Blog

Super User

Super User

«Торгсин»

Відкриття мережі магазинів із вільного продажу харчових продуктів і промислових товарів в обмін на коштовності вважалося винаходом радянського керівництва для накопичення валюти на індустріалізацію. Але дуже скоро українці зіткнулись з підступністю більшовиків.

Офіційно оголошеною метою створення в 1931 р. магазинів Всесоюзного об’єднання «Торгсин» було обслуговування за валюту іноземців, які перебували на території СРСР. Досить швидко робота  торговельної мережі, яка з кожним днем збільшувалась, була зорієнтована на радянських громадян. Газети повідомляли, що у крамницях можна купити за доступними цінами продукти та товари в необмеженій кількості за іноземну валюту, золото старого карбування, лом побутового золота та перекази, що надійшли з-за кордону. Назва організації в оголошеннях містилася у напису «Торгсин СССР» і була абревіатурою російських слів: «Торговля с иностранцами Союза Советских Социалистических Республик». Вона не перекладалась і автоматично переносилась у рекламу українських видань. Виразності та динаміки зображенню додавала актуальна діагональ, схожа зі спрямованим вгору зростаючим графіком показників. Лаконічна форма напису, висвітлені внутрішні кути асиметричної заголовної літери «Т», прямий шрифт зробили «Торгсин» розпізнаваним і таким, що добре запам’ятовувався.

Перші філії в Україні були відкриті в містах Харкові, Києві, Одесі. На основі харківської філії виникли обласна контора і Всеукраїнська контора «Торгсин». Загальне керівництво належало Москві, яка планувала і збирала прибуток та вимагала розміщення крамниць у найкращих приміщеннях центральних районів міст і містечок.

Найбільшою на Лівобережній Україні була торговельна мережа в Харківській області, яка на осінь 1933 року включала 54 об’єкти і поступалася в УСРР лише київській мережі. Створена за адміністративно–територіальною реформою 27 лютого 1932 р. Харківська область включала 78 районів і чотири міста обласного підпорядкування.

Чорні дошки

Практика занесення відсталих у виконанні плану хлібозаготівель сільських підприємств, населених пунктів, а то й цілих сільських районів до ганебного списку — «чорної дошки» — широко використовувалась радянсько-партійним керівництвом УСРР у 1932–1933 роках для залякування збіднілого та обібраного селянства. І це був не просто засіб громадського осуду з метою прискорити виконання хлібозаготівельних планів, а і складова комплексу заходів, кінцевим завданням яких було упокорення українців через примус і репресії.

Так, постановою Ради народних комісарів УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року «за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і контрреволюційними елементами», на «чорну дошку» були внесені шість сіл: Харківської (Лютеньки, Кам’яні Потоки нині — Полтавська область), Дніпропетровської, Одеської областей. Підвладним органам доручалося забезпечити швидке зростання темпів хлібозаготівель, повне і безумовне виконання плану шляхом застосування заходів, які включали:

— цілковите припинення кооперативної та державної торгівлі, негайне припинення довозу товарів на село з вивезенням із крамниць наявного краму;

— повну заборону колгоспам, колгоспникам і селянам-одноосібникам ведення колгоспної торгівлі;

— припинення всілякого кредитування, проведення дотермінового стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань;

Корова-годувальниця

Вижити в умовах тотального голоду поодиноким селянським сім’ям допомогла корова. Про це говорили всі, хто пережив Голодомор.

Мешканець села Князево Лозівського району Харківської області Микола Халюта згадував: «Нас у мами було четверо — старша сестра і нас троє хлопців, я найменший. Голод був великий, нас врятувала корова. Було молоко, і нам щодня попадало хоч по склянці чи по пів склянки. Для корови ми, діти, розбирали солом’яні стріхи на будинках, різали солому, розпарювали її і годували корову».

Карикатури на «ворогів народу»

Карикатура завжди вважалася дієвим і ефективним інструментом політичної боротьби.

Радянська пропаганда теж взяла карикатуру на озброєння. Прості й лаконічні малюнки, розраховані на сприйняття всіма прошарками населення країни, були зрозумілі навіть неписьменним і не потребували від глядача культурно-освітньої підготовки. Спотворені, смішні зображення явищ або осіб використовувались, в першу чергу, у жанрі газетної журналістики. За тематикою малюнків карикатура початку 1930-х років поділялась на політичну, соціальну, виробничу сатиру. Читачі тисячних накладів українських газет дуже швидко засвоїли образи міжнародних ворогів-капіталістів і їхніх поплічників, недолугих радянських бюрократів, легковажних містян, які потрапляли у незвичні ситуації.

Так склалося, що художники часто прагнули залишатися інкогніто, приховуючи справжні імена криптонімами, а деколи, щоб підсилити читацьку довіру, додавали вигадане посилання на підприємство, з якого нібито малюнок надійшов до редакції.

У вмілих руках політична карикатура перетворювалася на загрозливу зброю. На папері вимальовувалися образи тих чи інших об’єктів і чітко наголошувалося ставлення до них влади, яка таким чином сигналізувала, хто заважає побудові «світлого майбутнього» і на кого саме потрібно спрямувати черговий удар.

 

Політична кампанія «ліквідації куркуля як класу» з новою силою підняла хвилю публікацій про глитаїв, які перешкоджають соціалістичній реорганізації села. Невиконання селами завищених планів хлібозаготівлі викликало черговий шквал повідомлень, у яких пропагандисти закликали остаточно здолати куркульський опір, не на жарт погрожуючи ворогам швидкою розправою.

Хто Ви, інженер Вінербергер?

(фото А. Вінербергера)

     Жахливі картини Голодомору в уяві сучасників насамперед поєднані з трагічними фігурами помираючих селян на людних міських вулицях, зображеннями немовляти та виснаженої матері, довжелезних хлібних черг — сюжетів фотографій, зроблених у 1933 році австрійцем Александром Вінербергером у тодішній столиці УСРР місті Харкові. Оприлюднена за кордоном колекція тривалий час лишалась невідомою українцям. А з появою інтернету знімки ілюстрували численні публікації про перебіг жахливих подій на теренах України.

     Усвідомлення громадськістю масштабів катастрофи, а також потенційних небезпек, що загрожували фотографу, викликало інтерес до його біографії і обставин, за яких створена ця колекція.

     Народився Александр Вінербергер у столиці Австро-Угорщини в 1891 році. Вищу освіту здобув у Віденському університеті. У Першу світову війну його мобілізували до австрійського війська і невдовзі він потрапив у російський полон. Владою більшовиків Вінербергер був звинувачений у шпигунстві і опинився у пов’язаній з багатьма драматичними історіями Луб’янській в’язниці.

     Проте доля колишнього військовополоненого склалася щасливо. Технічні знання (а, можливо, і людські якості) оцінили специ каральних органів і надали йому новий шанс, яким той скористався сповна. Інженер Вінербергер — так відтоді іменували Александра в офіційних документах і у побуті — працював на підприємствах хімічного профілю в Москві і навіть отримав дозвіл на короткотерміновий виїзд до Австрії. Незважаючи на це, після повернення до СРСР він не зазнав політичних переслідувань.

     У вересні 1932 року спеціаліста призначили на одну з керівних посад фабрики хімічного виробництва. Інженер відправився до столиці радянської України. Саме враження від побаченого з вікна вагону потягу «Москва—Харків» стали поштовхом для розуміння того, що українських селян цілеспрямовано винищують. У книзі спогадів «Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь» Вінербергер порівняв колишні квітучі села з суцільною руїною, на яку їх перетворила радянська влада. Популярна на той час фотокамера «Лейка» дозволила йому до від’їзду з Харкова потай зробити майже 100 знімків, які за допомогою австрійських дипломатів опинилися за кордоном.

     Завдяки цим фотосвідченням, представленим кардиналом Теодором Інніцієром та генеральним секретарем Міжнародного комітету національних меншин Евальдом Амменде в першій міждержавній організації — Лізі Націй, світ дізнався про геноцид українського народу.

Про що писали радянські газети дев’яносто років тому?

     Практика проголошеного радянською владою «соціалістичного перетворення села» з використанням надзвичайних заходів, у результаті чого Україна понесла мільйони безневинних жертв, відображена на шпальтах центральних і місцевих газет. Офіційні рішення партійно-державного керівництва, роз’яснення місцевих органів налаштовували суспільство на рішучу та безкомпромісну боротьбу. Публікації вирізняв спрощений виклад подій, відсутність варіативності в інтерпретації закладених ідей, нав’язування оціночного судження. Газети від імені народу вимагали покарати, знищити ворогів, використовували принизливу лексику, наповнену зневажливими епітетами. «Всю силу зброї пролетарської диктатури — на голови шкідників, куркульських недобитків, спекулянтів, що зривають хлібозаготівлі». Станом на осінь 1932 року Харківщина — найвідсталіша з областей на фронті боротьби за хліб; у роботі більшості районів області панує самоплив, значне невиконання планів на тлі «лівацького» недооцінювання хлібозаготівель, нарікали газети.

     Назви публікацій повторювали ідеї партійних гасел, які неодмінно публікувала преса. Так, до 15-х роковин Жовтневої революції ЦК КП(б)У закликав: «Робітники і колгоспники! Закінчимо справу ліквідації куркульні як класу, доб’ємо рештки куркульні!»; «Боротьба за хліб — боротьба за соціалізм. Дужче вдаримо по куркулеві, спекулянтові, перекупникові — дезорганізаторах хлібозаготівель. План хлібозаготівель виконаємо в строк!»

     Куркулем і його поплічниками список найлютіших ворогів не завершувався. Чим очевиднішим був «ганебний провал хлібозаготівель в Україні», тим більшим список за нього відповідальних. Заклики до виконання планів восени 1932 року змінили погрози головам середняцьких «куркульських» господарств як осередків селянського опору, а також наближеним до них біднішим селянам — підкуркульникам. Потім під особливу увагу потрапили всі власники одноосібних господарств і влада переглянула оподаткування одноосібного сектору. Далі сільські керівники, які не добились виконання хлібозаготівельних завдань «через злиття з куркульським елементом», були визначені як приховані вороги з партквитками в кишені, яких сотнями притягали до судової та партійної відповідальності. Проте реального вивершення хлібозаготівельних планів не спостерігалось і в останню десятиденку грудня друкований орган ЦК КП(б)У «Комуніст» закликав притягнути до відповідальності уповноважених у справах хлібозаготівлі і «рахівників, комірників, завгоспів, що шахраюють з колгоспним хлібом — карати як ворогів народу».

ОНЛАЙН-ВИСТАВКА
ДО 90-Х РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ
ЗА МАТЕРІАЛАМИ «НАЦІОНАЛЬНОЇ КНИГИ ПАМ’ЯТІ
ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ.
ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬ»

(документи та світлини)

22.11.2022 – 30.11.2022

Хлібні черги

Товарний дефіцит був характерним явищем, притаманним радянській економічній моделі. Обмежений обсяг харчових продуктів, недостатній, аби вдосталь нагодувати громадян, породжував черги як на зорі існування СРСР, так і при його розпаді. Так, введення карткової системи на розподіл продуктових товарів на початку 1930-х років викликало у містах нескінченні черги до крамниць, що без обмежень торгували хлібом за комерційною ціною. Хлібні черги стали явищем соціальним.

     21 листопада в інформаційно-виставковому центрі «Бузок» (інформаційно-виставковий відділ КОМУНАЛЬНОГО  ПІДПРИЄМСТВА «РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР» ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ, був проведений тематичний захід «МИ ВІЛЬНІ ТВОРИТИ МАЙБУТНЄ», присвячений Дню Гідності та Свободи, метою якого було вшанування пам’ять жертв революції  Гідності та Євромайдану-2013, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об'єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які в листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини. Присутніми була вшанована пам'ять Небесної сотні хвилиною мовчання.

ТЕМАТИЧНИЙ ЗАХІД ДО ДНЯ ГІДНОСТІ ТА СВОБОДИ

 «МИ ВІЛЬНІ ТВОРИТИ МАЙБУТНЄ»

21.11.2022

(13-00, велика зала)

 

       21 листопада 2022 року інформаційно-виставковий центр «Бузок» (інформаційно-виставковий відділ КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА «РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР» ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ) відновлює роботу і розкриває для відвідувачів свої двері, починаючи із заходу, присвяченому подіям, які змінили історію нашої країни.

       Згідно Указу Президента України від 13 листопада 2014 року  21 листопада визнано Днем  Гідності та Свободи. Україна знов згадує ті страшні події, в яких загинуло багато невинних людей, героїв Майдану.

      Протести розпочалися 21 листопада 2013 року як реакція на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом і значно поширилися після силового розгону демонстрації в Києві вночі 30 листопада, вони увійшли в історію України і світу як Євромайдан. Протести, які з кінця 2013 року відбувалися у формі мітингів, демонстрацій, студентських страйків та силова протидія протестам із боку влади призвели до відкритого силового протистояння, яке надалі переросло у Революцію гідності. Це був надзвичайно важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи.    Квітуча, прекрасна Україна…  Знову Державі доводиться відстоювати своє право на самостійність, на  незалежність, затверджувати в Україні ідеали свободи і демократії, становитися на захист демократичних цінностей, права і свободи людини, національних інтересів і європейського вибору.

Персональна онлайн-виставка живопису художника Віктора Лисенка

 

 «Відродження думки»

09.11.2022 – 28.11.2022

      Мистецьке середовище у всі часи було на кілька кроків попереду  суспільства. Якщо мистецтво зараз і змінює формати, то аж ніяк не втрачає цінності. Живопис розширив свої межі: різнобарвний, провокативний, формотворчий авангард, він абсолютно весь – про пошуки і зміни. Справжні лідери думки, художники-авангардисти завжди прискорювали процес мишлення, стимулювали рух, показували нації, що майбутнє твориться тут і зараз. Зображували не обьєкти, а ідеї. Ті образотворчі засоби, за допомогою яких раніше складався живопис, перестали бути просто засобами. Колір, лінія, об’єм, фактура в авангарді стали головними на картинах, не засобом письма, а самим твором. Завдяки авангардистам живопис припинив зображувати буття, він став демонструвати філософію, ідею та думку. Особливо, думку! Настав час оновлення. Боротьба змінює наше мислення і відчуття шляхом повного перетворення і відродження.

      Сьогодні експозиція сформувалася з десятків авангардних полотен харківського художника  Віктора Лисенка. Він, як і кожний митець, події  пропустив через свій внутрішній світ,  і сформував своє відношення до реальності. Адже, як відомо, мистецтво  – це код внутрішнього стану художника, який він передає іншим людям і породжує в їх свідомості ті почуття, які відчуває сам. Ну а в змозі глядач прийняти та зрозуміти цей код – то вже цікавіше.

      У виставкову експозицію входять композиції, різні за сюжетами, але об’єднані думкою, образом та стилістикою. Експерименти з формою, емоційні портрети, образна композиція, міські пейзажі та фігуратив.

Шаблоны для сайта