Основні військові сили більшовиків склали так звані 1-ша Революційна армія під проводом головнокомандувача Михаїла Муравйова та 2-га Революційна армія – російського більшовика Рейнгольда Берзіна.

На Слобожанщині Муравйов перебував майже місяць. Прибувши 8 грудня 1917 року, запам’ятався проявами відвертого цинізму та людиноненависництва. На мітингах російський есер (соціаліст-революціонер) за партійністю, параноїк за психічним станом, він закликав до нещадної боротьби з буржуазією. Вважаючи, що тільки кривава революція міцно закріпить завоювання пролетаріату, наголошував «Чим більше крові, тим краще для революції», що викликало занепокоєння навіть у декого із споборників. За певними даними, по Харкову роз’їжджав броньовик з написом «Смерть українцям!», червоногвардійці зривали в домівках портрети Т.Г. Шевченка і переслідували українців за вживання рідної мови.

Досвід перших бойових зіткнень показав, що ворог чисельністю переважає українських оборонців, які з усіх сил стримували навалу. Четвертим Універсалом уряд УНР закликав громадян до боротьби з більшовицькими військами. Одними з перших на заклик відгукнулись студенти Київського університету Святого Володимира і Українського народного університету, ухваливши створення Студентського куреня Січових Стрільців.

У опублікованому зверненні української фракції центру університету Святого Володимира до українського студентства, зокрема, наголошувалось: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робить у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету Св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою, героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити отой похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічнього занепаду».

Запис до «Куреня Січових Стрільців» щоденно проводився у Педагогічному музеї – помітної будівлі з куполом в самому центрі столиці УНР по вулиці Володимирській, у приміщенні якої у березні 1917 року розташувалась Українська Центральна Рада. До лав записалися учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Формально правила добровільного потрапляння до українського війська, викладені у 125-му наказі ревкому, особливого коменданта м. Києва, визначали дві умови – віковий ценз із 18 років і посвідчення українських демократичних організацій або військових рад і діячів. Студентів очікували в українських військових частинах «для піднесення культурно-національної свідомості та відваги». Але через брак вояків, молодь поповнила бойові підрозділи, висунуті до оборонної лінії в районі залізничної ст. Крути.

Бій, який тривав протягом п’яти годин, відбувся 29 (30) січня 1918 року на північно-східному напрямку за 130 кілометрів від м. Києва. Наступ більшовиків зупинили українські військові частини, до яких підійшло підкріплення – чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня «Куреня Січових Стрільців» (разом понад 500 вояків і 20 старшин), озброєні 16 кулеметами і гвинтівками при підтримці звичайної артилерійської гармати, встановленої на залізничній платформі. До них додалося близько 80 добровольців із загону Вільного козацтва із м. Ніжина. Загалом українські сили в районі станції Крути налічували, за різними оцінками, 500–600 вояків.

Завдяки героїчним зусиллям військовиків УНР ворожий наступ більшовиків призупинився на кілька днів. Одночасно тривали переговори між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною). Перемовини завершилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору, за яким УНР здобула міжнародне визнання, внаслідок чого отримала грошову позику і збройну допомогу в боротьбі із зовнішнім агресором в обмін на 60 мільйонів пудів хліба та іншої продукції.

Проте обстановка театру воєнних дій вимагала від Генерального секретаря військових справ Микола Порша термінових дієвих рішень. Затримка у їх прийнятті і виконанні нівелювала здобутки під Крутами. Натомість, Порш залишив посаду, зосередившись на обов’язках генсека праці в уряді УНР.

Зазнавши відчутних втрат, більшовики загоювали рани і готувалися до облоги міста. Муравйов спостерігав у бінокль хрести золотоверхих соборів, що здіймались над схилами Дніпра, підбадьорював підлеглих, заохочуючи матеріальною здобиччю. Він пообіцяв солдатам роздати грошову винагороду, влаштувати на їх користь реквізицію одягу та взуття киян. Після взяття столиці України розраховував на велику «контрибуцію». Від купців м. Києва очікував 10 мільйонів карбованців «на користь робітників і військ».

Захоплення міста після тривалого хаотичного артилерійського обстрілу виявилося нещадним і, ба більше – для багатьох містян фатальним явищем. Представник радянського уряду України в Москві Володимир Затонський –майбутній член політбюро Центрального комітету КП(б)У і надійний «гвинтик» сталінської тоталітарної машини – визнав, що «до українського народу він (Муравйов) ставився із зневагою… Створювалося враження, що Київ зайнято чужоземними завойовниками. Таке враження було у всього населення».

Осіб чоловічої статі загарбники хапали по вулицях і розстрілювали на свій розсуд, обираючи за зовнішніми рисами «буржуя» або офіцера. Категорія останніх, які полишили демобілізовані частини Західного фронту, склала великий осередок у Києві. Донедавна царські офіцери вагалися, але віддавали перевагу глибокому запасу перед потребою захисту України. І отримували від адміністраторів «воїнських столів» червоного кольору облікові посвідки, за якими їх легко вирахували більшовики. Чимало таких червоних папірців вийняли з ротів підданих нарузі тіл розстріляних у Маріїнського парку. Втім, «буржуїв», яких недолугі більшовики бачили в аристократах, чиновниках і навіть студентах, стріляли на валах Київської фортеці, і на схилах Царського саду, і в підвалах житлових будинків, а також у театрі міста, таким чином «вичищаючи» з Києва потенційних ворогів.

Головнокомандувач радянських військ в Україні М.А. Муравйов виправдовував самосуди помстою українцям за вчинений опір, у тому числі на станції Крути. Наполягав, що у безчинствах особисто участі не брав, а намагався підтримувати воїнську дисципліну. Відповідальність поклав на командира Мінського революційного полку Афанасія Ремнєва. Проте дії «муравйовців» були цілком закономірними і відображали не що інше, як винищувальну стратегію ударної сили тоталітарної держави часів її формування.

Бою під Крутами судилося стати одним з найживучіших українських міфів періоду революції, стверджували дослідники. З’ясуванням всіх обставин військове міністерство УНР задалося після визволення Києва. Новий міністр Олександр Жуковський 5 березня створив комісію на чолі з генеральним секретарем міжнаціональних справ О. Шульгиним, старшим братом загиблого організатора і керівника Української студентської громади Володимира Шульгина. Водночас, Олександр Шульгин через київські газети звернувся до очевидців і учасників з проханням негайно повідомити про перебіг подій і долю січовиків, «залишених на поталу більшовикам».

Командувач об’єднаними загонами УНР Аверкій Гончаренко, який також втратив у полоні брата, студента медичного факультету, свідчив, що в ніч з 26 на 27 січня Муравйов надіслав телеграфом погрозу «прігатовіться к встрєчє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьоравно расстрєляю». Після жорстокої битви українські війська організовано відступили до ешелону, який очікував сигналу відправлення до станції Київ. Студентська сотня не дорахувалась приблизно тридцяти молодих вояків. Вжиті заходи до пошуку групи не дали позитивних результатів. Довше затримуватись відступаючим було не на часі.

Далі стало відомо про одну студентську чоту, яка направилась на захоплену більшовиками залізничну станцію та потрапила у полон. За різними джерелами, кількість полонених оборонців склала 28 осіб. Між ними був сотник, якого, скоріш за все, розстріляли першого. Одному бранцю вдалося втекти, але він був схоплений і повернутий. Наступного дня за наполяганням червоноармійців помічник головнокомандувача П.С. Єгоров розпорядився стратити полонених неподалік станції за 300 метрів від залізничної колії.

У день поховання студентів і гімназистів у місті була оголошена жалоба. Припинили роботу державні установи, призупинили навчання середні і нижчі школи. Рідні загиблих і їм співчуваючі – «сила народу» – як сповістили київські газети, доєднались до жалобної процесії, яку супроводжував університетський хор під орудою Олександра Кошиця, військовики з оркестром і духовні особи. Маршрут до Аскольдової могили був обраний таким чином, що від залізничного вокзалу процесія повернула на Володимирську і зупинилася біля будинку Центральної Ради – того місця, звідки починався бойовий шлях куреня Січових стрільців. Здалося, коло зімкнулося. Що мали сказати ті, хто мимоволі був причетним до відходу молоді в безрік? Від присутніх міністрів і членів Ради звернувся Голова Української Центральної Ради професор Михайло Грушевський.

«Dulce et decorum est pro patria mori – Солодко і прекрасно вмерти за вітчизну, так як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів… Якраз сьогодні, коли Центральна Рада засідала, почали зривати цього двоголового орла, цей символ самодержавія, це пятно неволі, в якій Україна перебувала стільки віків… Але ця операція знищення неволі не могла пройти безкровно, і кров пролилась. Щасливі ті, хто кров’ю засвідчив свою любов до рідного краю… Слава їм і вічний спокій!»

Натомість, питання «Чи не була даремною жертва? Героїзм чи геройське безумство?» роками активно обговорювалось. Персоніфікуючи питання на прикладі згаданого Володимира Шульгина, який не залишився осторонь оборони столиці, академік Сергій Єфремов опублікував статтю «Дорогою ціною». Згадуючи талановитого сина колеги, з яким С. Єфремов змалечку був знайомий і цінував його чесноти, з жалем відмічав: «На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали… Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним перед невблаганним диким ворогом, і може з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, «жертв искупительных просит» – з цим треба помиритись. Але не можна з тим миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що голови положила під Крутами».

Вочевидь, за трагічних обставин загинув молодий цвіт української армії – вихідці з освіченої інтелігенції і «діти з-під селянської стріхи, з неусталеним ще світоглядом і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань» (А. Гончаренко), які зробили свій вибір. Видається не першорядним, чого в ньому було більше – усвідомленого наміру чи парубоцького пориву, прагнення виглядати гідно в майже безнадійній ситуації в полі під Крутами. Важливо, що студенти впорались із виконанням поставленого завдання по відстоюванню столиці, «тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробувоного в боях вояцтва безжурно демобілізувались» (А. Гончаренко).

Героям Крут судилося власним жертовним прикладом довести необхідність збройного опору задля створення Української держави. Звільнившись від російського царату, Україна не відступила на шляху самовизначення перед загрозою поглинення більшовизмом. Саме такий вияв мужності сприяв міжнародному визнанню Української Народної Республіки, започаткував новий період в історії України.

Десятий рік українська молодь боронить незалежну державу від збройної російської навали. В умовах тимчасової окупації частини території суверенної України, коли сучасні варвари створюють геноцид, не визнаючи права українців на існування, подвиг Героїв Крут згуртовує і надихає всіх свідомих громадян на перемогу в боротьбі за відстоювання незалежності.

Підготував доктор філософії в галузі історії Ігор Шуйський

Джерела:

1. Герої Крут: Трагічні події 29 січня 1918 року та вшанування пам’яті (до 91-ї річниці подій). Документи, фотодокументи та публікації преси. Київ: УІНП, 2009 (Електронне видання)
2. Гриневич В.А. Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: Документована історія. К., 2001. 336 с.
3. Похорон студентів-січовиків // Нова Рада, 19 березня 1918 р.
4. Аверкій Гончаренко. Бій під Крутами / Крутянська подія. Чикаго, 1972 р.

Фото:

1. Олександр Климко «Бій під Крутами», 1936 р. Картина представлена до 20-ліття подій національно-визвольного руху в Музеї воєнно-історичних пам’яток при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові. Тривалий час знаходилась у фондосховищах Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Картину вважали зниклою або знищеною і тільки в 2012 р. полотну присвоїли інвентарний номер, а після реставрації виставили для публічного огляду.
2. Так у 1918 р. виглядала будівля вокзалу залізничної станції Крути – проміжної станції Конотопської дирекції Південно-Західної залізниці на лінії Бахмач-Пасажирський – Ніжин. Розташована за 130 км на північний схід від м. Києва, 18 км від м. Ніжина. Фото 20 жовтня 1918 р., Національний військово-історичний музей України
3. Студенти українського куреня Січових стрільців на залізничній станції Крути незадовго до бою. Фото січня 1918 р.
4. Бій під Крутами 29 (16) січня 1918 р. Схема. Інститут історії НАН України.
5. Отамановський Валентин Дмитрович (1893, с. Яблунівка, нині Черкаської обл. — 1964, м. Харків) викладач ХНМУ, історик, бібліограф, краєзнавець, громадський і політичний діяч. Депутат Української Центральної Ради. Учасник бою під Крутами в складі 1-ої Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. У серпні 1929 року заарештований у сфальшованій справі СВУ, дістав 5 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання до Татарстану. Після звільнення йому було заборонено виїжджати з Казані. З 1958 р. професор проживав у Харкові, викладав латину в медичному інституті. Помер 10 березня 1964 р., похований на міському кладовищі № 2 у м. Харкові. Реабілітований 11 серпня 1989 р.

Зважаючи на значний науковий доробок, Вчена рада ХНМУ 25 січня 2018 р. присвоїла Центру медичного краєзнавства ім’я професора В. Д. Отамановського.

6. Звернення до українського студентства української фракції центру Університету Святого Володимира про запис до куреня Січових Стрільців 13 січня 1918 р. Газета «Нова Рада», 13 січня 1918 р.
7. Будівля Педагогічного музею, у якій в січні 1918 р. проводився щоденний запис до куреня Січових Стрільців. Побудована в 1901 р. З 11 березня 1917 р. у приміщенні розташовувалась Українська Центральна Рада. Нині комунальний комплексний позашкільний заклад «Київський міський будинок вчителя», вул. Володимирська, 57.
8. Наказ про створення слідчої комісії для з’ясування обставин бою з більшовиками під Крутами. 5 березня 1918 р. ЦДАВО України, ф. 1076, оп. 1, спр. 12, арк. 26.
9. Інформація газети «Нова Рада» про похорон студентів-січовиків. 19 березня 1918 р.
10. Могила загиблих під Крутами В. Наумовича, В. Шульгина. Фото 21 ділянки Лук’янівського цвинтарю, м. Київ.
11. Шульгин Володимир Якович (1894–1918) організатор і керівник Української Студентської Громади в Києві. Загинув у полоні від рук більшовиків під Крутами.
12. «За волю України. Поляглим синам в борнї під Крутами» — київський плакат 1918 року
13. Монумент битви під Крутами 1918 р. — копія однієї з колон портику Червоного корпусу заввишки 10 метрів. Автор Анатолій Гайдамака, 2006 р.
14. Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сучасне фото Віталія Стельмаха the-city.kiev.ua
15. Пам’ятник у вигляді козацького хреста, встановлений на Аскольдовій могилі на початку 2012 р. Напис — слова з Євангелія «Найбільша любов — життя покласти за друзів». Фото УНІАН.