З початком ХХ ст. успішно складалась кар’єра викладача. Його знання та професійний досвід були жадані у провідних навчальних закладах. Професор Красуський завідував кафедрою технології та технічної хімії Харківського університету. З 1903 р. читав курси лекцій у технологічному та ветеринарному інститутах. На час літніх канікул отримав дозвіл на відрядження власним коштом до Німеччини, Франції, Бельгії, щоб безпосередньо ознайомитися з новітніми технологіями хімічного, винокурного та цукрового виробництва. В 1904–1905 рр. працював у Варшавському політехнічному інституті. Активно займався громадською роботою. В Харкові був секретарем–редактором університетського Товариства фізико–хімічних наук. Секретарем, а з 1902 р. віце–головою Харківського товариства сільського господарства. Десять років входив до складу членів правління Харківською громадською бібліотекою.

Постійно І.А. Красуський продовжував наукову роботу. У 1907, 1911 рр. брав участь у перших Менделеєвських з’їздах. Результати власних досліджень опублікував у наукових виданнях. Підготував два розділи «Цукор» і «Крохмаль» до «Народної енциклопедії». У 1913 р. був відряджений на сільськогосподарську і промислову виставку в Києві, на з’їзд натуралістів і лікарів до м. Тифлісу.

У 1910–х рр. Іван Адамович поєднував викладацьку роботу з громадською. Викладав хімію в Харківському жіночому медичному інституті, Харківському комерційному училищі. Обирався членом навчального комітету Харківських вищих комерційних курсів. Був редактором видань «Известия Харьковского Технологического Института» (1908–1917), «Известия Южно–Русского Общества технологов» (1910–1913, 1916).

І.А. Красуського добре знали в Харкові. Статський радник, помічник директора, проректор технологічного інституту. Голова каналізаційно–водопровідної комісії при Харківському міському громадському управлінні. За відмінні результати роботи він був нагороджений орденами Св. Станіслава 2–го і Св. Володимира 4–го ступенів. На 1914–1916 рр. харківці обрали його гласним Харківської міської думи.

У Першу світову війну, наступні роки Української революції та Визвольних змагань 1919–1921 рр. І.А. Красуський намагався дотримуватися державницької центристської позиції, якою її собі уявляв. Тому встиг попрацювати товаришем міністра освіти при недовготривалому управлінні уряду гетьмана Павла Скоропадського. І був обраний депутатом Харківської міської думи при окупації Харкова денікінцями 1919 р. від впливової російської ліберально–демократичної партії кадетів (конституційних демократів, ще партія «народної свободи»), членом якої з 1914 р. він був. Що з поверненням більшовиків відображено на сторінках вироку у справі «Національного центру». Відкритого судового процесу, який тривав у квітні–травні 1921 р. в приміщенні харківського оперного театру.

Обвинувачі вважали Івана Красуського центральною фігурою серед підсудних — професорів харківських вишів, які під враженням «червоного терору» письмово звернулися за допомогою до вчених колег Заходу. Ректору Харківського технологічного інституту І. Красуському висунули звинувачення у активній співпраці з Добровольчою армією. На що підсудний відповів, що обирався до міського виконавчого органу за національно–демократичним списком з однією метою: як представник інституту для участі у господарчій роботі міста. Зневірившись, виїхав з Харкова і повернувся за запитом радянського наркомату освіти, який запросив його продовжити роботу у виші.

Суд, засідання якого розлого висвітлювали в пресі, перш за все забезпечував політичні, пропагандистські цілі. Тому «м’яко покарав» І. Красуського, засудивши до «загальнопримусових робіт на 5 років без утримання під вартою і з відправленням за спеціальністю». Тобто Іван Адамович мав повернутися на попереднє місце роботи і чітко дотримуватись вказівок радянського керівництва.

Найбільшим вагомим досягненням І.А. Красуського вважається відкриття Українського інституту прикладної хімії, організатором і першим директором якого він працював (1923–1929). Також продовжив викладацьку роботу у Харкові, у рідному йому технологічному інституті й у Харківському інституті народного господарства. У 1920–ті рр. — він консультант «Сахаротреста». Член Товариства фізико–хімічних наук при І. Н. О., секції матеріалознавства Н. О. Т. при Р. К. І., виробничо–наукової секції «Доброхіма», секції науковців Всеработпроса (профспілка), Міжвідомчої комісії з метризації, Наукового комітету Наркомосу, НТО, ВРНГ. Голова Всеукраїнської асоціації інженерів (1924–1929). Учасник IV Менделеєвського з’їзду в Москві. З 1930 р. — професор Харківського хіміко–технологічного інституту. Помер І.А. Красуський у 1937 р.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Іван Адамович Красуський. Ілюстрований додаток газети «Утро», 1908 р.
2. Головний корпус Харківського технологічного інституту. Початок ХХ ст.
3. Заняття хімічного відділення у головному корпусі інституту (ХТІ). м. Харків. Фото Олексія Іваницького. Сайт НТУ «ХПІ».
4. І.А. Красуський, 1920–ті рр. ЕСУ.