І починав він з журналістської діяльності, пропонуючи статті, нариси, оповідання, гуморески, фейлетони редакціям газет «Комуніст», «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», «Пролетар», «Культура і побут». Редактори прихильно ставилися до Савицького й публікували його, як обдарованого автора. У грудні 1924 р. О. Савицький був одним з ініціаторів створення Золотоніської філії спілки селянських письменників «Плуг», до якої увійшли П. Хуторський, 1. Семенів, Д. Невкритий, І. Радкевич. Вдосконалювати творчу майстерність письменник продовжив у столичному Харкові. Публікації під творчим псевдо Юхим Ґедзь, Олесь Ясний запам’яталися читачам журналів «Плуг», «Плужанин», «Сільськогосподарський пролетар», «Сільський театр», «Всесвіт», «Знання», «Нова громада», «Червоний перець».

Найбільш плідний період творчості письменника припав на 1927–1931 рр. У цей час з’явилися друком збірки оповідань і гуморесок: «Автор Троянденко», «Буває її таке» (1927), «Завзятий середняк», «Принципіяльно», «Троглодити» (1929), «Бубна–козир», «Конкурс на гопак», «Ті ж і Мирон Гречка», «Столичний гість» (1930), «Перший іспит» (1931).

Невеличкі за форматом pocket book, надруковані під мальовничими обкладинками, соковиті та емоційні гуморески подобались читачам. Успіх гумористично–сатиричних творів Ґедзя–Ясного був обумовлений кількома чеснотами автора. До яких критики відносили талант письменника розбудовувати сюжет. І здатність зацікавити читача та залучити до активного співпереживання, співчуття герою твору.

Проте цілком очевидно, що п’єси Ґедзя–Ясного «Віз ламається — чумак ума набирається», «Надія», «Секретар пухтресту», «Шевченкова мова» (1929), «Комедії» (1931), водевіль «Молодість» (1936) не були сильною стороною його творчого доробку. Не викликала симпатії у читачів і збірка сатири «Тихою сапою» (1933), один із фейлетонів якої «Мій злочин» починався рядками: «...і коли я опинився за ґратами, коли побачив біля себе посилену варту, тільки тоді я зрозумів, що це не жарт... Я стиснув до болю кулаки, вдарив по зачинених дверях і застогнав, як підстрелений звір». Епоха в літературі, коли сміятися доводилося скрізь сльози, виявилася пророчою до самого автора.

У Харкові Олексій Васильович проживав разом з дітьми, дружиною Вірою Михайлівною у помешканні № 17 будинку письменників «Слово». Тож сталося так, що свідком арешту став побратим по перу, письменник і сусід Іван Сенченко. У «Нотатках про літературне життя 1920–1940–х рр.» він пригадав, як ввечері 2 листопада 1936 р. в гарному настрої повертався додому з танцювального класу клубу письменників ім. Василя Блакитного. Разом з Денисом Галушкою «вийшли на свій тротуар. О радість — філерів не зустріли, не стовбичили вони й біля хвіртки! О люди, люди, як вам небагато треба, щоб відчути себе хоч трохи щасливими! ˂…˃ Зітхнули ми з ним з полегкістю, пройшовши хвіртку. Та рано, рано зраділи! Не встигли пройти й половини до нашого парадного, як від стіни віддаляються дві постаті в специфічній уніформі, як тіні, відділяються! «Стривайте!» Спинилися. Ну, думаю, натанцювалися, кінець, Іван, твоїм походенькам, підеш туди, куди пішли Вишня, Куліш, Йогансен, Поліщук, Іван Падалка, Євген Касяненко, Павло Лісовий, Василь Вражливий, Олесь Досвітній, Андрій Панів, Гриць Епік. Піймався, як риба в гузир, значить, кінець. ˂…˃ Але цього разу нас спинили не для того, щоб заарештувати, а взяти в поняті! Уявляєте? Яка до кінця витримана законна процесуальність: поняті!

Вбік від теми. Тоді Галушку взяли понятим при арешті Івана Вухналя, мене — до Юхима Ґедзя. Зайшли. В квартирі вопіюща бідність, злидні. Юхим любив випивати; та він і раніше випивав, а жив добре. Справа в іншому: вій був заприсяжний гуморист і драматург з легкого жанру. Отож уявіть собі становище бідолашного гумориста, який у середині 30–х років мав заробляти на життя гумором і драматургією! Навколо дикий розгул осатанілих здобишників, людський плач, зойки, сльози, рипіння гальм «чорних воронів», які зграями прорізували вулиці міста, — і гумор, сміх! Бідолашний гуморист мав двоє дітей і, щоб прогодувати їх, спродав усе, що було в кімнаті, і вона стояла пусткою (щоправда, займав Юхим три кімнати, але агенти окупували лише одну). Треба робити обшук, а стіни — голі! А хата — пустка! Відкрили шухляди столу — звичайного, обіднього, — а в шухляді й листочка паперу. А обшук робити слід, бо ж поняті тут! І, крім того, хоч здохни, а щось же та слід знайти придатне для побудови звинувачення! Крім столу, в кімнаті стояла вузенька, довга, обідрана канапка, яка, певне, й залишилася вдома тому, що ніхто не хотів купити її. Один з агентів підвівся зі стільця, попрямував до канапи, взявся за кришку рукою. І тут Юхим не стерпів, стишеним голосом попередив зловісно: «Обережно, там бонба!» Агент аж підскочив, руку відсмикнув. Потім, звісно, оговтався, відкрив ту злощасну канапу. В ній лежали шмаття газети і якась мопрівська збірочка — була тоді така організація громадська МОПР, яка розшифровувалася як товариство міжнародної допомоги в’язням чи щось у цьому роді. Але для агента не мав ніякого значення факт допомоги, його очі прикипіли до слова міжнародний... Ага! Міжнародний! Це, значить, стосунки із закордоном! А це ж арена шпигунської діяльності! І злощасна брошурка полізла у портфель як незаперечний свідок криміналу! Звісно, і без брошурки Юхима взяли б. Акта, звісно, ніхто ніякого не складав. Забрали Юхима й пішли. Я, ледве тягнучи ноги, поплентався до себе на другий поверх (Юхим жив на п’ятому). Вийшов на балкон. Починало світати, морок посинів. І побачив ще одну трійку, яка йшла через двір. Посередині Іван Вухналь, по боках — архангели. Дійшовши до кінця дворища, Іван Вухналь обернувся в бік свого балкона і помахав на прощання рукою Аллі, дружині своїй, рідній сестрі Миколи Бажана. А біля воріт уже стояв «чорний ворон».

Савицького–Ґедзя звинуватили як «учасника контрреволюційної терористичної організації, яка ставила за мету боротися з радянською владою». У травні 1937 р. етапували до спецкорпусу київської тюрми. Під тортурами письменник визнав себе винним. «За активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, пов’язаній з контрреволюційною троцькістсько–зінов’євською, що вчинила 1 грудня 1934 р. підле вбивство т. Кірова і готувала чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Савицького–Гедзя О.В. до вищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. Смертний вирок був виконаний 15 липня 1937  р. в Києві. Розстріляного письменника, разом з іншими жертвами політичного терору, таємно поховали в Биківні. Заарештовану як дружину «зрадника батьківщини» Віру Михайлівну покарали позбавленням волі у Сибтабі на 8 років. Тільки у 1945 р. «за високі виробничі показники» їй знизили термін перебування в неволі на 6 місяців. У 1958 р. Олексій Савицький був посмертно реабілітований. Віра Савицька реабілітована 1957 р.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Савицький Олексій Васильович (Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) (1896–1937). Ілюстрація з публікації Я. Цимбал «Смішно й без Вишні: найвеселіша трійця наших 20–х».
2. Будинок колишнього повітового театру у м. Золотоноша Черкаської обл., у якому влаштовував театральні вистави аматорський гурток О. Савицького, Н. Ужвій та ін. Вікіпедія.
3. Колаж з обкладинок відомих книжок Юхима Ґедзя. Ілюстрація з публікації Я. Цимбал «Смішно й без Вишні: найвеселіша трійця наших 20–х».

4, 5. Копії документів архівної кримінальної справи Савицького–Гедзя О.В. Сайт «Биківнянські могили. Національний історико–меморіальний заповідник».