Утім, цих диваків любили та поважали. Згадайте, у ранній творчості Тараса Шевченка образ кобзаря зустрічається у багатьох творах («Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки», «Мар’яна–черниця». І пізніше — «Сліпий», «Великий льох»). Першу книгу Тараса Григоровича, а далі це стало другим ім’ям автора, названо «Кобзарем». Образ героя шевченківського віршу «Перебендя» Іван Франко назвав «постаттю наскрізь реальною, живцем вихопленою з дійсного українського життя».

Поблажливе, проте часто недовірливе, з проявами ворожості ставлення до кобзарів з боку представників імперської царської влади, на початку ХХ століття змінилося підвищеним суспільним інтересом, впровадженням професійних підходів дослідження та розвитку самобутнього явища. Величезний внесок у піднесенні кобзарського мистецтва належить талановитим представникам Слобожанщини Василю Ємецю, Сергію Дрімцову, Гнату Хоткевичу, Івану Кучугурі-Кучеренкові. Науковий інтерес до вивчення явища виявили академічні вчені. Відомий історик, професор Харківського університету Микола Сумцов у 1917 р. опублікував спеціальне дослідження «Українські співці й байкарі».

Велике значення для знайомства з кобзарством мало публічне виконання творів. У 1902 р. подвижник українства, громадський діяч Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів і лірників на ХІІ археологічному з’їзді в Харкові. Подія мала значний успіх і вплинула на формування майбутніх кобзарських колективів. Хоткевичу належить винахід «харківської» конструкції бандури і розробка «харківського» способу гри на основі зібраних матеріалів народної творчості. Удосконалена нова методика бандурного виконавства дістала назву «харківської школи».

І все ж провідна роль у популяризації кобзарства належала виконавцям. «Останнім кобзарем Слобожанщини» називав Івана Кучугуру–Кучеренко директор Харківського музично–драматичного інституту професор Сергій Дрімцов (1867–1937). Їх пов’язувала плідна багаторічна дружба. Удвох їм вдалося реконструювати бандуру, яка у 1912 р. отримала Гран-прі конкурсу музичних інструментів у Парижі. Палкий прихильник кобзарства, С. Дрімцов підготував і опублікував книгу «Думи і пісні кобзаря І. Кучеренка. Запис і художня обробка супроводу з історичними поясненнями і портретом Ів. Кучеренка». Улюбленому кобзареві Дрімцов також присвятив складену за кобзарськими мотивами оперу–думу «Іван Морозенко» («Настуся»).

Практична і теоретична діяльність українських кобзарів завжди знаходилась під пильною увагою радянських спецслужб. У архівній кримінальній справі репресованого І.Й. Кучугури–Кучеренка зберіглась датована 1937 р. таємна довідка про секретну агентурну розробку справи під красномовною назвою «Вороги» «на учасників контрреволюційної націоналістичної організації», до якої нібито належав кобзар. Його разом з іншими заарештованими «націоналістами» за ухвалою «особливої трійки» розстріляли у підвалі обласного управління НКВС у Харкові в листопаді 1937 р. Сергія Дрімцова, який за роки життя в столиці радянської України зазнав гонінь і переслідувань, від знущань слідства убезпечила смерть у серпні 1937 р.

Цькування кобзарів у радянській Україні розпочалися задовго до проведення ДПУ–НКВС масових репресій. Вже з перших днів панування більшовиків і запровадження «червоного терору», до сліпих і немічних народних співців застосовували розстріли без розгляду суду. У подальшому, створюючи видимість законності, диктатура пролетаріату поділила суспільство на окремі категорії. Кобзарів, які буцімто ухилялися від праці та промишляли жебрацтвом, дорівняли до ледарів і пройдисвітів, на мові кодексів і постанов «соціально небезпечних елементів», які мали нести кримінальну відповідальність. А тих, які зуміли отримати офіційну реєстрацію і продовжували займатись пісенною діяльністю, на початку грудня 1930 р. зібрали до Харківського оперного театру на республіканський з’їзд народних співців, куди за деякими даними потрапило у якості делегатів 337 кобзарів і поводирів з різних областей України. Підступний задум, за словами очевидців, був втілений заздалегідь підготовленим збройним загоном і крився у вивозі їх за місто у напрямку російського кордону та знищенні музикантів, їх інструментів. Всі документи про проведення таємної акції були засекречені. Намагаючись послабити суспільний інтерес до кобзарства, пропагандистська машина за посередництвом письменників — «інженерів людських душ», впроваджувала у масову свідомість тезу про шкідливість героїзованих пісень з життя козацтва Запорізької Січі. «Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів», роз’яснив письменник, а за сумісництвом секретний агент органів під псевдо «Стріла» Юрій Смолич.

У саду ім. Т.Г. Шевченка в Харкові споруджений пам’ятний знак репресованим кобзарям (автори скульптори В. Бондар, В. Семенюк, О. Шауліс і архітектор О. Морус). Відкриття 14 жовтня 1997 р. було приурочено до проведення І Всеукраїнського огляду автентичного виконавства на традиційних кобзарських інструментах, присвяченого 95-й річниці виступу кобзарів, лірників і народних музик на ХІІ Археологічному з’їзді у Харкові та 120–річчю від дня народження Гнат Хоткевича.
Попри всі намагання радянської влади знищити кобзарство, світ таки дізнався у 1920–1930-ті рр. про «харківську школу» виконавства на бандурі. Провідна заслуга в цьому належить уродженцю с. Шарівки Богодухівського повіту Харківської губернії Василю Костьовичу Ємцю. Він досконало опанував інструмент, навчаючись у кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка. У дорослому віці проявив відмінні організаторські здібності, створюючи Кобзарський хор — колектив з восьми музикантів, який став основою Київської капели бандуристів. Виїхавши у 1920 р. за кордон, В. Ємець опублікував більше 20 праць, присвячених кобзі. У Чехії, куди потрапив на запрошення Українського громадського комітету, організував школу гри на бандурі, у якій займались десятки учнів. Найвідоміші — Микола Лівицький, майбутній президент УНР в екзилі, Михайло Теліга — співорганізатор Кобзарського хору, сподвижник і чоловік громадської діячки та поетеси Олени Теліги. Зусиллями емігрантів налагодив виробництво діатонічної бандури «харківського» типу і опублікував нотні збірники. Виступив з концертами у Празі, Берліні, Антверпені, Брюсселі, Парижі, Ніцці, Ню-Йорку, Бостоні, Чикаго, Монреалі та в багатьох інших містах по обидва боки Атлантики.

Його називали амбасадором культури українського народу. Захоплювалися досконалою технікою володіння інструментом та насолоджувались глибиною вражень і почуттів, які викликав виконавець. «Концерт професора Ємця це дійсно духовний пир для українців. Цей стародавній український інструмент в руках правдивого артиста показує дійсну красу і чарівність української музики», наголосили критики. До кінця довгого життя — а помер він у 92–річному віці в Лос-Анджелесі — В. Ємець зберігав любов до української пісні та України.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:
1. Козак–бандурист. Ілюстрація з книги: Щербаківський Д.М. Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці. Харків, 2008.
2. Гнат Хоткевич серед кобзарів і лірників на ХІІ археологічному з’їзді в м. Харкові. 1902 р.
3. «Перебендя», фрагмент. Виконано 1938 р. на замовлення будинку–музею Т.Г. Шевченка народним художником УРСР Іваном Їжакевичем. Національний художній музей України, м. Київ.
4. Фото «кобзаря у фраку» Василя Ємця на обкладинці монографії «Харківська бандура» наукового співробітника університету Монаш у м. Мельбурн (Австралія) В.Ю. Мішалова, присвяченій ґенезі виконавства на харківській бандурі.
5. Обкладинка книги. Василь Ємець «Кобза та кобзарі» з бібліографічним додатком українського мовознавця, фольклориста, видавця З. Куделі. Берлін, 1923 р.