По закінченню восьми класів, шістнадцятирічний Панас вступив до художнього технікуму у м. Благовєщенську Хабаровського краю. То був 1941 р., коли вогнища Другої світової війни запалали на теренах СРСР. Через закриття технікуму, хлопець поїхав навчатися у художньому училищі в м. Іркутську. Звідти в м. Самарканд, де в 1943 р. поступив у художню школу при Ленінградській академії мистецтв, яка працювала в евакуації. Разом із навчальним закладом через 4 місяці виїхав до м. Загорська, а в 1945 р. — до м. Ленінграда.
Після художньої школи Опанас Заливаха з 1946 р. навчався у Ленінградській академії мистецтв. Але невдовзі був виключений і з 1947 р. працював муляром. У 1950–1953 рр. навчався в Ленінградському художньо–педагогічному училищі. До 1955 р. працював художником при міському художньому фонді. Поступив на 2–й курс Ленінградського художнього інституту, який закінчив у 1960 р. з направленням працювати в м. Тюмень.
Навчаючись між представників різних народів, Панас замислився, чи так добре він знає своє національне коріння? Виявляється, ні. Молода людина, яка присвятила життя мистецтву, вважала розуміння українського світовідчуття принциповим питанням. У грудні 1961 р. Заливаха повернувся в Україну. Працював художником при міському художньому фонді м. Івано–Франківська.
За роки здобуття художньої майстерності О. Заливаха навчився легко сходитися з людьми. До його майстерні, розташованої в старовинній частині міста у приміщенні колишньої Вірменської церкви, навідувалися колеги. Нових знайомих, однодумців Панас Іванович знайшов у Києві в неформальному осередку шістдесятництва — Клубі творчої молоді «Сучасник», очолюваному режисером Лесем Танюком. Яскраві, самобутні особистості, як Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко захоплювали у спілкуванні. З багатьма у О. Заливахи усталилися тривалі дружні стосунки. А з художницями Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук поєднав спільний творчий проєкт. Їм доручили до 150–річчя Кобзаря створити вітраж на місці величезного віконного отвору у вестибюлі Червоного корпусу Київського університету. Всю роботу, від створення ескізу сюжетної композиції до виготовлення рами з поміщенням кольорового скла, поклали на художників. Пломенистий ескіз «Т. Шевченко. Мати» доповнили доречною на думку Опанаса Заливахи та Алли Горської фразою із «Кобзаря»: «Возвеличу Малих рабів отих німих! І на сторожі коло їх Поставлю слово».
Проте готовий вітраж категорично не сприйняли у партійному та державному керівництві, де очікували зображення, гідне «радянського світогляду». А тут навпаки, зверху на зацікавлену авдиторію споглядали Т. Шевченко, який не мав нічого спільного «з образом великого революціонера–демократа», і, схожа на Богоматір, Катерина. Композицію визнали стилізованою в іконописному стилі. Тому вітраж знищили, а його авторів піддали нелегким випробуванням. А. Горську, Л. Семикіну виключили зі Спілки радянських художників. «Після вітража (то не закінчилося різними доганами) через якийсь час я був заарештований. Бо був «неправильно мислячий, несовєтський», згадував О. Заливаха.
На роботі в Івано–Франківську його цінували. Разом з мистецтвознавцем Михайлом Фіголем прикрасив мозаїкою інтер’єри громадських будівель. Виконані О. Заливахою пейзажі Харківщини «За селом», «Селянка в полі» (1963) слугували своєрідним художнім містком між Слобожанщиною і Прикарпаттям. Майстерно виписана «Дівчина з Полтавщини» прикрасила обкладинку травневого накладу популярного журналу «Мистецтво» (1965). У липні того року Заливаха нарешті отримав окрему квартиру. Влітку, майже водночас — арешт КДБ, який виявився для нього справжньою несподіванкою. Серед особистого архіву художника знайшли заборонені копії «самвидаву». Також Заливахин рукопис «Як розмовляють в Києві» з критикою русифікації в Україні та утисків української мови. За зберігання та розповсюдження антирадянської літератури Івано–Франківським обласним судом 23 березня 1966 р. О.І. Заливаха був засуджений на 5 років позбавлення волі. Реабілітували його за такий «державний злочин» майже відразу після обрання Україною незалежності, 18 лютого 1992 р.
У таборах Мордовії Опанас Іванович листуванням підтримував творчі зв’язки з українцями. Це допомогло гідно пройти горнило неволі. У доробку митця написані на добру пам’ять портрети дисидентів Алли Горської, Івана Світличного, Василя Стуса. Осмислюючи життєвий шлях, Заливаха писав: «Побувавши в мордовських таборах, мав можливість остаточно «просвітитись» у тому кількатисячному середовищі «малого Союзу» — зоні. Я вдячний Долі, що хоч із запізненням, з невеликими втратами часу, збагнув суть гомо совєтікуса (так званих совків). Коли Зіновій Красівський, Ярослав Лесів та інші були націоналістами з пелюшок, мені все це давалося гулями досвіду, запитаннями, на які діставались штурхани. Бо ж був всією системою, де жив і вчився, запрограмований на «совка».
На волі художник перебував під адміністративним наглядом. Неодноразово піддавався обшукам. І все ж продовжував малювати. Наприкінці 1980–х рр. до Опанаса Заливахи прийшло спізніле, але заслужене визнання. Його роботи експонувались на персональних виставках в українських містах і за кордоном: у Лондоні, Торонто та Нью–Йорку. У 1991 р. він вітав незалежність України. Займався активною громадською та просвітницькою роботою. Оформив книги Василя Стуса «Вікна в позапростір» (1992) та Євгена Сверстюка «Блудні сини України» (1993). Творчість Опанаса Заливахи відзначена званнями лауреата Шевченківської премії (1995) і лауреата Премії імені Василя Стуса (1989). У 2003 р. був опублікований перший альбом його творів.
Помер Опанас Іванович Заливаха 24 квітня 2007 р. у м. Івано–Франківську.
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
- Опанас Іванович Заливаха (1925–2007).
- Опанас Заливаха. «Автопортрет». 1989 р.
- Опанас Заливаха. «На Купала». 1962 р.
- Опанас Заливаха. «Звуки». ХХ ст.
- О. Заливаха. «Дівчина з Полтавщини». Олія. 1964 р. Обкладинка журналу «Мистецтво», 1965 р., № 5.
- О. Заливаха, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук. Ескіз вітража «Т. Шевченко. Мати» для Київського університету. 1964 р. Wisecow.com.ua
- Шкіци (ескізи) образів видатних українських військових і політичних діячів Дмитра «Байди» Вишневецького, Івана Гонти, Івана Підкови, Зиновія-Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, відібрані у О. Заливахи під час арешту. 1965 р. Електронний архів українського визвольного руху.
- Опанас Заливаха. «Пієта». 1985 р.
- Обкладинка книги Євгена Сверстюка «Блудні сини України». Оформлювач О. Заливаха (1993).
- Опанас Заливаха. Картина «У мандри». Музей мистецтв Прикарпаття. З дитячих спогадів автора про село Гусинка, що на Куп’янщині: «Одного разу батьки були в полі, молотили зерно. Мене залишили вдома. «Ти ж, — кажуть, — нікого не пускай до хати». У нас не було, звичайно, замків, були тільки засуви зсередини, а зовні вставляли кілочок. Одного разу я був у хатині. Чую стук у шибку, звуки немов скрипки, пиляючі якісь такі. Я підійшов, став навдибки, виглядаю в вікно — на порозі стоїть старець. Якась свита на ньому, бриль солом’яний, торба. І хлопчик коло нього. А він крутить корбу. Пізніше я довідався, що то була ліра. У нас казали: лірва. Він її крутив, пальцями перебирав. Я послухав те. Не пам’ятаю, чи я знайшов їм якусь картоплину чи що, — усе це якось так мерехтить мені. Вони постояли і пішли далі, пошкандибали. Так я вперше почув українську музику, в себе на порозі». https://artmuseum.org.ua/zakhody/vystavky/opanas-zalyvakha
https://buzok.kh.ua/index.php/novosti/item/944-ukrainske-svitovidchuttia-opanasa-zalyvakhy#sigProIdd61b68ea8a
