Ідея створення ПЕН–клубу належить англійській письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт. А першим президентом став відомий англійський письменник Джон Голсуорсі. У Лондоні 1923 року відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН–клубу, у якому брали участь представники з 11 країн світу. На сьогодні ПЕН–центри діють у 130 країнах, а його учасники виступають на захист принципів свободи інформації всередині кожної країни та між усіма країнами. У незалежній Україні свято відзначають з 2012 р. завдяки ініціативі української письменниці Лариси Ніцой.

Вшановуючи українських письменників, згадаємо тих, хто відіграв значну роль у формуванні світогляду, культурних цінностей та національної свідомості у ХХ столітті. Цьогорічних ювілярів, які стали свідками трагічних подій новітньої історії України і, здолавши ідеологічні перепони «залізної завіси», донесли світові правду, зберегли її для наступних поколінь.

Улас Олексійович Самчук (1905−1987), якому цьогоріч відзначаємо 120 років від дня народження, більшу частину життя працював у Польщі, Німеччині, Чехії, Канаді. Творчість цього письменника, публіциста, журналіста, редактора, політичного та громадського діяча у діаспорі була кревно пов’язана з Україною. Його називали «Гомером українського життя ХХ століття». У. Самчук автор першого опублікованого в 1934 р. у Львові художнього твору про Голодомор. Роман-хроніка «Марія» має конкретну присвяту: «Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933». У вуста героїні Самчук вклав чітко зрозумілу фразу: «Найстрашніша смерть — смерть від голоду». Зрозумілий всім і сюжет твору. Втративши всіх своїх рідних, велику, дружню сім’ю, Марія сама гине від голоду. Твір дає змогу подивитися на історичну добу очима її сучасників. Він є першим літературним пам’ятником жертвам Голодомору–геноциду, які загинули на підрадянських східних і центральних частинах радянської України.

У. Самчука відносять до почесної категорії «Людей правди» — митців, які намагалися донести до світової спільноти правду про геноцид. «Людьми правди» в Україні вважають, зокрема, іноземних публіцистів Вільяма Генрі Чемберлина, Малкольма Маґґеріджа, Ґарета Джонса, які повідомили світу про жахіття, які коїлися на теренах радянської України в 1932–1933 рр.

Улас Самчук усією душею любив Україну, її талановитий, працьовитий і водночас багатостраждальний народ. Харків він називав «прикметною метрополією українського сходу, батьківщиною барокового батька нашої прози Григорія Квітки з Основи». У Канаді Самчук разом із однодумцями заснував об’єднання українських письменників на еміграції «Слово» (1954), до якого увійшли добре відомі в Харкові письменники Василь Барка, Іван Багряний, Йосип Гірняк, Петро Голубенко, Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Леонід Лиман, Теодосій Осьмачка, Юрій Тарнавський, Юрій Шевельов.

Літературним і громадським подіям Харкова міжвоєнної доби присвятив частину спогадів «Із хроніки мого життя» письменник Дмитро Нитченко. Опинившись після Другої світової війни в Австралії, він надрукував їх, залишивши нащадкам яскраву оповідь про місто, у якому проживав з 1927 р. Дмитро Нитченко працював у Державному видавництві України і був знайомий майже з усіма літературними працівниками, письменниками в столиці радянської України. Він був свідком партійно-літературного суду над забороненим відразу після публікації збірником Володимира Сосюри «Серце». Арештів Івана Багряного та Івана Ткачука. У спогадах згадав самогубство Миколи Хвильового, трагічну долю родини Крушельницьких.

Спогади «Здалека до близького» та «Дивний світ пізнавання», які змальовують історичну панораму міжвоєнних подій, залишив талановитий харків’янин Василь Іванович Сокіл (1905–2001), який також завершив земний шлях у Австралії. Український письменник, драматург, член американського відділу ПЕН–клубу Василь Сокіл готував до публікації спогади ще одного ювіляра, славного українського театрознавця Валер’яна Дмитровича Ревуцького (1910–2010). За 100 років життя Ревуцький зібрав чимало документальних матеріалів про корифеїв української сцени Марка Кропивницького, Миколу Садовського, Марію Заньковецьку, Панаса Саксаганського, Ганну Затиркевич–Карпинську і більш молодих яскравих зірок, «Нескорених березільців» Олімпію Добровольську та Йосипа Гірняка.

Останні роки життя В. Сокіл редагував три томи щоденників українського політика, громадського діяча, письменника Володимира Винниченка (1880–1951), який частину життя прожив у Франції, душею залишаючись з Україною.

Відкритий за часів незалежності України доступ до архівів, зростаючий громадський інтерес до сучасного та минулого України за кордоном, спонукають дослідників до пошуків нових цікавих знахідок про події минулого. У 2003 р. в Національному Інституті ім. Оссолінських у м. Вроцлав (Польща) був віднайдений рукопис спогадів Валерії Олександрівни О’Коннор–Вілінської (1866–1930). Українська громадська діячка в 1918 р. назавжди залишила Харків. Закордоном, підготувала рукопис роману «На еміграції» про життя перших українських дипломатів та початок становлення українських дипломатичних місій у Європі. Цей безперечно цікавий твір вперше був виданий в Україні у 2005 р.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото, коментарі:

1. 3 березня Всесвітній День письменника. Ілюстрація.
2. Улас Олексійович Самчук (1905−1987).
3. Обкладинка збірника українських письменників у екзилі «Слово».
4. Дмитро Нитченко. м. Харків, 1931 рік.
5. Валер’ян Дмитрович Ревуцький (1910–2010).