11 квітня 2023 року виповнюється 85 років від дня трагічної загибелі Василя Миколайовича Верховинця (Костіва) (1880–1938), композитора, засновника та головного хормейстера Першої української державної музичної комедії в м. Харкові, хореографа, фольклориста, етнографа, педагога, музичного і громадського діяча.
Василь Верховинець є одним з представників «Розстріляного відродження», який доклав вагомих зусиль у становлення українського музичного мистецтва. Народився 5 січня 1880 р. у с. Старий Мізунь нині Івано-Франківська область. Здобувши початкову освіту, навчався у бурсі, закінчив Самбірську учительську семінарію. Працював викладачем співів на Прикарпатті. Перейшовши до Русько-народного театру, проявив себе як талановитий хормейстер і актор (лірико-драматичний тенор). У 1906 р. запрошений до театру Миколи Садовського, де познайомився з майбутньою дружиною – акторкою Євдокією Долею. Найвідоміші ролі в театрі – Петро («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Андрій («Катерина» М. Аркаса).
Після закінчення Музично-драматичної школи М. Лисенка займався хормейстерською, диригентською роботою. Навчався у композиторів Г. Любомирського і О. Кошиця. Є автором хорів, маршів на слова О. Олеся, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, П. Тичини. У 1915 р. Василь Верховинець перейшов з театру М. Садовського до трупи І. Мар’яненка, де працював хормейстером-диригентом і хореографом.
Мандруючи під час театральних гастролей по всій Україні, вивчав традиції і побут народу, проводив етнографічні дослідження, занотував 400 народних творів. На основі зібраного матеріалу видавав наукові праці – «Українське весілля» (1912) та «Українські танці» (1913). У 1923 р. вийшла збірка «Весняночка», де викладена методологія роботи з дітьми.
У 1918 р. Василь Верховинець очолив Український національний хор у Полтаві. Викладав у Державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хорову студію ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича в Києві.
Наприкінці 1920-х рр. Василь Верховинець працював у столиці УСРР м. Харкові. У 1927–1928 рр. був керівником хору Харківського драматичного театру. Тут він виявив хист організатора, очоливши новостворені культурно-мистецькі установи. Зокрема, був засновником і головним хормейстером Першої української державної музичної комедії (1929–1931). Кращі вистави – «Запорожець за Дунаєм», «Вечорниці», «Гейша». У Харківському оперному театрі став співпостановником першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (музика М. Вериківського та Ю. Ткаченка). У 1930 р. створив у Полтаві вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс» – перший в Україні професійний жіночий колектив театралізованого співу. У 1933–1934 рр. митець керував хором під час зйомок фільму І. Кавалерідзе «Коліївщина» на Одеській кіностудії.
Політичні переслідування органів ДПУ розпочалися ще у 1927 р. і 1932 р., коли Верховинця заарештовували у Полтаві за справою «Спілки визволення України», але її було припинено за браком доказів. Втретє Верховинця заарештували 23 грудня 1937 р. «за участь в контрреволюційній націоналістичній організації». Пізнавши шаленого тиску на допитах, визнав себе винним в організації антирадянського виступу в 1919 р., керівництві повстанською організацією у Полтаві у 1928–1930 рр. і шпигунстві на користь Польщі. 10 квітня 1938 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила Василя Верховинця до розстрілу. Вирок виконаний у Києві 11 квітня 1938 р. Після смерті Сталіна, за поданням Спілки композиторів України, 25 квітня 1957 р. митець був реабілітований.
Підготував Ігор Шуйський за: Ігор Резнік «Василь Миколайович Верховинець»
фото з фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України:
- В. М. Верховинець
- Актор Верховинець у ролі Левка у виставі «Майська ніч»
- Гра на цитрі, 1907 р.
- Будинок театру-цирку «Муссурі» у Харкові, у якому розмістився створений 15 липня 1929 р. найстарший український театр музичної комедії, 1942 р.
- В. М. Верховинець на репетиції, 1935 р.
