили в університеті. Після успішного складання в 1916 р. державних іспитів, М.А. Плевако залишився на кафедрі російської мови та літератури університету для підготовки до професорського звання. Водночас він працював діловодом–зберігачем канцелярії Харківського Історично–філологічного товариства.

Микола Антонович окрім науки, займався громадською роботою поза університетськими стінами. У 1914 р. за підготовку відозви про влаштування всенародної маніфестації під гаслом «Воля, Рівність, Братерство» в день 100–літніх роковин Т.Г. Шевченка він був заарештований та три місяці утримувався у в’язниці. У 1917 р. брав активну участь у пореволюційному русі. М.А. Плевако — голова Харківського організаційного комітету, член Ради Слобідської України, член редакційних колегій газет «Рідне слово» і «Нова громада», а також член ради та голова видавничої секції харківської «Просвіти».

І все ж «Микола Плевако за своїм внутрішнім психічним складом, за своїм покликанням не був політиком. Його дореволюційна участь в українських політичних акціях була зумовлена тим невільничим станом, в якому перебував наш народ. В нових пореволюційних умовах, коли проблема тих елементарних політичних свобод була, здавалося, цілком розв’язаною, принаймні перешкод для її розв’язки не видно було, коли Україна, як незалежна держава, стала реальністю, Микола Плевако з усією своєю молодою снагою віддає себе культурно–освітній і науковій праці», писав Григорій Костюк. За його участі і при підтримці товариства «Просвіта» в Харкові 9 вересня 1917 р. була відкрита перша українська гімназія імені Б. Грінченка. Директором педагогічна рада закладу обрала засновника, викладача української літератури М.А. Плевако. В гімназії викладали такі відомі діячі освіти, науки, літератури, як Микола Сулима, Христина Алчевська, Майк Йогансен.

Повіривши в перспективи Української Народної Республіки, Микола Плевако намагався професійно підготувати вчителів Слобожанщини. Завдяки його зусиллям влітку 1917 р. були засновані спеціальні курси, до викладання на яких залучалися такі відомі фахівці, як історики Дмитро Багалій, Микола Сумцов, мовознавці Олекса Ветухів і Олекса Синявський. На курсах Микола Плевако читав курс історії української літератури. З лекціями приїздив до Куп’янська, Слов’янська, Катеринослава. У роботі педагоги дуже швидко зіткнулися з браком навчальної літератури. В короткі терміни він підготував разом зі своїми учителями М. Сумцовим, Д. Багалієм і видав у 1918 р. перший том «Хрестоматії нової української літератури».

У 1918 р. М.А. Плевако обрали приват–доцентом кафедри нової української літератури Українського державного університету в Кам’янці–Подільському. Наприкінці року Микола Антонович тимчасово залишив столицю Слобожанщини. У Кам’янці–Подільському працював в університеті, читав лекції на учительських курсах, завідував університетською бібліотекою. Був редактором видавничого відділу Подільської губернського крайової управи, брав участь у роботі Комісії з видання пам’яток українського письменства ВУАН. Наприкінці 1920 р. переїхав до Києва. Професор українознавства викладав українську мову та літературу в Київському архітектурному інституті, а також в Мироцькому механічному технікумі на Київщині.

Восени 1922 р., на запрошення рідної Alma mater, реорганізованої в Харківський інститут народної освіти, професор М.А. Плевако повернувся до Харкова, де після смерті М.Н. Сумцова перебрав на себе керівництво кафедрою української літератури на факультеті соціального виховання (1922–1924), пізніше — кафедри української літератури факультету професійної освіти (1924–1928). Водночас викладав українську літературу та дитячу літературу в Педагогічному технікумі імені Г. Сковороди. У 1926–1933 рр. Микола Антонович очолював кабінет бібліографії Інституту літературознавства імені Т. Шевченка. У вільний час спілкувався з Христею Алчевською, Сергієм Єфремовим. Товаришував з родинами О.Н. Синявського, М.Ю. Панченка, Л.І. Колісниченка, О.І. Білецького.

Харківський період виявився найбільш плідним у літературознавчій діяльності вченого. Основним його напрямком було складання картотеки до «Словника українських письменників» (1924–1934). Ім’я М.А. Плевако стало відомим як співредактора повного видання творів Тараса Шевченка (1925, 1927) та Леоніда Глібова (1927). У 1928 р. він виступив упорядником видань творів Панаса Мирного, Івана Нечуя–Левицького, Бориса Грінченка. Загалом М.А. Плевако був автором понад 100 наукових і навчальних посібників для учнів шкіл. Важливою частиною літературної спадщини дослідника є рукописи біографій, бібліографій українських літераторів, листування з українськими та закордонними літературознавцями.

На початку 1930–х рр. М.А. Плевако потрапив у вихор терору і був вимушений залишити Харків. Працював у ВУАН, періодично повертаючись до рідного міста. Моральний тиск на професора розпочався з виявлень підозр, недовір’я в університеті, продовженням стало штучне зменшення лекційних годин і втрата замовлень від видавництв. Почастішали закиди в націоналістичних проявах, в ідеалізмі та антимарксизмі. Його спочатку позбавили посади керівника кафедри. Невдовзі й позбавили професорства. Плевако також втратив посаду керівника Кабінету бібліографії інституту ім. Шевченка і дійсного члена цієї установи. На довершення він отримав заборону на видання результату довголітньої праці — біобібліографічного словника українських письменників.

Морально придушеного професора заарештувало НКВС 17 травня 1938 р. за обвинуваченням «у приналежності до контрреволюційних націоналістичних організацій» у справі, за якою знаходився під слідством його брат Олександр. Після виснажливих мордувань, М.А. Плевако засудили до 5 років заслання до Казахстану. У школі с. Вишньовка Акмолінської обл. він навчав старшокласників арифметиці та природознавству. Але трагічна доля не оминула його і поза тюремними мурами. 25 квітня 1941 р. Микола Плевако загинув від рук злочинців.

Тяжка доля випала на долю рідних професора. Пригнічуючи спогади залишив його син Юрій Оранський (1917–2008), український та американський диригент, музикознавець, педагог. Його мати, Євгенію Володимирівну Плевако, яка працювала завідувачкою бібліотеки у школі на Холодній горі, заарештувало НКВС 27 вересня 1941 р. Коли німецькі війська під час Другої світової війни наблизилися до Харкова, чекісти провели хвилю арештів харківців, яких вважали «неблагонадійними». У середині жовтня, НКВС «розвантажувало» в’язниці та формувало із заарештованих піші колони. Разом з поетом Володимиром Свідзінським, оперним співаком Михайлом Микишею, театральною актрисою Клеопатрою Тимошенко та багатьма іншими нещасними, приреченими в’язнями, Євгенію Плевако одним із етапів відправили у тил. Невдовзі рідні дізнались, що 18 жовтня 1941 р. поблизу х. Бутирки Уразовського району Курської області етап арештантів згорів у покинутій господарській будівлі.

Після посмертної реабілітації Миколи Плевака 25 липня 1962 р. громадськість сміливіше заговорила про наукову спадщину вченого. Повністю чесне ім’я професора повернуто з безвісті після здобуття Україною незалежності. Нині архів М.А. Плевака зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського та в Центральному державному архіві–музеї літератури і мистецтв України.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Микола Антонович Плевако (1890–1941). Фото з Вікіпедії.

2. Старий корпус 2–ї чоловічої гімназії у м. Харкові, в якій навчався Микола Плевако зі своїми братами.

3. Склад керівництва редакції газети «Нова Громада», до якого в 1918 р. входили Яків Довбищенко, Михайло Панченко, Микола Плевако. «Реабілітовані історією. Харківська область», ч. 1 кн. 3, стор. 87. https://inforegion.kh.ua/media/attachments/2019/12/05/kharkiv_.3_.1.pdf

4. Семен, Микола, Олександр Плеваки. м. Харків, 1924 р. З книги, виданої коштом Петра Плевака «М.А. Плевако. Статті, розвідки й біобібліографічні матеріали» (Нью–Йорк, Париж, 1961).

5. Обкладинка 1–ї частини «Хрестоматії по укpаїнській літеpатуpі : для наpодніх вчителів, шкіл учительських та сеpедніх і для самоосвіти», підготовленій М. Сумцовим і М. Плевако пpи участі Д. Багалія, у pедакції Д.Г. Панадіаді, О.H. Синявського. Опублікована в Харкові, 1918. Вікіпедія.

6. Євгенія Плевако з сином Юрієм. 1923 р. З книги «М.А. Плевако. Статті, розвідки й біобібліографічні матеріали» (Нью–Йорк, Париж, 1961).

Славний син слобожанської родини Микола Плевако

Виповнилося 135 років від дня народження відомого українського літературознавця, бібліографа, директора першої в Харкові української гімназії імені Бориса Грінченка педагога Миколи Антоновича Плевако (1890–1941). Підготовлені ним наукові розвідки про Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Григорія Квітку–Основ’яненка за оригінальні фактичні матеріали отримали високі оцінки критиків. Найвизначнішим твором науковця став опублікований у співавторстві з Миколою Сумцовим і Дмитром Багалієм академічний двотомник «Хрестоматія нової української літератури». У 1930–ті рр. політичні переслідування та арешт завадили завершенню роботи над біобібліографічним збірником, який мав вмістити оповіді про понад 400 українських письменників.

Народився Микола Антонович Плевако 9 грудня 1890 р. у слободі Дворічній Куп’янського повіту Харківської губернії. Його батько був нащадком збіднілого купецького роду. Дід, Павло Федорович Плевако, мав невелику прибуткову мануфактурну крамницю. Родина його була численною: мали десятьох дітей. Павло Федорович співав українські пісні чудовим баритоном. Завдяки діду Микола і його брати з дитинства пізнали та полюбили народну творчість. Мати, Катерина Григорівна, походила із заможного селянського роду. Її батько — Григорій Оранський — був старшиною в слободі Дворічній з трьохтисячним населенням. Згадуючи роки зростання, Микола Антонович писав про себе в третій особі: «На селі пройшло його дитинство до 12 років, селу завдячує він — своєю любовію до народа українського, і знанням мови вже в часи юнацтва свого і, врешті, нахилом особливо до українського письменства, народньої поезії та етнографії в своїх наукових заняттях».

Після ранньої смерті матері хлопців доглядали родичі, які доклали чимало зусиль для навчання дітей. Початкову освіту хлопці отримали в церковнопарафіяльній та селянській двокласній школах, середню у 2–ій Харківській чоловічій гімназії, Наймолодший брат, Олександр Антонович Плевако (1899–1990), вивчився на економіста і згодом вже працював у Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН). Старший брат Петро Антонович Плевако (1888–1986) став відомим громадським і політичним діячем, членом Української Центральної Ради, членом ЦК партії українських есерів, автором спогадів «Сім днів у Харкові весною 1917 року». Микола по закінченню гімназії в 1910 р. вступив на перший курс словесного відділу історико–філологічного факультету Харківського університету.

Навчаючись у гімназії, Микола Плевако подружився з відомим українським педагогом Борисом Грінченком, якого хлопець вважав своїм вчителем і наставником. Після його раптової смерті, М. Плевако створив студентський гурток «Видавництво ім. Бориса Грінченка». І опублікував свій перший нарис «Життя та праця Б. Грінченка» (1911). Другою книжкою молодого вченого був популярний нарис «Про Маркіяна Шашкевича й відродження галицьких українців (з нагоди 100 роковин народження М. Шашкевича)» (1911). З цього розпочалась його активна громадська робота.

В Харківському університеті під керівництвом професора М.Ф. Сумцова Микола Антонович активно вивчав українську спадщину. Плідно працював з документами архіву та етнографічного музею Харківського Історично–філологічного товариства. Підготував дві публікації, присвячені творчості Григорія Квітки–Основ’яненка, а також дослідження українського фольклору «Святий Микола у творах народної словесности». Роботи початківця гідно оцінили і відзначили в університеті. Після успішного складання в 1916 р. державних іспитів, М.А. Плевако залишився на кафедрі російської мови та літератури університету для підготовки до професорського звання. Водночас він працював діловодом–зберігачем канцелярії Харківського Історично–філологічного товариства.

Микола Антонович окрім науки, займався громадською роботою поза університетськими стінами. У 1914 р. за підготовку відозви про влаштування всенародної маніфестації під гаслом «Воля, Рівність, Братерство» в день 100–літніх роковин Т.Г. Шевченка він був заарештований та три місяці утримувався у в’язниці. У 1917 р. брав активну участь у пореволюційному русі. М.А. Плевако — голова Харківського організаційного комітету, член Ради Слобідської України, член редакційних колегій газет «Рідне слово» і «Нова громада», а також член ради та голова видавничої секції харківської «Просвіти».

І все ж «Микола Плевако за своїм внутрішнім психічним складом, за своїм покликанням не був політиком. Його дореволюційна участь в українських політичних акціях була зумовлена тим невільничим станом, в якому перебував наш народ. В нових пореволюційних умовах, коли проблема тих елементарних політичних свобод була, здавалося, цілком розв’язаною, принаймні перешкод для її розв’язки не видно було, коли Україна, як незалежна держава, стала реальністю, Микола Плевако з усією своєю молодою снагою віддає себе культурно–освітній і науковій праці», писав Григорій Костюк. За його участі і при підтримці товариства «Просвіта» в Харкові 9 вересня 1917 р. була відкрита перша українська гімназія імені Б. Грінченка. Директором педагогічна рада закладу обрала засновника, викладача української літератури М.А. Плевако. В гімназії викладали такі відомі діячі освіти, науки, літератури, як Микола Сулима, Христина Алчевська, Майк Йогансен.

Повіривши в перспективи Української Народної Республіки, Микола Плевако намагався професійно підготувати вчителів Слобожанщини. Завдяки його зусиллям влітку 1917 р. були засновані спеціальні курси, до викладання на яких залучалися такі відомі фахівці, як історики Дмитро Багалій, Микола Сумцов, мовознавці Олекса Ветухів і Олекса Синявський. На курсах Микола Плевако читав курс історії української літератури. З лекціями приїздив до Куп’янська, Слов’янська, Катеринослава. У роботі педагоги дуже швидко зіткнулися з браком навчальної літератури. В короткі терміни він підготував разом зі своїми учителями М. Сумцовим, Д. Багалієм і видав у 1918 р. перший том «Хрестоматії нової української літератури».

У 1918 р. М.А. Плевако обрали приват–доцентом кафедри нової української літератури Українського державного університету в Кам’янці–Подільському. Наприкінці року Микола Антонович тимчасово залишив столицю Слобожанщини. У Кам’янці–Подільському працював в університеті, читав лекції на учительських курсах, завідував університетською бібліотекою. Був редактором видавничого відділу Подільської губернського крайової управи, брав участь у роботі Комісії з видання пам’яток українського письменства ВУАН. Наприкінці 1920 р. переїхав до Києва. Професор українознавства викладав українську мову та літературу в Київському архітектурному інституті, а також в Мироцькому механічному технікумі на Київщині.

Восени 1922 р., на запрошення рідної Alma mater, реорганізованої в Харківський інститут народної освіти, професор М.А. Плевако повернувся до Харкова, де після смерті М.Н. Сумцова перебрав на себе керівництво кафедрою української літератури на факультеті соціального виховання (1922–1924), пізніше — кафедри української літератури факультету професійної освіти (1924–1928). Водночас викладав українську літературу та дитячу літературу в Педагогічному технікумі імені Г. Сковороди. У 1926–1933 рр. Микола Антонович очолював кабінет бібліографії Інституту літературознавства імені Т. Шевченка. У вільний час спілкувався з Христею Алчевською, Сергієм Єфремовим. Товаришував з родинами О.Н. Синявського, М.Ю. Панченка, Л.І. Колісниченка, О.І. Білецького.

Харківський період виявився найбільш плідним у літературознавчій діяльності вченого. Основним його напрямком було складання картотеки до «Словника українських письменників» (1924–1934). Ім’я М.А. Плевако стало відомим як співредактора повного видання творів Тараса Шевченка (1925, 1927) та Леоніда Глібова (1927). У 1928 р. він виступив упорядником видань творів Панаса Мирного, Івана Нечуя–Левицького, Бориса Грінченка. Загалом М.А. Плевако був автором понад 100 наукових і навчальних посібників для учнів шкіл. Важливою частиною літературної спадщини дослідника є рукописи біографій, бібліографій українських літераторів, листування з українськими та закордонними літературознавцями.

На початку 1930–х рр. М.А. Плевако потрапив у вихор терору і був вимушений залишити Харків. Працював у ВУАН, періодично повертаючись до рідного міста. Моральний тиск на професора розпочався з виявлень підозр, недовір’я в університеті, продовженням стало штучне зменшення лекційних годин і втрата замовлень від видавництв. Почастішали закиди в націоналістичних проявах, в ідеалізмі та антимарксизмі. Його спочатку позбавили посади керівника кафедри. Невдовзі й позбавили професорства. Плевако також втратив посаду керівника Кабінету бібліографії інституту ім. Шевченка і дійсного члена цієї установи. На довершення він отримав заборону на видання результату довголітньої праці — біобібліографічного словника українських письменників.

Морально придушеного професора заарештувало НКВС 17 травня 1938 р. за обвинуваченням «у приналежності до контрреволюційних націоналістичних організацій» у справі, за якою знаходився під слідством його брат Олександр. Після виснажливих мордувань, М.А. Плевако засудили до 5 років заслання до Казахстану. У школі с. Вишньовка Акмолінської обл. він навчав старшокласників арифметиці та природознавству. Але трагічна доля не оминула його і поза тюремними мурами. 25 квітня 1941 р. Микола Плевако загинув від рук злочинців.

Тяжка доля випала на долю рідних професора. Пригнічуючи спогади залишив його син Юрій Оранський (1917–2008), український та американський диригент, музикознавець, педагог. Його мати, Євгенію Володимирівну Плевако, яка працювала завідувачкою бібліотеки у школі на Холодній горі, заарештувало НКВС 27 вересня 1941 р. Коли німецькі війська під час Другої світової війни наблизилися до Харкова, чекісти провели хвилю арештів харківців, яких вважали «неблагонадійними». У середині жовтня, НКВС «розвантажувало» в’язниці та формувало із заарештованих піші колони. Разом з поетом Володимиром Свідзінським, оперним співаком Михайлом Микишею, театральною актрисою Клеопатрою Тимошенко та багатьма іншими нещасними, приреченими в’язнями, Євгенію Плевако одним із етапів відправили у тил. Невдовзі рідні дізнались, що 18 жовтня 1941 р. поблизу х. Бутирки Уразовського району Курської області етап арештантів згорів у покинутій господарській будівлі.

Після посмертної реабілітації Миколи Плевака 25 липня 1962 р. громадськість сміливіше заговорила про наукову спадщину вченого. Повністю чесне ім’я професора повернуто з безвісті після здобуття Україною незалежності. Нині архів М.А. Плевака зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського та в Центральному державному архіві–музеї літератури і мистецтв України.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Микола Антонович Плевако (1890–1941). Фото з Вікіпедії.

2. Старий корпус 2–ї чоловічої гімназії у м. Харкові, в якій навчався Микола Плевако зі своїми братами.

3. Склад керівництва редакції газети «Нова Громада», до якого в 1918 р. входили Яків Довбищенко, Михайло Панченко, Микола Плевако. «Реабілітовані історією. Харківська область», ч. 1 кн. 3, стор. 87. https://inforegion.kh.ua/media/attachments/2019/12/05/kharkiv_.3_.1.pdf

4. Семен, Микола, Олександр Плеваки. м. Харків, 1924 р. З книги, виданої коштом Петра Плевака «М.А. Плевако. Статті, розвідки й біобібліографічні матеріали» (Нью–Йорк, Париж, 1961).

5. Обкладинка 1–ї частини «Хрестоматії по укpаїнській літеpатуpі : для наpодніх вчителів, шкіл учительських та сеpедніх і для самоосвіти», підготовленій М. Сумцовим і М. Плевако пpи участі Д. Багалія, у pедакції Д.Г. Панадіаді, О.H. Синявського. Опублікована в Харкові, 1918. Вікіпедія.

6. Євгенія Плевако з сином Юрієм. 1923 р. З книги «М.А. Плевако. Статті, розвідки й біобібліографічні матеріали» (Нью–Йорк, Париж, 1961).