По закінченню школи Олекса Андрійович влітку 1912 р. працював агрономом Миргородського земства. Осінню був мобілізований до царського війська, де його застала Перша світова війна. Здібний солдат був помітною фігурою у бойовому підрозділі і скоро отримав офіцерський чин. За інших часів Олексу Слісаренка могла б очікувати стрімка військова кар’єра. Втім у передреволюційних бурхливих подіях на фронті він теж не загубився. «Під час революції будучи у 51 гарматній бригаді дивізіонним ад’ютантом, зорганізував у сій бригаді Військове Товариство, головою якого і був обраний. Восени 1917 р. був обраний Головою Армійської Виконавчої Ради 1 армії та головою Національного блоку цієї ж армії», записав О. Слісаренко в автобіографії.

Залишивши службу, майбутній письменник поїхав до Києва. У великому місті шукав постійного заробітку і можливостей для творчості. Нові поезії опублікував у «Проміні», «Шляху», «Літературно–науковому віснику». У пошуках літературного середовища пристав до групи футуристів «Комкосмос» і Асоціації панфутуристів «Аспанфут». Потім — до Асоціації комуністичної культури «Комункульт» (1924–1925). Це був період мистецьких експериментів. О. Слісаренко опублікував збірку символістських поезій «На березі Кастальському» (1919), футуристичних віршів «Поеми» (1923). Поворот у творчості та особистому житті почався з переїздом до Харкова у 1924 р.

У м. Харкові, столиці УСРР, Олекса Андрійович працював головним редактором видавничого відділу «Книгоспілки» та співредактором «Універсального журналу» (1928–1929). У 1925 р. письменник став членом Спілки пролетарських письменників «Гарт», у 1926–1928 рр. — літературного об’єднання Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У 1928 р. опублікував збірку вибраної лірики попередніх років «Байда». Після самоліквідації ВАПЛІТЕ разом з Майком Йогансеном заснував літературну організацію «Техно–мистецька група А» (1928–1931).

У Харкові сім’я Слісаренків жила в Будинку літераторів «Слово». У квартирі з багатою бібліотекою мебльованою чорним деревом. Колишній сусід Володимир Миколайович Куліш згадував його: «Чорнявий, з чорним вусиком, з ямочкою у бороді, талановитий письменник, пристрасний мисливець і горда, відважна людина. По всій Україні ходили легенди про його лист до М. Горького, в якому він відважно виступив проти його шовінізму». Причиною написання листа у 1927 р. стала відмова автора видати роман «Мати» українською мовою. Цей випадок Слісаренко згадував так: «[Я] написав про те, що не збираюся вступати з ним у філологічну полеміку про українську мову. “Язык” це чи “наречие” мені байдужісінько. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову, бо знаю, що за моїми плечима стоїть 40–мільйонний український народ з його тисячорічною літературою, мистецтвом і наукою. Більше ми з Горьким не листувались».

У 1920–ті рр. Олекса Слісаренко плідно працював у жанрі прози. Видрукував 20 книг оповідань («В болотах» (1924), «Камінний виноград» (1927), «Авеніта» (1928), «Алхемік» (1928)), новел («Горбате життя» (1932)), повістей («Плантації» (1925), «Бунт» (1928), «Страйк» (1932)) та романи пригодницького жанру «Чорний ангел» (1929), «Зламаний гвинт» (1929), «Хлібна ріка» (1932).

Обдарований письменник писав твори на життєвих подіях, які були йому добре знайомі. Ось як Слісаренко у популярному в 1930–ті рр. оповіданні «Авеніта» висвітлював панівні настрої руїни в українському селі періоду визвольних змагань. Сюжет твору полягав у фатально безуспішній боротьбі за врожай директора лугівничої дослідної станції Андрія Овчаренка на тлі протистояння озброєним розкрадачам із селянського середовища. Врешті решт підбурені бандитами селяни спалили станцію з залишками врожаю. Пораненому під час відсічі нападникам Овчаренку, його дружині і помічникові дивом вдалося вижити.

«По селах ще була каламутна селянська стихія, неприборкана державними нормами. Хвиля за хвилею проходили цим краєм озброєні ватаги, руйнуючи ті натяки на державну владу, що встановили, вірніше, намагалися встановити попередники. Десятки разів відбувалися зміни, і це привчило селян дивитися на всяку озброєну людину як на джерело державної влади, до того ж влади недовговічної. Село замкнуло коло своїх інтересів сільською околицею, і Болотівка, що була не гірша за інші села, мало цікавилася велетенською визвольною боротьбою, звернувши всю свою увагу на той клапоть лугу, що належав лугівничій станції. Чи буде він коли болотівським чи ні? І кому саме з того лугу наріжуть сіножать?

Знищити станцію селяни не наважалися, бо там сидів "хороший чоловік" Овчаренко, а от коли б злодюжка Рябий це зробив, то вони б не заперечували...».

Олексу Слісаренка спіткала трагічна доля багатьох його товаришів, письменників доби Розстріляного Відродження. 29 квітня 1934 р. він був заарештований працівниками ДПУ УРСР за обвинуваченням у приналежності до ВАПЛІТЕ і підпільної контрреволюційної організації, яка нібито ставила за мету повалення радянської влади. 19 березня 1935 р. військовий трибунал Українського військового округу засудив О.А. Слісаренка до 10 років покарання, відбувати яке був відправлений на Соловки. А вже там у часи «великого терору» Олекса Слісаренко був розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох у Карелії. Цю інформацію радянська влада втаємничувала протягом десятиліть, хоча письменник був посмертно реабілітований 19 вересня 1957 р. Правду про страту українців, в’язнів Соловецького табору особливого призначення, в Україні дізнались у часи незалежності.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. О.А. Слісаренко (1891–1937).
2. Олекса Слісаренко під час навчання. Фото 1900–х рр. з фонду Центрального державного архіву–музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України).
3. За 5 років військової служби О.А. Слісаренко заслужив офіцерське звання, довіру й повагу товаришів. ЦДАМЛМ України.
4. Українські письменники, члени ВАПЛІТЕ. О.А. Слісаренко сидить по центру між Миколою Кулішем і Майком Йогансеном. 1926 р. Вікіпедія.
5. Олекса Андрійович з дружиною Галиною Дмитрівною. 1930–ті рр. м. Харків. ЦДАМЛМ України.
6. Олекса Слісаренко запам’ятався серйозним і вдумливим письменником.