23 січня

З історії радянської України 1919 – 1989 років. До 104-ої річниці проголошення Акту Соборності України

З історії радянської України 1919 – 1989 років. До 104-ої річниці проголошення Акту Соборності України

Перші роки новоутвореної Української соціалістичної радянської республіки на українській землі закарбувались зміцненням радянського режиму методами монополізації права на волевиявлення, знищенням всього, пов’язаного з національною державою. Заборона українських громадських організацій і політичних партій, закриття редакцій «буржуазних» україномовних газет, вилучення заборонених книг із загальнодоступних фондів бібліотек, знищення символіки української державності – далеко не повний перелік засобів, використаних більшовиками у боротьбі із залишками Української Народної Республіки.

Софіївський майдан – святе для кожного українця місце в центрі м. Києва, де 22 січня 1919 року урочисто було проголошено Акт Соборності, втратив історичну назву. У 1921 році на честь перемоги більшовиків над російським військом під орудою барона Врангеля у Криму площу перейменували на «Червоних героїв Перекопу», 1926 року скоротили назву до «Героїв Перекопу». А 1944 змінили на «Богдана Хмельницького», зважаючи на спорудження пам’ятника українському гетьману Богдану Хмельницькому (з 1993 року Софійська площа).

 

Спираючись на «теоретичні висновки» і практичні вказівки першого керівника радянської держави Володимира Леніна, більшовики розв’язали в Україні нещадний і масштабний Червоний терор. «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається», наголосив Ленін у роботі «До історії питання про диктатуру». Його найближчий поплічник Фелікс Дзержинський, очільник спеціально створеного репресивного органу – Надзвичайної комісії – прибувши до столиці радянської України м. Харкова розпорядився першочергово посилити боротьбу з петлюрівським підпіллям, вимагаючи «Якнайбільше захопити заручників. Петлюрівців у тюрмах не тримати, розстріляти. Інакше вони будуть збережені для контрреволюції. Судами не захоплюватись».

У травні 1920 року було розпочато провадження у справі «Ізюмської петлюрівської організації» і заарештовано 16 осіб, між яких п’ять жінок – майже весь апарат військового комісаріату Ізюмського повіту Харківської губернії. Арешти і реквізиції проводились без дотримання правових норм, з порушенням елементарних людських прав. Тільки одного факту служби в українському війську було достатньою підставою для репресії. У вересні–жовтні 1920 року чекісти викрили ще одну «петлюрівську організацію» у військово-навчальному закладі з підготовки командних кадрів Школі Червоних старшин, до організації нібито входили викладач топографії М. Бубенко, сотники М. Рашавець М. Петровський, помічник командира сотні А. Кушнаренко, вартові Ф. Макаренко, М. Краснокутський, Я. Якименко, М. Задорожний, М. Харитоненко.

З часів національного відродження, у Харкові ще залишалися революційні традиції. Письменник, викладач, громадський діяч Гнат Хоткевич, благочинник Іван Гаращенко, правник, політичний діяч Володимир Доленко, отаман Вільного козацтва Харківщини Іван Кобза, українській соціал-демократ, редактор газет «Слово», «Нова Громада» Яків Довбищенко – імена, відомі далеко поза межами Слобожанщини. Працівники каральних органів через апарат таємних агентів влаштовували буквально «полювання» на діячів УНР і їм співчуваючим. Достатньо було сексоту отримати стверджуючу відповідь в довірчій розмові на питання про ставлення до соборності, щоб інформація опинилась на столі слідчого ДПУ.

Борячись з УНРівцями, більшовики викорінювали історичну пам’ять, занурювали українців у темряву невігластва, намагались створити керовану особу нового типу. Один з теоретиків більшовизму Микола Бухарін у праці «Економіка перехідного періоду» розмірковував: «Пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як це не звучить парадоксально, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Колишні міністри уряду Володимира Чехівського, які доклали зусиль до процесу об’єднання земель і не покинули Соборну Україну за часів визвольних змагань, продовжували працювати переважно в радянських центральних установах у м. Харкові. Більшість знаходилась на таємному обліку. Вигадані кримінальні справи, розстріли, табори і заочне засудження – так комуністична влада розправилась із тими, хто керував Українською Народною Республікою.

Державницька діяльність міністра торгівлі та промисловості, прем’єр-міністра Сергія Остапенка стала приводом політичних переслідувань і страти в Харкові 21 січня 1938 року – напередодні забороненого Дня Соборності.

Колишній міністр Іван Штефан був розстріляний в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорську в Карелії 8 січня 1938 року, в м. Алма-Аті 21 листопада 1937 року був страчений Василь Мазуренко. 15 квітня 1938 року «трійкою» УНКВС по Донецькій області засуджений до страти Дмитро Симонів. Трагічна доля не минула колишнього голови уряду Володимира Чехівського, розстріляного НКВС в Сандармосі 3 листопада 1937 року.

У 1939 році був репресований Леонід Михайлів. За колючий табірний дріт потрапив засуджений на 25 років позбавлення волі Олександр Греків, якого 21 вересня 1948 року з столиці Австрії Відня викрав і вивіз до Лук’янівської в’язниці Києва СМЕРШ. Після тривалого перебування в таборах МДБ Греків був звільнений, повернувся до Австрії і помер у 1959 році.

Погляди, не політичне минуле і соціальне походження, були причиною арешту літератора доби Розстріляного відродження Валер’яна Поліщука. Разом із Миколою Любченком, Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер’яном Підмогильним, Василем Вражливим, Євгеном Плужником, Володимиром Штангеєм, Григорієм Майфетом, Олександром Ковінькою органи ДПУ звинуватили його в належності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації. На слідстві Поліщука змусили визнати, шо в роботі він протиставляв «націоналістичне гасло Соборності України цілому Радянському Союзові». В. Поліщука засудили на 10 років позбавлення волі у Соловецькому таборі, а 3 листопада 1937 року разом з багатьма в’язнями українцями розстріляли в урочищі Сандармох.

Фото :      

  1. Будинок Державної промисловості, м. Харків, початок 1930-х років. Інтернет-ресурс
  2. Неповний склад уряду УНР прем’єр-міністра Володимира Чехівського 26 грудня 1918 – 11 лютого 1919 років. Інтернет-ресурс
  3. Довбищенко Яків Єпіфанович (нар. 08.10.1887), голова Харківського губернського комітету УСДРП, редактор партійних видань. Фото з архівної кримінальної справи 1949 року. Держархів Харківської області, ф. Р-6452, оп. 5, спр. 3096, конверт.
  4. Остапенко Сергій Степанович (06.11.1881 – 21.01.1938), міністр торгівлі та промисловості, з 13.02.1919 року прем’єр-міністр УНР. Інтернет-ресурс
  5. Греків Олександр Петрович (у центрі табірного фото) (03.12.1875 – 02.12.1959) міністр військових справ УНР, в’язень радянського режиму. Вікіпедія

6, 7. Покази Поліщука В. Л. від 11.01.1936 року. ГДА СБУ, кримінальна справа Поліщука В. Л., арк. 80, 83.

  1. Поліщук Валер’ян Львович (19.09.1897 – 03.11.1937), український літератор доби Розстріляного відродження. Вікіпедія

 

Виставка «До 104-ої річниці проголошення Акту Соборності України» створена із використанням інформаційних матеріалів підготовлених Українським інститутом національної пам’яті

Read 29 times
Rate this item
(0 votes)
Шаблоны для сайта