Blog

Super User

Super User

Персональна онлайн-виставка живопису художника     Сергія Прядка

«Фарби життя в моїх картинах»

07.12.2022 – 20.12.2022

          Сергій Прядко народився 22 червня 1956 року в  Харкові.  З раннього дитинства  захоплювався малюванням.

          Закінчив ХПІ. Працював інженером, представником Держприймання, начальником технічного відділу заводу.    13 січня 1989 року, в званні старшого лейтенанта був призваний на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. Працював на самій станції та був черговим на складі  зараженої техніки. Отримав звання учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС І категорії.

         Але буття тривало, серце вимагало нового дихання… Мандрівки, бізнес, родина додали яскравих  барв  в буденність, розігнали смуток. І заспівала душа, коли побачила подарунок рідних – мольберт та фарби. Юнацька мрія –  стати моряком та любов до моря знайшли своє  відображення  в  полотнах. Завдяки  другу дитинства художнику Володимиру Немерцеву вперше спробував себе в олійному живописі. Кожну вільну хвилину свого життя Сергій Іванович присвячував творчості великих художників.

         Ця експозиція картин – своєрідна душевна релаксація для наших глядачів, що постраждали від війни, яка сліпо, безжально і відразу перевернула  спокійні й щасливі дні. Полотна з такими яскравими, чистими кольорами викликають особливий настрій гармонії, радості від краси світу, умиротворення, закликають до життя!

       

Контакти: Прядко Сергій Іванович

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Наслідки великого голоду

Тривале голодування надзвичайно шкідливе та викликає згубні відтерміновані наслідки для людського організму. Таких висновків дійшли вітчизняні фахівці з різних галузей науки за результатами спостережень голодуючих 1921 року. Детальні результати досліджень вчені опублікували у фахових журналах і підготували окремий збірник з промовистою назвою «О ГОЛОДЕ», опублікований наркоматом охорони здоров’я України в 1922 році у Харкові.

Науковці підкреслювали, що в місцях голодування різко впала народжуваність; у малюків почастішали прояви аномалій; у дорослих передчасно з’являлися ознаки старіння: вицвітали очі, втрачала пружність шкіра, випадали зуби. Крім того, внутрішні процеси в організмі істотно позначалися на психіці голодуючих. Пригнічений стан, що супроводжується відсутністю людських почуттів, дістав назву «уявної порожнечі». Нестерпні муки впливали на дії людей і мали епідемічний характер. Пацієнтка, яка зізналася в канібалізмі, мотивувала це так: бажання вбити і з’їсти свою дитину виникло після почутого подібного від інших.

Професор Олексій Івановський вивів певні закономірності в стані голодуючої людини: «Для того щоб визначити фізичну міць досліджуваних суб’єктів до і після голодування, ми використали «життєвий» (конституційний) індекс Піньє... який дав таку формулу: з висоти зросту віднімається сума обхвату грудей у сантиметрах і вага тіла в кілограмах. Отримана різниця дає порівняльний масштаб для визначення фізичної міцності суб’єкта, яка повинна бути тим більшою, чим меншу вказано різницю». Результати трирічних спостережень професор Івановський поділив на піврічні цикли. Різке погіршення стану людини припадало на другий і третій. Ці розрахунки підтвердилися навесні 1933 року, в апогей Голодомору. Та тільки особисто перевірити їх ученому уже не вдалося.

Соціальний чинник вважався одним із основних, що запобігав високій смертності. «Природно, що чим вища організація держави, тим більше вона зобов’язана перебрати на себе турботу з організації боротьби з голодом», стверджував професор Михайло Ліфшиць (відповідно, занизьким і злочинним слід вважати моральний рівень керівництва СРСР, яке розв’язало штучний голод на території радянської України).

У 1932 році більшовики переслідували протилежні цілі. Приховавши від світу сам факт Голодомору, а також і його жахливі наслідки, вони заборонили будь-які фахові дослідження. Спеціалісти у галузях антропології, інфекційних, внутрішніх хвороб були репресовані (С. В. Коршун), пішли з життя (О. А. Івановський, М. І. Ліфшиць, С. А. Вайсенберг) або під зовнішнім тиском втратили інтерес до забороненої теми.

Фото: Обкладинка збірника «О ГОЛОДЕ», НКОЗ УССР. м. Харків, 1922.

Хрест пам’яті жертвам Голодомору у Молодіжному парку міста Харкова

У Харкові в 1989 році був встановлений перший в радянській Україні пам’ятний Хрест жертвам Голодомору 1932–1933 років.

Місце встановлення обиралося невипадково. Молодіжний парк розташований на старовинній Німецькій вулиці (наприкінці ХІХ століття отримала сучасну назву Пушкінська), яка протягнулась з історичного центру до північно-східних околиць Харкова. З її лівого боку недалеко від виїзду з міста заснували некрополь, у якому традиційно хоронили відомих городян.

За негласним розпорядженням у 1930-ті роки спеціальні бригади «підзахоронювали» тіла загиблих від голоду між старовинних могил. Робилось це потайки, вночі або рано вранці. Мертвих і навіть знесилених, але все ще живих людей підбирали з вулиць Харкова і вантажівками вивозили подалі від людських очей. Пам’ятні знаки чи будь-які інші інформаційні таблички на свіжозасипаних могилах, звісно, не встановлювались.

Вибіркове, м’яко кажучи, ставлення радянської влади до історичної пам’яті, прикладів духовного зростання та єдності поколінь призвело до ліквідації цвинтаря у 70-ті роки ХХ століття. Вірогідно, руйнування надгробків і перепрофілювання 18 гектарів території на осередок дозвілля з естрадою, кафе, кінотеатром під відкритим небом захоплення у харків’ян не викликало. Ба більше, у часи горбачовської перебудови та піднесення громадського руху знайшлися люди, які наважилися увічнити пам’ять жертв голоду в центрі колишньої столиці, серці Голодомору.

Ініціатором встановлення хреста виступив голова обласного осередку Народного Руху Володимир Пасічник. Подробиці події пригадав у 2019 році журналістці «Укрінформа» Юлії Байрачній його син, заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник.

«Сама ідея встановлення хреста приховувалась, все було секретно. Батько нікого не просив про допомогу, щоб не наражати на небезпеку». Масивні дерев’яні колоди пан Володимир придбав у місті Люботині, за 25 кілометрів від Харкова. Осінню 1989 року самотужки потягнув їх у обраному напрямку. Незважаючи на перепони, все склалося так, як запланував Пасічник. Сам він вважав успішне встановлення та відстоювання хреста під час жалобного громадського заходу ні чим іншим, як Божим провидінням.

Олесь Гай-Головко

«Це був апокаліптичний тисяча дев’ятсот тридцять третій рік!»

Український письменник, поет, літературознавець Олесь Гай-Головко (Олекса Нестерович Головко) (1910—2006) у біографічному творі «Поєдинок з дияволом» відтворив моторошні епізоди повернення з північної столиці Росії Ленінграду в Україну. Його до глибини душі вразив погром літературних громадських об’єднань, арешти письменників — мешканців будинку «Слово», самогубство Миколи Хвильового, який промовив після побаченого на селі: «Пропала Україна!»

Нові й нові трагічні враження Гай-Головко немовби нанизав на нитку пам’яті. Але найшокуючими виявились емоції від харківського залізничного вокзалу.

«Увечорі, вийшовши на харківському двірці з поїзду, неначе вчадів. На двірці я побачив страшних людей... неземних людей, що своїм обличчям нагадували печені яблука. Переважно молоді люди й діти. Вони стояли на товстих і опухлих ногах, як на тумбах...

Це був голод! Це був апокаліптичний тисяча дев’ятсот тридцять третій рік! Це був рік — могильник, що з холодною жорстокістю згріб сім мільйонів українців у могилу.

Селянські діти

У охоплених голодом українських селах найбільш постраждалими вважаються літні люди та діти. Заборонена у ті часи офіційна статистика не відобразила кількості постраждалих, але відомо про великі селянські сім’ї з п’яти-семи померлих дітей, імена яких не завжди могли пригадати очевидці Голодомору.

Намагаючись врятувати життя нащадків, батьки відправляли їх до великих міст або просто залишали на залізничних вокзалах, біля притулків, житлових будинків або лікарень. За деякими даними, тільки за 25 травня 1933 року на вокзалі м. Харкова міліція затримала дві тисячі ослаблених дітей та підлітків з ознаками висипного тифу і дистрофії.

Паспортизація

Місто Харків і приміська зона, Богодухівський, Валківський, Зміївський, Золочівський, Липецький, Нововодолазький, Старосалтівський райони Харківської області стали першими в Україні адміністративними одиницями, у яких згідно постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів УСРР проводилась паспортизація у визначені стислі терміни з 1 січня до 1 квітня 1933 року. Паспорти видавалися громадянам віком від 16 років, які постійно проживали у містах, селищах міського типу, робітничих селищах, а також працювали на транспорті, в радгоспах, на новобудовах у місцевостях, де запроваджувалась єдина паспортна система. Отримання новенької книжечки в темно-зеленій обкладинці з фотокарткою власника, яка заміняла купу особистих довідок, було чи не єдиним позитивом кампанії. Радянська влада з’ясувала, що велика кількість розкуркулених селян подалася до міст і влаштувалась на тимчасові робот. Тому держава «щоб очистити ці залюднені місця від куркульських, карних та інших антигромадських елементів, що ховаються», шляхом паспортизації вводила тотальний контроль населення. Проведення паспортизації та подальша робота паспортної системи покладалася на спеціально створені управління робітничо-селянської міліції при ОДПУ (об’єднаному Державному політичному управлінні) СРСР. У додатку до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язковій прописці» від 16 грудня 1932 року, наводились категорії «неблагонадійних» громадян, видача паспортів яким була заборонена. Цей додаток включав куркулів та розкуркулених, осіб, які мешкали в Харкові або 50-кілометровій приміській зоні з 1930 року з метою особистого влаштування і не займались громадсько-корисною працею; відсторонених від служби в храмах служителів релігійних культів, а також осіб, позбавлених виборчих прав, колишніх засуджених, які повернулись після відбуття терміну покарання, перебіжчиків із-за кордону.

Інформаційна блокада

Інформаційна блокада — одна із складових механізму штучного Голодомору. Заборона на правду стосувалась неупередженого обговорення теми, згадок про голод у листуванні, публікаціях. Кінцевою метою організаторів голоду було утаємничення від світу та самих українців злочинів Кремля і жорстоке покарання порушників.

Створенням блокади, розробкою і дотриманням її правил займався весь державний апарат. Безпосереднє виконання функцій контролю покладалося на органи міліції, Державного політичного управління (ДПУ). Поширеним напрямком роботи була боротьба з фотофіксацією злочинів режиму.

«Торгсин»

Відкриття мережі магазинів із вільного продажу харчових продуктів і промислових товарів в обмін на коштовності вважалося винаходом радянського керівництва для накопичення валюти на індустріалізацію. Але дуже скоро українці зіткнулись з підступністю більшовиків.

Офіційно оголошеною метою створення в 1931 р. магазинів Всесоюзного об’єднання «Торгсин» було обслуговування за валюту іноземців, які перебували на території СРСР. Досить швидко робота  торговельної мережі, яка з кожним днем збільшувалась, була зорієнтована на радянських громадян. Газети повідомляли, що у крамницях можна купити за доступними цінами продукти та товари в необмеженій кількості за іноземну валюту, золото старого карбування, лом побутового золота та перекази, що надійшли з-за кордону. Назва організації в оголошеннях містилася у напису «Торгсин СССР» і була абревіатурою російських слів: «Торговля с иностранцами Союза Советских Социалистических Республик». Вона не перекладалась і автоматично переносилась у рекламу українських видань. Виразності та динаміки зображенню додавала актуальна діагональ, схожа зі спрямованим вгору зростаючим графіком показників. Лаконічна форма напису, висвітлені внутрішні кути асиметричної заголовної літери «Т», прямий шрифт зробили «Торгсин» розпізнаваним і таким, що добре запам’ятовувався.

Перші філії в Україні були відкриті в містах Харкові, Києві, Одесі. На основі харківської філії виникли обласна контора і Всеукраїнська контора «Торгсин». Загальне керівництво належало Москві, яка планувала і збирала прибуток та вимагала розміщення крамниць у найкращих приміщеннях центральних районів міст і містечок.

Найбільшою на Лівобережній Україні була торговельна мережа в Харківській області, яка на осінь 1933 року включала 54 об’єкти і поступалася в УСРР лише київській мережі. Створена за адміністративно–територіальною реформою 27 лютого 1932 р. Харківська область включала 78 районів і чотири міста обласного підпорядкування.

Чорні дошки

Практика занесення відсталих у виконанні плану хлібозаготівель сільських підприємств, населених пунктів, а то й цілих сільських районів до ганебного списку — «чорної дошки» — широко використовувалась радянсько-партійним керівництвом УСРР у 1932–1933 роках для залякування збіднілого та обібраного селянства. І це був не просто засіб громадського осуду з метою прискорити виконання хлібозаготівельних планів, а і складова комплексу заходів, кінцевим завданням яких було упокорення українців через примус і репресії.

Так, постановою Ради народних комісарів УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року «за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і контрреволюційними елементами», на «чорну дошку» були внесені шість сіл: Харківської (Лютеньки, Кам’яні Потоки нині — Полтавська область), Дніпропетровської, Одеської областей. Підвладним органам доручалося забезпечити швидке зростання темпів хлібозаготівель, повне і безумовне виконання плану шляхом застосування заходів, які включали:

— цілковите припинення кооперативної та державної торгівлі, негайне припинення довозу товарів на село з вивезенням із крамниць наявного краму;

— повну заборону колгоспам, колгоспникам і селянам-одноосібникам ведення колгоспної торгівлі;

— припинення всілякого кредитування, проведення дотермінового стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань;

Корова-годувальниця

Вижити в умовах тотального голоду поодиноким селянським сім’ям допомогла корова. Про це говорили всі, хто пережив Голодомор.

Мешканець села Князево Лозівського району Харківської області Микола Халюта згадував: «Нас у мами було четверо — старша сестра і нас троє хлопців, я найменший. Голод був великий, нас врятувала корова. Було молоко, і нам щодня попадало хоч по склянці чи по пів склянки. Для корови ми, діти, розбирали солом’яні стріхи на будинках, різали солому, розпарювали її і годували корову».

Сторінка 1 із 32
Шаблоны для сайта