Ігор Маліцький народився 12 лютого 1925 р. у Харкові в сім’ї військовослужбовця, репресованого в 1938 р. До початку бойових дій Другої світової війни на території СРСР він встиг закінчити вісім класів середньої школи № 30. Потім був виїзд з окупованого фашистами Харкова до Кіровоградської області, звідки його з групою молоді примусово відправили до Німеччини. Наприкінці 1942 р. Ігорю разом з товаришами вдалося втекти з вагону потягу, який повільно просувався територією Австрії. Хлопці через Чехію направились в Україну. В дорозі їх схопила німецька польова жандармерія і запроторила до в’язниці. Звідти розпочався тернистий шлях по нацистських таборах Ігоря Маліцького.

Після звільнення з концтабору і спецперевірки в радянському «фільтраційному таборі», І. Маліцький до 1950 р. служив в армії. Після демобілізації повернувся до Харкова. Успішно закінчив середню школу, Харківський гірничий інститут (ХГІ). Працював у копальні, потрапив у аварію. Повернувся до Харкова, де отримав запрошення від керівництва ХГІ на посаду завідуючого лабораторією кафедри технології гірничого машинобудування. Після захисту дисертації був переведений до Української інженерно–педагогічної академії (УІПА) старшим викладачем технології машинобудування. У 1967 р. йому присвоєно звання доцента, в 1990 р. – професора кафедри. У 1979 р. був обраний на посаду завідуючого кафедри технології машинобудування.

У 2016 р. Ігор Федорович був занесений до «Книги рекордів України» за найбільший стаж роботи на одному місці. Він опублікував понад 100 наукових праць, більше 80 навчальних посібників з технології машинобудування для студентів УІПА. Автор 15 авторських свідоцтв і патентів. Підготував шістьох кандидатів технічних наук.

З 1963 р. І.Ф. Маліцький — заступник голови, очільник Харківської обласної ради борців антифашистського опору, колишніх в’язнів фашистських концтаборів. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня (2015 р.), знаком «Відмінник народної освіти України», дипломом «Вища школа. Найкращі імена». Помер І.Ф. Маліцький у віці 96 років 23 листопада 2021 р.

Зі спогадів Ігоря Маліцького: «Наші блукання продовжувалися до початку 1943 р. На території Чехії у районі м. Раковник нас затримала польова жандармерія і відправила до м. Кладно в гестапівську в’язницю. Там нас довго катували під час допитів, бо вважали партизанськими зв’язківцями. Зрозумівши, що ми нічого не знаємо про місце знаходження чеських партизанів, перед новим 1943–м роком мене з Анатолієм етапували до концтабору у фортецю Терезин. Фортецю, побудовану у кінці XVIII ст. на березі річки Орже, у липні 1940 р. нацисти перетворили на концентраційний табір, спеціально для політичних в’язнів, борців проти фашизму. Окрім чехів у таборі томилися італійці, поляки, росіяни, югослави, французи. Багато з них були замучені, закатовані. У камері я познайомився з офіцерами Червоної армії Мишком Марушенком, Льоньком Маловим, Олексієм Аніфатовим і ще з декількома. Ми багато спілкувалися, і коли мене запитали про батька, я відповів, що він — майор Червоної армії. З тих пір у мене з’явилося прізвисько «Майор».

17 квітня 1944 р. наша камера працювала на залізниці. Десь опівдні приїхала гестапівська машина і забрала чотирьох офіцерів Червоної армії. Повертаючись з роботи, ми пройшли повз стіни розстрілів, де лежали тіла загиблих наших товаришів. Ніколи не забуду, як уся камера (десь чоловік 30) оплакувала цих чудових хлопців. У травні 1944 р. мене і Анатолія відправили в Аушвіц–1 (Освенцім), де мені накололи на лівій руці номер 188005, почепили на смугастий піджак і штани цей же номер і червоний трикутник (вінкель), як політичному в’язню. Тут я познайомився з харків’янином Федором Савелійовичем Панченком, з ним стали готуватися до втечі, як тільки нас відправлять на роботу за межі табору. Страхіття, які творилися у таборі, неможливо передати. За період існування Освенціму з осені 1939 р. по січень 1945 р. фашисти знищили 4,5 млн людей. Але найстрашніше чекало попереду.

Зі стрімким просуванням Червоної армії в глиб Польщі есесівці почали евакуйовувати концтабори на території Польщі, в тому числі і Освенцім, знищуючи сліди своїх варварських злочинів. Спалювали трупи, підривали крематорії і газові камери. Більш дієздатних в’язнів переганяли в інші табори: Бухенвальд, Дахау. У серпні 1944 р. нас відправили до Маутхаузена, на брамі якого був напис: «Залиш надію кожен, хто сюди входить». Нас везли дві чи три доби, не давали ні їсти, ні пити. Після усяких тортур біля стіни смерті помістили в карантинний блок, ми, ледве живі, попадали серед двору прямо на кам’яну бруківку. Так я став в’язнем концтабору Маутхаузен за номером 78437. У таборі я зустрів земляка, військового лікаря, капітана ІІ рангу Іосілевіча Олександра Мусійовича (в таборі Григоревський Олександр Іванович). Коли нас, змучених, випустили з вагонів, він підійшов до огорожі, на вході якої стояв табірний поліцейський з бандитів, і запитав, чи є серед нас харків’яни. «Є», — відповів я. Іосілевіч був одним з керівників підпілля нижнього санітарного табору. Він приніс нам буханку хліба, дві миски густої баланди і сказав, щоб зразу все не їли. Ми його не послухали і потім жалкували. З Олександром Мусійовичем часто спілкувалися. Він забрав мене до себе в «ревір» — табірну санчастину. Я став санітаром і при цьому виконував роль зв’язківця між блоками для підпільної організації табору. Носив записку і Юзефу Церанкевічу (майбутньому прем’єрміністру Польщі), якого невдовзі перевели в нижній табір, щоб уберегти від страти. Незабаром стали відомі адреси маршрутів етапів, куди нас повинні були перевезти у філії Маутхаузена: Гузен, Мельк, Лінц (Лінц–1, Лінц–2, Лінц–3). У кінці серпня 1944 р. мене, Толю, Федора із групою 50 чоловік відправили до концтабору Лінц–3 (м. Лінц, Австрія). У таборі до нас приєдналися 15–річні Микола, вихованець танкового полку, та Іван Іващенко, дядько Степан, Толя Трофименко. Організувалася група під командою офіцера Червоної армії Федора Громова, який готував нас до втечі. З допомогою писаря, «шрайбштубе», він записав нас у команду, до якої входили тільки люди з Радянського Союзу. Якось увечері, коли полягали спати, Федір сказав, що завтра підемо працювати на завод «Герман Герінг» (створений нацистами на окупованих територіях державний промисловий концерн — ред.), і треба передати хлопцям, щоб робота «сподобалася» німцям. Нас поставили в ливарний цех робити форми. У кінці зміни майже усе, зроблене нами, забракували. Майстер–фашист разом з охороною відлупцював в’язнів і наказав начальнику конвою, щоб нашу команду до нього більше не приводили. Це була моя перша перемога. Після цього есесівці почали кидати нас на земляні роботи: розчистку розвалин після бомбардувань, розкопку бомб, що не розірвалися. Потрапляючи у так звану «бомбо–команду», яка складалася з шести в’язнів, ми завжди були з їжею. Есесівці відходили далеко від того місця, де відкопувалася бомба, і ця територія ставала нашою, ми її «бомбили» самі. Траплялися вагони з хлібом, цукром, а головне — газети і спілкування з цивільними і остарбайтерами, які нам передавали не тільки усно, але і листівки про становище на фронтах. Добуті харчі ділили між членами групи, а відомості розповсюджувалися між блоками. Ця робота була дуже небезпечною, і деякі команди не поверталися живими, навіть трупів їхніх не несли, так як нічого не залишалося після розриву бомби…

Якось на початку квітня Федір зібрав нашу групу і сказав, що вже близько той день, коли радянські війська захоплять Берлін. Звичайно, нацисти так не залишать нас, а будь–що постараються знищити, як свідків злочинів, які вони вчинили в концтаборах. Тому треба готуватися до захисту, і якщо загинемо, то з честю. У цей трагічний для мене день сталося непоправне. Перед обідом (вже привезли бачки з баландою для нас і суп для есесівців) я віз тачку з камінням по дошці і зачепив бачок з їжею для есесівців, і той покотився в провалля. Ніхто з охорони не бачив, хто це зробив, і коли начальник охорони запитав, Федір відповів, що це він і одержав замість мене 25 ударів шлангом. Я б такого не витримав. Він врятував моє життя, а своє не зберіг. Увечері, повертаючись в табір, знеможений, мій дорогий Федічка упав, і конвоїр вистрілив йому в спину. Тяжко пораненого Федю віднесли до «вашераума» — умивальні, де складали трупи для відправки в крематорій. Я нахилився до нього, він був ще живий. Федір прошепотів: «Майор, візьми у мене на грудях у мішечку». Я взяв, і колив блоці розгорнув, то там були медалі «ХХ років РСЧА», «За відвагу» і срібний значок з портретом В.І. Леніна «За ліквідацію неписьменності». Все це я зберіг і потім медалі здав, а значок довго зберігав у себе. Згодом, з описанням його історії я подарував значок Харківському історичному музею.

5 травня 1945 р. пролунав наказ коменданта: «Усім виходити і шикуватися на «аппель–плаці», але ніхто не виходив з блоків. Пролунали черги з кулеметів. Як стало відомо потім, підпільний комітет, який очолював німецький комуніст Віллі — староста табору, вирішив, що за гратами нам буде легше вчинити повстання і не дати більшості загинути в штольнях, куди нас хотіли загнати і підірвати. Віллі дав команду шикуватися, і величезна колона посунула через браму в бік гір, до штолень. У таборі залишилися хворі і невелика кількість в’язнів. Голова колони вже перетнула міст через Дунай, а хвіст був ще далеко від моста. По дорозі ми піднімали цурпалля, обрізки труб і все те, що можна використати для бою. Коли я знаходився посеред моста, над нами пролетів і помахав крилами ріднесенький літак з червоними зірками — «яструбок», і в цей час по колоні пролунала команда «До бою», «За Батьківщину!». І почався останній бій беззбройних з озброєними катами. У першу ж мить я і Толя кинулися на ближнього охоронця, збили його з ніг, вихопили автомат, добили і скинули в Дунай. Те ж саме робили й інші. Так як я був старшим, то «шмайсер» взяв собі. Після того, як ми роззброїли охорону, живими зосталися тільки ті, хто успів утекти. Далі вже зі зброєю ми кинулися до табору, перебили і розігнали охорону, захопили їхні казарми і табір, добре озброїлися, наїлися і виставили свою охорону, бо навколо блукало багато есесівців і військових. Ніч пройшла у перестрілці, на ранок все стихло. Ми залишалися господарями табору. Розходитися нам наказали тільки з дозволу командування повстанців, адже оборонятися і битися можна тільки разом. На другий день до брами під’їхали американці на «Віллісі» і наказали не покидати табір до приходу їхньої охорони. Ніхто не хотів залишатися за проклятими Богом і людьми гратами. Після їх від’їзду в’язні зібралися групами за національностями: італійці, французи, чехи, поляки, німці і радянські. Під прапорами своїх країн рушили в різних напрямках. Група із 10 уже вільних, а не в’язнів, під червоним прапором пішла на схід, на зустріч Червоній армії. Увечері, 6 травня, зустріли нашу танкову розвідку і розповіли їм, що від Лінца до Відня практично немає ворожих військ. Так закінчилася епоха концтаборів».

Підготовлено за: Книга Пам’яті України. Харківська область. Переможці. Т. 5. Х., 2016. С. 563–567. https://inforegion.kh.ua/media/attachments/2021/04/14/5.pdf

фото, коментарі:

1. Маліцький Ігор Федорович (1925–2021). Вебпортал ХОВА, 23 листопада 2021 р.
2. Цинічний напис на верхівці табірної брами «Arbeit macht frei». Музей на території колишнього табору Аушвіц. Сучасне фото, Вікіпедія.
3. Шлях до кам’яної штольні в таборі Маутхаузен — «Сходи смерті». Вікіпедія.
4. Звільнені в’язні концтабору «Дахау». 28 квітня 1945 р. Інтернет–ресурс.
5. У галереї «Бузок» І.Ф. Маліцький представив книгу спогадів «Тернистий шлях». м. Харків, 22 серпня 2018 р. https://inforegion.kh.ua/index.php/novosti/item/1204-u-ivts-buzok-prezentuvaly-knyhu-kolyshnoho-viaznia-natsystskykh-kontstaboriv-ihoria-malytskoho