Українська Конституція має багаторічну історію і вважається однією з найдавніших у світі. Так, Конституція США була написана у 1787 році, а на європейському континенті до найстаріших відносять Конституцію Речі Посполитої 1791 року.

Документ, нині знаний як перша українська Конституція, був прийнятий 5 (16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Бендери (нині Тягина). Там після битви під Полтавою опинився разом із наближеними і залишками війська гетьман Іван Мазепа. А після його смерті, гетьманом України було обрано генерального писаря Пилипа Орлика, який став автором цього документу. Повна його назва: «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах».

Нині відомі чотири архівні тексти Конституції: оригінальний рукопис староукраїнською мовою, його скорописна діловодна копія кінця ХVIII — початку ХІХ століття, повний текст і скорочена рукописна версія латиною. Сучасний україномовний текст поміщений на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Більше того, текст Конституції Пилипа Орлика має бути ще доступнішим, вважає Президент України Володимир Зеленський. «Справедливо, щоб її читали в кожному куточку України. Для цього вона буде перекладена з латині на українську мову, і десятки тисяч примірників відправляться в українські школи».

Цей документ — теорія суспільного договору між владою і суспільством. Очевидне новаторство політичної думки автора полягає в тому, що він вперше зафіксував поділ трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої і судової. У преамбулі і 16 статтях Конституції представлені механізми управління державою. Влада гетьмана, урядовців була виборною вільним голосуванням. Гетьман відповідав за військову справу, зовнішню і внутрішню політику, водночас був підзвітним сесії Генеральної ради старшин Війська Запорізького Низового, яка мала збиратися тричі на рік. Поважаючи судочинство, гетьман не мав права ані карати, ані милувати за кримінальні злочини та проступки, спрямовуючи справи на розгляд Генерального суду. У статті Х наголошувалось про відповідальність за надужиття владою.

«Усе те лихо — утиски і грабунок бідного посполитого люду — корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те прав ані заслуг, а лише ненатлі бувши жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей — полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посадах з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на ті посади нікого не нав’язував».