Зусиллями консула Григорія Радченка дипломатична установа сприяла розвитку економічних і культурних зв’язків з УСРР. Через радянську амбасаду частково фінансувалося відоме за абревіатурою «НТШ» Наукове товариство ім. Шевченка у Львові (щорічно виділялося 12 тисяч доларів), українське шкільництво (77 тисяч доларів), радянофільські видання «Сільроб», «Світло», «Культура». Виплачувалися гонорари західно–українським науковцям за наклади опублікованих у СРСР книжок, також пенсії літераторам Ользі Кобилянській, Василеві Стефанику, вдові Івана Франка Ользі Хоружинській. Втім, ця фінансова підтримка не завадила літературознавцеві Михайлу Возняку та частині галицьких культурних діячів у 1933 р. публічно протестувати проти вчиненого радянським режимом злочину — штучного Голодомору в Україні.

Пізніше Радченко виправдовувався перед слідчим НКВС, розповівши, що в роботі консула керувався вказівками, які надходили від ЦК КП(б)У. Так, для навчання в медичних вишах УСРР ним підбиралась лояльна молодь, переважно пролетарського та селянсько–бідняцького походження. Таким чином навчатися в Харківському медичному інституті приїхала Галан–Геник Ганна Іванівна — (дружина прорадянські налаштованого журналіста у Львові Ярослава Галана, звинувачена НКВС у шпигунстві і розстріляна в Харкові 22 вересня 1937 р. — Авт.). Григорій Радченко сприяв також переїзду до столичного Харкова молодої науковиці Володимири Крушельницької та її рідних, з якими встиг зблизитися у Львові. У книзі спогадів «Рубали ліс» (2001) Лариса Крушельницька опублікувала його світлину. На фото стилізований під сільського дядька високий і гладкий чоловік у підперезаній поясом вишитій сорочці та юхтових чоботях. У серпні 1933 р. через різке погіршення двосторонніх взаємин між країнами Григорія Радченка терміново відкликали до Москви.

У радянській Україні на той час розгорнулася нещадна боротьба з українським націоналізмом, з трибун партійних і господарських зборів лунали звинувачення на адресу «прихованих націоналістів». В умовах підозри та недовіри успішно виконані за кордоном завдання виглядали вже як контрреволюційні дії, а спілкування з представниками інтелігенції — як підготовка антирадянського заколоту.

Григорій Павлович після зняття з відповідальної посади проживав за новим місцем роботи в радгоспі «Байрак» неподалік від залізничної станції Люботин у Харківській приміській зоні. Працював завідувачем дільниці, що була підпорядкована Люботинському садокомбінату. У Харкові мешкала дружина, Ганна Федотівна Маковецька, з дочкою Галиною та сином Гелієм.

Радченко був заарештований і ув’язнений до спецкорпусу Харківського облуправління НКВС 30 травня 1935 р. секретно–політичним відділом УДБ НКВС УСРР за обвинуваченням «за належність до контрреволюційної націоналістичної організації, яка ставила за мету повалення радвлади на Україні, за зв’язок з керівниками ОУН–УВО: Косачем, Сказинським (розстріляними за вироком військової колегії Верховного суду СРСР у грудні 1934 р. — Авт.), Крушельницьким та іншими». Ухвалою особливої наради при НКВС СРСР від 28 грудня 1935 р. за контрреволюційну діяльність Радченка позбавили волі у ВТТ на 3 роки і відправили до Біломорсько–Балтійського табору НКВС на станції Медвежа гора управління Соловецьких таборів. У якому вже відбували покарання «за політичні злочини» добрі львівські знайомі: Антін Крушельницький з синами Богданом, Тарасом і донькою Володимирою (ще двоє синів Іван і Тарас були розстріляні за вироком в Києві у грудні 1934 р.).

У 1937–1938 рр. керівництво НКВС СРСР вчинило розправу над українцями, соловецькими в’язнями, які через закінчення строку покарання готувалися вийти на волю. Восени 1937 р. більшість українських соловчан розстріляли в урочищі Сандармох, решті терміни ув’язнення були продовжено. За ухвалою особливої наради при НКВС СРСР від 16 травня 1938 р. строк покарання Радченка Г.П. було продовжено ще на 5 років. Психологічний удар від звістки про таке зухвале рішення прискорив смерть хворого на туберкульоз. Григорій Павлович помер 23 листопада 1939 р. в окремому інвалідному табпункті 2–го відділення Північсхідтабу НКВС.

Військовим трибуналом КВО 20 вересня 1957 р. «справу Радченка» було переглянуто. Трибунал визнав обвинувачення безпідставним і реабілітував його.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Г.П. Радченко (1890–1939)
2. Григорій Радченко у період навчання
3. Фото: Перший випуск лікарів Харківського медичного інституту. м. Харків, 1925 р. У Харківському медичному інституті в 1925–1927 рр. була відкрита 3–річна аспірантура, організована півторамісячна практика студентів 4 курсу в профілактично–лікувальних установах. Джерело: Харківський національний медичний університет: 215–річчю Харківської вищої медичної школи присвячується. Х.: ХНМУ, 2020.
4. Будинок № 27 на нинішній вулиці Котляревського у Львові, де у 1931–1933 рр. працював Г. Радченко. Збудований у 1892 р. (архітектори Ю. Захаревич, І. Левинський) і належав художнику Зигмунту Розвадовському. У 1906–1912 рр. у ньому містилася майстерня українського художника–графіка Антіна Пилиховського. У 1927–1939 рр. розміщувалось консульство СРСР. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення під охоронним № 598–м. Фото: Вікіпедія
5. Гасло в Соловецькому таборі особливого призначення: «Железной рукой загоним человечество к счастию». 1930–ті рр.