Символ опору та єдності. До Дня кримськотатарського прапора

26 червня в Україні відзначається День прапора кримськотатарського народу. З цієї нагоди у всьому світі відбуваються заходи, покликані підкреслити єдність народів нашої держави у боротьбі за свободу, гідність і відновлення територіальної цілісності України.

День кримськотатарського прапора — це не лише вшанування національного символу, це також день пам’яті, єдності та опору. Прапор уособлює незламний дух кримськотатарського народу та його непохитну боротьбу за свободу і самовизначення. Поки світ продовжує стежити за трагічними подіями в Криму та в Україні, кримськотатарський прапор є потужним символом надії та стійкості.

Кримськотатарський прапор символізує боротьбу за право жити на рідній землі, втілює права та свободи одного з корінних народів України. Офіційно прапор був схвалений першим Курултаєм (загальнонаціональним з’їздом народних представників) кримських татар у грудні 1917 р. у Бахчисараї. За радянських часів корінний народ Криму зазнав переслідувань і репресій. Трагічна доля спіткала й прапор, який у 1929 р. був повністю заборонений. Кримінальним злочином було навіть його зберігання. Особливо активно репресивні органи застосовували покарання до незгодних з насильницьким виселенням кримських татар з рідної землі в 1944 р. Відновлення прапору відбулося 30 червня 1991 р. на другому Курултаї кримських татар у Сімферополі.

Пам’яті історика, захисника Батьківщини Валерія Романовського

26 червня мало б виповнитися 50 років від дня народження українського історика, культуролога, пам’яткознавця, архівознавця, музеєзнавця, краєзнавця, етнографа, бібліотекаря, педагога, громадського діяча, учасника російсько–української війни Валерія Станіславовича Романовського (1976–2023).

Старший викладач історії української та світової культури Харківської державної академії культури (ХДАК), доцент кафедри культурології, а за сумісництвом бібліотекар науково–дослідного відділу документознавства, колекцій рідкісних видань і рукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка у 2014 р. добровольцем пішов у Збройні Сили України, брав участь в АТО на Луганщині. По службі у ЗСУ, став членом Громадської спілки «Координаційна рада громадських організацій ветеранів АТО». На початку повномасштабного вторгнення знову добровільно став на захист України, вступивши у лютому 2022 р. до лав Сил територіальної оборони. Після тяжких поранень, майже п’ять місяців боровся за життя. Валерій Станіславович помер, але залишилась його наукова спадщина і добра пам’ять колег та друзів.

Валерій Романовський народився 26 червня 1976 р. у м. Харкові. Навчався у школі № 6 з українською та англійською мовами викладання предметів. Середню спеціальну освіту здобув у Харківському педагогічному училищі. У 1998 р. закінчив з відзнакою Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди за спеціальністю «Українська мова і література та історія». Продовжив навчання у Alma mater в аспірантурі на кафедрі історії України (1998–2001). Вважав своїм вчителем доктора історичних наук, професора Василя Білоцерківського. Під його керівництвом підготував кандидатську дисертацію за темою «Розвиток пам’яткознавства на Харківщині у XIX — на початку ХХ століття», яку захистив у 2007 р. в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна.

Слобожанщина 1920–х років у творах Петра Свашенка–Лісового

У червні виповнилося 135 років від дня народження українського письменника і журналіста, репресованого радянським режимом, Петра Андрійовича Свашенка–Лісового (1891–1937). Згадки про якого разом з популярними творами зникли після арешту в 1935 р. з газетних шпальт і бібліотечних полиць. Після його посмертної реабілітації з дозволу Спілки радянських письменників у «Держлітвидаві УРСР» вийшла збірка «Наші Слобожани. Повісті, оповідання, нариси» (1960), підготована В.П. Власенком. На батьківщині, у рідних Дергачах, на честь Петра Свашенка–Лісового 25 квітня 2024 р. перейменували вулицю. У творчості письменника збережено цінні спостереження та відомості для розуміння подій 20–х років ХХ сторіччя, тому твори автора і досі цікаві сучасному читачу.

Петро Свашенко народився 22 червня 1891 р. (з відомих дат саме ця закріпилась у офіційних довідниках) у с. Дергачі Харківського повіту Харківської губернії у багатодітній родині заможного торговця. Початкову освіту хлопець здобув у місцевій земській школі, одночасно підробляючи чорноробом на консервній фабриці.

У Першу світову війну він був мобілізований до царської армії і служив сапером на Південно–Західному фронті (1914–1917). Продовжуючи військову службу на Тернопільщині, займався журналістикою. Незабаром долучився до революційного руху в українській громаді 7–ї армії. Поділяв погляди есерів, у червні 1917 р. брав участь у ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді в Києві. У березні 1919 р. став членом партії боротьбистів, а після її злиття з партією українських більшовиків став членом КП(б)У.

Фронтові враження й здобутий Петром Свашенком життєвий досвід обумовили напрямки його майбутньої письменницької діяльності. Хоча літературу як основну роботу Свашенко обрав не одразу. Спочатку він поєднував журналістику зі службою в радянських установах і дослужився до посади секретаря Ніжинського окружного виконкому (1924). Зосередившись на журналістиці, П. Свашенко (Петро Лісовий за обраним літературним псевдонімом) пройшов всі щаблі редакторської роботи. З березня 1919 р. в м. Умані працював редактором повітової газети «Сільська біднота». Потім кореспондентом газет «Вісті ВУЦВК» (1920) і «Селянське життя» (1921) на Чернігівщині.

Запрошуємо вас у світ природної краси, витонченого стилю та справжнього натхнення ?

На виставці ви зможете побачити унікальні прикраси з натурального каміння, перлів та самоцвітів, відчути магію природної розкоші та знайти особливу прикрасу саме для себе.

? Подаруйте собі природну розкіш

? ІВЦ «Бузок» (малий зал)
? вул. Сумська, 25

? с 24.06 по 03.07
? 10:00–18:00
? Понеділок — вихідний
? Вхід вільний

Прикраси • Стиль • Натхнення
Завітайте та відкрийте для себе красу, створену природою ✨

Головний герой п’єси «Шельменко–денщик» у виконанні

народного артиста України Михайла Покотила

21 червня виповниться 120 років від дня народження відомого українського актора театру і кіно, театрального режисера, народного артиста України (1953) Михайла Федоровича Покотила (1906–1971). Актор легендарного «Березілю», Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1933–1961), він зіграв безліч яскравих ролей, які запам’ятались глядачеві. Акторські перевтілення майстра мали успіх у театралів і схвалення критики. Безумовною перлиною його творчого доробку стала роль головного героя п’єси «Шельменко–денщик» класика української літератури Григорія Квітки–Основ’яненка.

Михайло народився 21 червня 1906 р. в селі Боршна Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцького району Чернігівської області). «Дітей у мого батька було четверо. Старший — я. Батько мій Федір Покотило походив з козаків... весь свій вік працював, ніякого господарства не мав», згадував Михайло Федорович. У Києві, куди переїхала сім’я, хлопець навчався спочатку у 3–й гімназії, потім у трудовій школі. Тоді ж Михайло — до речі всупереч волі батьків — впевнено зробив остаточний вибір майбутнього на користь роботи в театрі. Мистецька діяльність Михайла Покотила розділилася й протікала між містами — Києвом та Харковом.

У 1924 р. юнак вступив на кінофакультет Київського театрального технікуму. З 1926 р. здобував фах актора на факультеті української драми Музично–драматичного інституту ім. М. Лисенка. Незабаром за сімейними обставинами Покотило був змушений перейти до Харківського музично–драматичного інституту. По закінченню якого у червні 1928 р. був прийнятий до виробничо–професійної майстерні «Брама» при інституті ім. М. Лисенка. 16 жовтня 1928 р. він почав працювати у Державному Героїчному театрі читця. Одночасно виступав у театрі «Молодар» при Харківському музично–драматичному інституті.

Мрія, ціною життя. Пам’яті Івана Ваховського

У червні виповниться 30 років від дня народження капітана Збройних сил України, Героя України Івана Володимировича Ваховського (1996–2022). Випускник Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, він у роки навчання і служби в Збройних силах України зарекомендував себе висококласним спеціалістом. Учасник російсько–української війни, Ваховський з перших днів повномасштабного вторгнення показав себе сміливим і відданим воїном. За особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові І.В. Ваховському присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (11.12.2024, посмертно), орден Данила Галицького (16.03.2022, посмертно), орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2022, посмертно).

Іван Ваховський народився 24 червня 1996 р. у м. Броди Золочівського району Львівської області. Наймолодший із чотирьох дітей у родині, він змалку мріяв вивчитися на військового пілота. Цікавився технікою, готувався до військової служби. За результатами проходження вимогливої медичної комісії, яка звузила можливості вибору юнака, Іван обрав професію бортінженера гелікоптера, що цілком відповідало його сподіванням піднятися в небо. Тож після закінчення Львівського державного ліцею з посиленою військово–фізичною підготовкою імені Героїв Крут (2013), І. Ваховський вступив до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба.

Легко засвоюючи основи військової техніки та навички сучасного бою, вдало опанувавши стрибки з парашутом І. Ваховський швидко став одним із кращих курсантів університету. Він тричі брав участь у параді до Дня Незалежності України у Києві. А по завершенню навчання з відзнакою у 2018 р. здобув право, надане найкращим випускникам, обирати майбутнє місце служби. Іван зупинився на армійській авіаційній бригаді, розташованій у рідних Бродах.

Український соловей Євгенія Мірошниченко

12 червня виповнилося 95 років від дня народження Євгенії Мірошниченко (1931–2009), видатної української співачки, громадської діячки, лауреатки Шевченківської премії (1972), Героя України (2006), почесної громадянки Харкова (2001). Виконання солісткою оперних партій колеги та слухачі вважали зразковим. Досягши висот у мистецтві, Євгенія Семенівна передавала виконавський досвід й технічну майстерність наступним поколінням українських оперних співаків.

Євгенія Мірошниченко народилася 12 червня 1931 р. у селі на Харківщині, яке на той час називалося Перше Радянське, а нині Графське Вовчанської міської громади Чугуївського району Харківської області. Мати, Сусанна Григорівна, виховувала дочок й любила співати, мала гарний голос, який успадкувала Женя. Батько, Семен Олексійович, був механізатором і навчав молодих працівників машинно–тракторної станції.

Нелегка, але щаслива у підсумку доля випала родині Мірошниченків після Другої світової війни. В 1943 р. на фронті загинув батько. Мати завідувала сільською крамницею, самотужки виховувала трьох дочок — Люсю, Женю і Зою. А після несправедливо розпочатого за доносом в голодному 1948 р. кримінального переслідування за розтрату, яке не підтвердилося й закінчилося звільненням С. Мірошниченко з–під варти, обов’язки старшої в сім’ї поклала на себе Євгенія. На той час учениця спеціалізованого жіночого ремісничого училища № 5, розташованого у Харкові по вулиці Мельникова, 5. Вона ж й узялась піклуватися долею молодшої сестри. Євгенія Семенівна все життя оберігала Зою, перебуваючи з нею поряд. Зоя Семенівна (за чоловіком Хужко, адміністраторка Національної опери України) згадувала, як сестра Женя сприяла її влаштуванню до театрального мімансу в Києві. Потім до студії при Театрі оперети. У 1960 р. до новоствореного українського художньо–спортивного ансамблю «Балету на льоду» під керівництвом Вахтанга Вронського.

Виставка живопису художника Валерія Моругіна

«НОВА ЕПОХА ЛЮДСТВА»

16.06.2026 – 26.06.2026

       Творча спадщина Валерія Моругіна захоплює своєю широтою. Він був талановитий як дизайнер тканин, ткав гобелени, створював цікаві міські та пейзажні замальовки. У портретному живопису художник прагнув передати не тільки зовнішню подібність, а й душу, життєвий шлях, божественне призначення людини. Валерій Моругін добре відчував процеси Всесвіту та писав картини, що розповідають про перетворення у Всесвіті, які формують умови життя людства в третьому тисячолітті.

       Багато уваги художник приділяв темі Любові у всіх її проявах на рівнях Земного та Небесного. Кохання як розуміння, турбота, прощення, співчуття, співучасть, чистота та краса було притаманна Валерію Моругіну. І цей стан Любові Божественної найбільш яскраво проявляється у написаних ним ликах святих, образах Богоматері, Матері Світу, Вчителів людства. Поглянувши на них, віриш: рукою художника водив Господь, через його серце Він говорив, інакше як пояснити той незвичайний стан, у який потрапляєш, дивлячись на полотна. Воістину, шлях до Божественної Любові починається з побудови Храму в своєму серці, через розпалювання Вогню на вівтарі його.

       Творчість Художника адресована кожному: немає значення, чоловік ви чи жінка, старий чи молодий, перебуваєте у щасливому союзі чи переживаєте період самотності. Яка б із картин Валерія Моругіна не привернула б ваш погляд, вона заговорить з вами мовою Любові. Придивіться не тільки очима, але серцем, бо воно пильніше. Ви зумієте побачити у зображеннях явища незримі, але цілком реальні: невгасимий вогонь вірності, джерельну чистоту дотиків, благословення Вищих Сил, набуття єдиного простору, стан гармонії, рух у духовному союзі від земної любові до Божественної. Картини, як ключ до станів, яких ми прагнемо. Вони живуть і звуть, вплітаючи нас у тканину свого простору.

       Здатність любити – Дар Творця. Вирощувати і пестувати Любов – можливість людини. Кохання... Завжди священне, неповторне і унікальне, що стверджує Життя і кличе до самовдосконалення. Її дивовижна благодатна енергія творить нескінченне різноманіття людських взаємин, пов'язує воєдино все, що існує на Землі.