Спостерігаючи за домашніми заняттями матері з маленькими учнями, сусідськими дітьми, двоюрідними братиками і сестричками, Оксана змалечку мріяла бути вчителькою. У 15 років вступила до Полтавського інституту народної освіти. Продовжила справу матері, працювала вихователькою у сиротинці. У вільний час і за роботою дівчина продовжувала писати дитячі твори: вірші, казки, бувальщину, зокрема сценарії свят, п’єс, інсценівок для дітей.

З 1923 р. Оксана Іваненко навчалась у Харківському інституті народної освіти на дошкільному відділенні. Була секретарем редакції журналу «Дитячий рух». У 1926 р. завершила навчання на відділенні соціально–правової охорони неповнолітніх, обравши роботу у колонії під керівництвом відомого педагога А.С. Макаренко. Цьому передували події на факультеті, які безпосередньо торкнулися її творчості.

До 1931 р. О. Іваненко продовжила здобувати освіту в аспірантурі створеного на основі кафедри педагогіки Українського науково–дослідного інституту педагогіки. Тема її роботи «Дитяча літературна творчість» виявилась не тільки актуальною, а й гаряче обговорюваною. Поставлене радянською державою завдання по створенню нової педагогічної системи автоматично відкидало застарілі, на думку реформаторів, форми сталого (традиційного) виховання. До яких було віднесено казку як шкідливу та найбільш небезпечну. Дитячих письменників наставляли писати лише те, чого вимагала соціальна педагогіка соціалістичної доби. Знаходячи політичний підтекст у народних образах, апробованих століттями, публікації творів забороняли. Реформа соціального виховання торкнулася й методики педагогіки в школі. На рукописі статті аспірантки О. Іваненко про організацію дозвілля для молодших школярів і дошкільнят рецензент зауважив: «Чому авторка не пропонує запровадити такі ігри серед підростаючого покоління, як, приміром, боротьба за промфінплан?».

Своїми учителями вважала відомих, але безпідставно репресованих професорів І.П. Соколянського, О.С. Залужного. Олександр Самійлович був керівником її дисертаційної роботи «Дитяча літературна творчість». Вона з вдячністю згадувала: «Тоді я була зайнята педагогікою, а не літературою, але пройшла у них добру школу методики наукової праці, і ця методика прислужувалася мені все життя».

Особливо приваблювало Оксану написання біографічних творів. Вона поділяла думку французького мислителя, майстра біографічного жанру Андре Моруа про те, що досконала написана біографія — це праця історична і є витвором мистецтва. І стверджувала, що починати роботу треба з копіткого історичного дослідження, коли «тільки досконале, максимально можливе вивчення не лише життя основного героя, а й доби, оточення може дати волю уяві, перевтіленню, співпереживанню — від чого й залежить вірогідність твору».

Що Оксана Дмитрівна довела на практиці, створивши за 20 років роман–дослідження про життя та творчість Кобзаря «Тарасові шляхи». Беручись за роботу і відчувши неабияку відповідальність, О. Іваненко зібрала всі доступні матеріали у бібліотеках, архівах, музеях. Численні історичні документи були використані письменницею для відтворення картини суспільно–політичного, літературного та культурного життя тієї епохи. Враження від поїздки на батьківщину Тараса Шевченка доповнили яскравими фарбами літературний твір. Їй належать твори у жанрі історичного роману для дітей та юнацтва про жінку–письменницю Марко Вовчок, відому театральну актрису М. Заньковецьку, народного героя Італії Д. Гарібальді та інших відомих людей.

У 1933 р. з’явилася перша казка О. Іваненко «Сандалики, повна скорість!». Цей твір було відзначено на першій республіканській конференції з питань дитячої літератури, що відбулась 1934 р. Згодом були написані нові казки: «Чудесна квітка», «Казка про веселу Аль», «Три бажання». Невдовзі були написані перші твори до майбутньої збірки «Лісові казки». О. Іваненко стала засновницею сучасної української літературної природознавчої казки.

Письменниця перекладала багато казок з російської, данської, французької, німецької мов. Особливо багато вона перекладала Г.Х. Андерсена. У спогадах «Мої казки і мої дорослі вчителі» письменниця підкреслювала: «...з великою насолодою... почала його перекладати українською мовою і не лишила цієї праці на все життя... Я не знаю казок, які б стали на рівні андерсенівських». Оксана Дмитрівна займалась громадською роботою. Була членом Українського товариства дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами, делегатом антифашистського конгресу жінок у Болгарії. Після сповненої враженнями поїздки до Канади написала повість «Великий шум». Книжки О. Іваненко ілюстрували відомі художники В. Касіян, А. Базилевич, С. Караффа–Корбут.

Оксана Дмитрівна Іваненко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки 1974 р. за повість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи» та «Лісові казки». Лауреат Шевченківської премії 1986 р. Нагороджена орденом Дружби народів, трьома орденами «Знак Пошани», медалями.

Пішла з життя письменниця, улюблена мільйонами, на 92 році життя 17 грудня 1997 р. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Оксана Іваненко (1906–1997). Портрет з книги спогадів «Завжди в житті» Київ, 1985.
2. Батьки Дмитро Олексійович, Лідія Миколаївна Іваненки. ЕСУ.
3. Оксана з матір’ю Лідією Миколаївною і братом Дмитром. Полтава. 1907 р. http://poltavahistory.inf.ua/mans3_7u.html
4. На літературних вечорах зав’язалась щира дружба Оксани Іваненко з поетесою Наталею Забілою. Київ. 1950–ті рр. Український інтерес.
5. У березні 1986 р. письменниця була удостоєна Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. За заслуги у розвитку української літератури її нагороджено трьома орденами «Знак пошани» і орденом Дружби народів.
6. Обкладинка книжки спогадів О. Іваненко «Мої казки і мої дорогі вчителі». Літературно–художня серія Шевченківського комітету, 2013.
7. Обкладинка книги О. Іваненко «Тарасові шляхи». Серія «Світовид», «Навчальна книга — Богдан», 2024.