У 1871 р. в Одесі Марко Кропивницький подався у професійні актори. Десять років роботи у російських театральних трупах принесли величезний сценічний досвід. Молодий актор глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи та розуміння місця театру в житті суспільства. У 1872 р. були опубліковані його водевілі «Помирились» і «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Тарас Слабченко — театрознавець, біограф М. Кропивницького, писав: «Він волів не говорити, а робити. І роботою цілого його життя був витворений ним побутово–реалістичний український театр, який справедливо визнано театром Кропивницького».

У Харкові, у якому він працював з 1873 р., Кропивницькому вперше вдалося здійснити постановки таких українських драматургічних творів, як «Не ходи, Грицю, на вечорниці» та «За Немань іду» Володимира Александрова. А згодом відбулася прем’єра і його власної драми «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Це було надзвичайною подією в культурному житті України. Саме він, єдиний у ті часи професійний український режисер, за першої ж нагоди створив у м. Єлисаветграді національну професійну трупу — уславлений «Театр корифеїв», чим відкрив нову вагому сторінку в історії українського театру.

Активна діяльність Кропивницького припала на роки утисків і пригноблення української мови. Імперські чиновники старанно дотримувалися царських наказів антиукраїнського змісту — Валуєвського циркуляру, Емського указу — за яким не дозволялися постановки українських сценічних вистав і навіть друкування нот народних пісень. Після послаблення заборон у 1881 р. почали виникати українські театральні трупи в центрах України — Києві, Харкові, Одесі. В 1882 р. Кропивницький організував свою, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького. У новому театрі М. Кропивницький став провідним режисером. На сцені українського професійного театру виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська–Барілотті, Г. Затиркевич–Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко–Карий. У постановках творів І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки–Основ’яненка і зрештою власних, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму. З неймовірним успіхом відбулися гастролі театру М. Кропивницького в Харкові взимку і навесні 1883 р.

Марко Лукич Кропивницький увійшов в історію української культури як прославлений режисер і актор, вихователь цілої плеяди талановитих майстрів сцени. Його заслуги величезні. Підсумовуючи, Кропивницький писав: «Служив я вірою і правдою, — хоч, може, іноді і помилявся і спотикався, бо той тільки не помиляється, хто нічого не робе…»

На Харківщині Марко Кропивницький провів значну частину свого життя. Він часто і з великим успіхом виступав на сценах харківських театрів, ставив спектаклі в Куп’янську, Вовчанську, Ізюмі, Лозовій, Богодухові, Мерефі та інших містах губернії. У 1890 р., знаходячись на вершині слави, оселився на хуторі Затишок на Куп’янщині. Мальовничі краєвиди припали до душі дружині, дітям й старенькій матусі митця.

У Затишку М. Кропивницький створив чимало своїх п’єс, серед яких «Олеся», «Замулені джерела», «Мамаша», «Страчена сила», «Старі сучки й молоді парості», «Скрутна доба», «Розгардіяш», «Зерно і полова». Перекладав твори Шекспіра, Мольєра, Гоголя, Некрасова. Листувався і писав мемуари. Садибу Кропивницьких часто відвідували відомі актори, письменники, вчені, художники. Понад два роки в їх гостинному домі мешкали племінники Тараса Шевченка — Палажка, Гапка і Гнат, яким у садибі драматурга приділяли увагу, надали необхідну матеріальну та медичну допомогу.

Тут, у Затишку, на лоні чудової української природи йому завжди добре відпочивалось і працювалось. Господарству Марко Лукич віддавався з захватом. В листах він описував сину свій овочевий сад і виноградник, лози для якого купував у Франції.

У своєму старому будинку М. Кропивницький влаштував театр, намалював декорації, завісу. З трупою, створеною з селянських дітей (і це була перша селянська трупа) представляв по селах постановку «Кози–Дерези» та власноруч написані за мотивами народних казок п’єси «Івасик–Телесик», «По щучому велінню». Його запрошували з гастролями столичні театри. Але виступи на великій сцені через нездужання часто доводилося переносити або відміняти. Хоча як тільки почувався краще, він знов ставав до роботи. Навесні 1910 р. М. Кропивницький виступав на вечорах пам’яті Т. Шевченка, талант якого дуже цінував. Він був першокласним читцем. Нерідко під час своїх сценічних виступів виконував поезії Кобзаря. Однак цього разу поїздка виявилася роковою. І несподівано завершилась на ст. Підгорній Південної залізниці, звідки надійшла трагічна звістка про наглу смерть М. Кропивницького. Поховано його в Харкові на міському цвинтарі, на місці якого було побудовано Молодіжний парк. На могилі класика української сцени було встановлене бронзове погруддя, виконане в 1914 р. скульптором Ф. Балавенським.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Марко Лукич Кропивницький, 1898 р.
2. М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька у сценічних костюмах. Харків, початок 1880–х рр.
3. Театр корифеїв. Харків, друга половина 1880–х рр.
4. Актор театру М. Кропивницького, син режисера Костянтин Вукотич–Кропивницький. Грав ролі Власа, Семена, Зінька у постановках «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Чмир».
5. Пам’ятник на могилі М.Л. Кропивницького скульптора Ф. Балавенського (1914). У день похорону в харківській газеті «Утро» опублікована стаття М. Міхновського «Смерть Марка Кропивницького», в якій наголошувалося, що ця втрата є національним горем. «Помер не просто великий артист, який володів чарівним даром. Помер національний письменник, національний діяч тої доби, коли бути національним діячем небагато хто відважувався, коли так легко було, під космополітизмом, зректися страждань свого народу».