Вдосконалювала акторську майстерність і після повернення в Україну за часів піднесення національного державницького руху наприкінці 1917 р. Галина Іванівна була одружена зі студентом–юристом, представником української громади Москви у Центральній Раді і членом її фінансової комісії Олександром Станіславовичем Чапківським (1884–1938). Тому у Києві, завітавши до курбасівського «Молодого театру», представилась як актриса Галина Засульська–Чапківська. Саме почерпнута з архівних документів інформація допомогла мені впізнати її в образі театральної виконавиці на маловідомій фотографії (дивіться добірку фото).

Здібну молоду актрису полюбили в театрі. На лаконічній афіші напередодні нового зимового сезону 1918–1919 рр., де, як відомо, дрібниць не мало бути, її новий сценічний псевдонім «Ігрець» розміщений навпроти імені Леся Курбаса. Вона брала участь у багатьох різнопланових постановках з репертуару «Молодого театру». Адже опанування українськими акторами всього світового театрального досвіду було принциповим для режисера театру. Г. Ігрець виконувала переважно малі ролі: казкового Ельфа у виставі «Затоплений дзвін» за п’єсою німецького драматурга Гергарта Гауптмана; Перепишчиці у постановці театру за п’єсою Бернарда Шоу «Кандіда»; Покоївки у п’єсі «Йоля» польського драматурга Єжи Жулавського. Грала в масовках у першій в Україні постановці трагедії грецького класика Софокла в перекладі Івана Франка «Едіп–цар» і п’єсі «У пущі» за драматичною поемою Лесі Українки. Орлівні, як почали називати Галину колеги, поступово довірили окремі помітні ролі. Як–то Циганки в суто українському «Різдвяному вертепі», прем’єра якого відбулась 8 січня 1919 р.

Стрімкі політичні зміни в Україні відбилися на культурному житті і на особистих долях акторів. Після закриття радянським Всеукраїнським театральним комітетом курбасівського «Молодого театру», Галина Орлівна разом з колегами в квітні 1919 р. долучилась до трупи державної драми. А вже за пів року через окупацію Києва військами Добровольчої армії генерала Денікіна актори вимушено залишили місто. «Після багатьох блукань я опинилася в Вінниці, де грала якийсь час в «Новому Львівському театрі», що пробував саме тоді в Вінниці при команді Галицької армії. По якомусь часі до Вінниці приїхав [режисер Гнат] Юра з кількома акторами. Тут ним було закладено театр ім. Франка, куди увійшла і я. Одначе, по якомусь часі, а саме коли поляки зайняли Правобережжя, я приєдналася знову до «Нового Львівського театру» і переїхала кордон, на Галичину».

Свій творчий галицький період між 1920 і 1924 рр. Галина Мневська вважала «боротьбою між двома мистецтвами — драматичним та письменством». Певний час їй справді вдавалося поєднувати роботу в театрі з літературною працею. Яка врешті решт отримала верх. «Писати властиво я почала давно, ще зі шкільної лавки, але захоплення сценою викидало в мене з рук перо, і серйозно працювати, властиво, я почала з 1921–го року. До цього часу я написала досить новел гротескного характеру, або, як я їх тоді називала, — «бризків». Їх було вже стільки, що одне галицьке приватне видавництво «Русалка» знайшло можливим видати маленьку збірочку. В червні місяці 1921 року в віденській «Волі України» з’являється моя перша новела під назвою «Жовте», а восени, десь у вересні місяці виходить у світ моя перша збірка новел «Шляхом Чуття». Одночасно я почала друкувати свої новели та оповідання по галицьких журналах. Друкуватися у Львові, Відні, Празі, Чернівцях. Слідом за першою (у 1922 р.) вийшла друга моя збірка «Перед Брамою». Завдяки тому, що один з найповажніших критиків Галичини Остап Грицай привітав мій виступ у літературі статтею у віденському «Прапорі» (видання закордонного уряду ЗУНР «Український Прапор» — Авт.), відношення до мене по галицьких редакціях було досить прихильне і мені не довелося довго ломати того льоду, що розхолоджує не одного новичка», ділилась спогадами Галина Орлівна у своїй заяві про вступ до літературної організації «Плуг», президія якої містилася в Харкові, столиці радянської України.

В особистому житті поверненню Галини Орлівни на батьківщину восени 1925 р. передував шлюб з відомим письменником Климом Поліщуком. У подружжя народилася донька Леся. Ініціаторкою від’їзду з Галичини в Україну (байдуже, що підрадянську) виступила Галина. Це рішення було скоріше вистражданим, чим несподіваним. «Емігрант… — це колись протестант, поборник… Тепер — «емігрант» — значить сіра, зіскулена, докучлива істота в подертих черевиках, це муха, від якої відганяються всі… «Емігрант» — Хіба ж не листя — напів–мертве, напів живе, що має в собі лише одну краплю хлорофілу і тримається тільки зусиллям волі, щоб не впасти трупом на чужу землю?...», ділилася вона песимістичними думками з читачами в опублікованій у Харкові повісті «Емігранти» (1928).

Харківський період творчості Галини Орлівни можна вважати плідним. За шість років вона опублікувала вісім книжок. Провідні літературні видання навипередки друкували її нові твори «Жага», «Ілішва», «Нове поле», «Сибірка», «Скарб діда Якова». Про її творчість схвально відгукувались П. Тичина, Б. Лепкий, В. Сосюра, М. Ірчан, П. Голота. Якби не одне «але».

Розпочинаючи нову справу, Орлівна не завжди мала достатньо терпіння до її завершення. Анонсована і частинами опублікована ще одна повість про еміграцію «В лабіринті» так і не була завершена. У оповіданні про примусову колективізацію на Полтавщині «Бабський бунт» ярко та реалістично була виписана психологічна фабула, одначе подальший виклад обривався нечітким епілогом. Що вочевидь наштовхнуло радянських критиків на оцінку позиції авторки як ворожої.

Імпульсивними, непередбаченими вчинками рясніло її особисте життя. Попрощавшись у 1928 р. з К. Поліщуком через нові стосунки колишнього чоловіка, Галина Орлівна нетривалий час була одружена з Володимиром Юрезанським — кореспондентом центральної московської газети, кіносценаристом, який тільки розпочав роботу в українському літературному середовищі. Останні відомі сімейні відносини Галини Іванівни з телеграфістом Південно–Західної залізниці Яковом Захаровичем Возним започаткувалися у харківській в’язниці.

Чи відчувала Галина Орлівна небезпеку? У 1928 р., на сторінці універсального журналу «Глобус», нібито випадково поряд з публікацією оповідання Г. Орлівни «Веснянка» сусідило ілюстроване повідомлення про початок політичного судового процесу над технічною інтелігенцією — так званої «шахтинської справи». Далі впадає в очі, як застереження, помітний, набраний жирним шрифтом наступний заголовок «Бережіться!». Все, як відомо, має значення.

Від самого приїзду в підрадянську Україну творче подружжя Г. Мневської та К. Поліщука потрапило під щільний негласний контроль. Специ Державного політичного управління вважали їх «українськими письменниками з націоналістично–шовіністичним світоглядом». Накопичували оперативні матеріали про контакти, висловлені думки, спогади, листування. Восени 1929 р. заарештували, а в 1937 р. розстріляли Клима Поліщука. У 1930 р. до ДПУ УСРР викликали Г. Мневську. Після бесіди про епізоди минулого, дійшли висновку, що вона до останнього часу не зрадила свою глибоку антирадянську ідеологію. А після арешту письменниці 20 січня 1931 р. та ув’язнення у харківському БУПРі № 1 — Холодногірській тюрмі, не здобули показів на колег і знайомих. Тож, покарали засланням за нібито причетність до подій 1920 р. у Вінниці, тимчасовій столиці Української Народної Республіки. Через безпідставність звинувачення Г. Мневська прокуратурою УРСР у 1989 р. була реабілітована.

У Казахстані Галині Іванівні довелося забути про творчу діяльність. Спочатку вона працювала на залізниці, а після закінчення п’ятирічного терміну покарання — вчителькою в Актюбінській області. Там одружилася з Яковом Возним, який теж відбув покарання в концтаборі. У 1948 р. подружжя уперше приїхало в Україну. Померла Галина Мневська після тяжкої невиліковної хвороби 21 березня 1955 р. і була похована на у селищі Голоби на Ковельщині.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Галина Мневська (Галина Орлівна) (1895–1955). Реставроване та колоризоване фото 1918 р. з сайту УІНП, м. Полтава https://poltava.to/project/10162/
2. Актори «Молодого театру» Леся Курбаса. Галина Орлівна сидить перша справа у другому ряду, поруч відомий антрепренер і театральний діяч Петро Милорадович. м. Київ. Осінь 1918 р. Вікіпедія.
3. Актриса Галина Засульська–Чапківська. Фото https://openkurbas.org
4. У 1921–1924 рр. Галина Орлівна успішно займалась літературною творчістю на Галичині. Опублікувала збірки "Шлях чуття" (1921), "Перед брамою" (1923) та низку інсценізацій. Обкладинка п’єси–казки для дітей у семи картинах "Князівна–Жаба" (Львів, 1925).
5. Сімейне фото: Галина Орлівна, донька Леся, Клим Поліщук. Вочевидь Галині Іванівні подобались стильні головні убори. Фото з Вікіпедії.
6. Ордер № 19 Державного політичного управління УСРР від 19 січня 1931 р. на обшук у помешканні будинку «Слово» і арешт Г.І. Мневської за адресою м. Харків, вул. Червоних письменників, 5 кв. 27. Фонд «Колекція позасудових справ реабілітованих» Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки.
7. Будинок письменників «Слово». м. Харків, 30–ті рр. ХХ ст. Вікіпедія.
8. Ухвала судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 19 липня 1931 р. про покарання Г.І. Мневської. Фонд «Колекція позасудових справ реабілітованих» Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки.