Герой Небесної Сотні, Герой України Євген Миколайович Котляр

Євген Котляр пішов із земного життя у віці 33 роки — таким молодим він і залишиться назавжди в пам’яті людей нашого та всіх прийдешніх поколінь.

Він народився 14 квітня 1980 р. у Харкові. Після завершення навчання у Харківському педагогічному ліцеї №4, музичній школі за класом скрипки, здобув вищу освіту у Харківському національному університеті радіоелектроніки.

Мав спокійну вдачу. Зазвичай неговіркий, ніколи не намагався якимось чином привернути до себе увагу. Втім, завжди готовий був попри все прийти на допомогу ближньому та підставити плече.

Євген дуже гостро відчував чужий біль, чужі проблеми та мав дар ненав’язливо підтримати у найважчий момент. Був миролюбним, водночас принциповим — твердим і безкомпромісним, чесним перед собою і людьми навіть у дрібницях. Його завжди поважали, люди тягнулись до нього. На Майдані багато разів пропонували стати десятником і навіть сотником, але він звик відповідати лише за себе. Хлопець був активним учасником громадського життя, одним із засновників і активістів харківської екологічної організації «Зелений фронт». В червні 2010 р. брав участь в акціях протесту проти вирубки дерев у Центральному парку (тоді Горького). Нашвидкуруч освоївши навички альпініста, Євген з друзями залазив на дерева, щоб завадити здійснювати варварську вирубку. Але це не зупинило негідників — загрожуючи життю протестантів, вони продовжували спилювати дерева, в тому числі й те саме дерево, на якому був Євген. Понад два місяці тривала боротьба за дерева. Він залишив парк одним з останніх.

ГЕРОЇ ПЕРШОЇ ПЕРЕМОГИ У БИТВІ, ЩО ТРИВАЄ

Щорічно Україна 20 лютого відзначає День Героїв Небесної Сотні згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року № 69 «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні».

У 2026 році є вже дванадцяті роковини доленосних подій Майдану та вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні, які віддали життя у боротьбі за краще майбутнє нашої країни.

День Героїв Небесної Сотні покликаний ушановувати боротьбу за гідне життя та свободу, героїзм і самовідданість, завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави.

Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця — це гідні наслідування непересічні якості Героїв Небесної Сотні.

Свобода — фундаментальна характеристика людського існування, тобто можливість вибору та усвідомлення власної відповідальності за нього. Герої Небесної Сотні обрали — виборювати свободу та гідність навіть ціною життя; вони загинули за те, щоб наша країна розвивалась як вільна демократична держава.

Військовий, історик, патріот України. Пам’яті Микити Білостоцького

Гідному синові України, історику музеєзнавцю, учаснику Революції Гідності, викладачу, військовому психологу Микиті Олександровичу Білостоцькому 21 лютого мав виповнитися 51 рік. Відданий своїй справі, він присвятив життя популяризації історії та культури України. Ставши боронити Батьківщину, загинув у бою російсько–української війни 5 серпня 2022 р.

Народився Микита Білостоцький у Харкові 21 лютого 1975 р. у інтелігентній сім’ї, у якій завжди цінували знання і поважали особисту думку. Батьки передали синові любов до друкованого слова. Рано навчившись читати, хлопець знайшов у книгах надійне джерело особистого розвитку. У поєднанні з рисами характеру — спостережливістю й допитливістю — це посприяло швидкому формуванню ерудованої, незалежно мислячої, креативної молодої людини.

У шкільні роки стало очевидним, що гуманітарний напрямок буде пріоритетним у подальшому виборі професії. Цьому сприяло захоплення юнака оприлюдненою наприкінці 1980–х рр. інформацією з недалекого історичного минулого, яка раніше приховувалась від радянського суспільства. І відбилося на формуванні системи його духовних, ідеологічних та політичних цінностей. У 1992 р. Микита Білостоцький за тематичну колекцію «Сталін і сталінізм» був відзначений бронзовою нагородою на філателістичній виставці в Харківському палаці дитячої та юнацької творчості.

У 1992 р. М. Білостоцький вступив до Харківського інституту культури, обравши нову спеціальність «Музейна справа та охорона пам’яток історії та культури». Під час навчання активно досліджував історію Дробицького Яру — урочища поблизу Харкова, місця масових розстрілів нацистами цивільного населення у 1941–1942 рр. Долучився до збору матеріалів для експозиції Навчально–просвітницького комплексу музею Голокосту, створеного на базі Харківського Будинку вчених. Досліджуючи прояви репресивної політики тоталітарних режимів у 40–х рр. ХХ століття, М.О. Білостоцький зупинився на повоєнній антисемітській кампанії в радянській Україні — маловивченій темі, якій молодий музеєзнавець присвятив наукові публікації.

Символ боротьби за незалежність. До Дня Державного герба України

Сьогодні країна відзначає День Державного герба України. Це символ волі і незламності, хоробрості та єдності Українського народу. Символ, з яким відважні воїни мужньо боронять рідну землю від заклятого ворога і супротивника, окупанта і загарбника.

Державний герб — один із трьох офіційних символів, разом із прапором і гімном. Він презентує Україну як суверенну незалежну державу, є офіційною емблемою, що зображується на офіційних документах, печатках, грошах. Малим Державним гербом, відповідно до Конституції України, є золотий тризуб на синьому щиті, затверджений Верховною Радою України 19 лютого 1992 року.

Вперше питання обрання герба постало у листопаді 1917 року з проголошенням Української Народної Республіки. Для цього Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, очолювану професором Михайлом Грушевським. До неї входили історики, юристи, гербознавці та художники. Від 6 січня 1918 року тризуб із хрестом по середині у восьмикутній рамці розмістили на перших грошах УНР, які створив художник–графік Георгій Нарбут.

Сучасний герб Верховна Рада України затвердила 19 лютого 1992 року як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. Його проєкт був розроблений групою українських геральдистів ― Андрієм Гречилом, Олексієм Коханом та Іваном Турецьким.

Софія Русова і харківська українська громада

18 лютого виповнилося 170 років від дня народження вченої, педагогині, засновниці українських жіночих організацій Софії Русової (1856–1940). Українська громадська діячка, новаторка вітчизняної педагогіки, літературознавиця і організаторка бібліотечної справи Софія Русова десять років прожила в Харкові. Місто залишило глибокий слід у пам’яті видатної діячки.

Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня Чернігівської губернії в сім’ї відставного офіцера шведського походження Ф. Ліндфорса і француженки Ганни Жерве. Початкову освіту Софія здобувала вдома. Навчалася іноземних мов і вільно володіла французькою, англійською, німецькою та чеською. Десятирічною дівчинкою вступила до Фундуклеївської гімназії в Києві, яку закінчила у 1871 р. із золотою медаллю. Після завершення навчання Софія присвятила себе педагогічній діяльності.

У липні того ж року, від попечителя шкільного округу отримала дозвіл на відкриття в Києві першого дитячого садочка. До цього приватного закладу завітало близько 20 дітей, переважно сімей української інтелігенції. Там початківиця познайомилась з відомим літературним і театральним діячем Михайлом Старицьким, який відрекомендував її Миколі Лисенку, Михайлу Драгоманову, Павлу Житецькому, Павлу Чубинському. З новими знайомими її пов’язувала багаторічна дружба, спільна робота у київській «Просвіті», де Русова очолила педагогічну підкомісію та ініціювала в листопаді 1909 р. відкриття садочка для українських дітей від 1 до 7 років.

Персональна виставка гіпсового живопису Семена Трегуба
«Олексіївка. Харків. Україна»
17.02.2026 – 26.02.2026

Я – Трегуб Семен Віталійович, народився на Олексіївці, в місті-герої Харкові, в моїй країні УКРАЇНІ.

Коли я навчався у загальноосвітніх школах, то я поєднував добре з добрим! Навчався ще й у художній школі імені Іллі Юхимовича РЄПІНА. З її допомогою з початкових поверхневих знань про живопис, історію мистецтва я зміг зробити свій стиль і дати йому право на життя.

АРТ... я думаю, не варто пояснювати. Арт у кожного свій. Свою душу, де живе Віра, Надія, Любов, Тепло, Свобода та Світ, я вкладаю у свої твори: художні, музичні літературно-поетичні... Просочую потужною Божою енергетикою, своїм добрим серцем. І намагаюся принести світло у світ, а у Світ – СВІТЛО! Це є «Мистецький АВАНГАРД». Авангард – це радикальний розрив з будь-якими традиціями в межах розумного. Адже червоний колір – приємний і ніжний колір? Чорний колір? Теж дуже хороший. Але, на жаль, зараз у нашому житті чорний колір асоціюється з темрявою (війною). Чорний колір ми розбавляємо зоряним небом Ван-Гога, і шлях наш стає світлішим. А це і є моє завдання і мета – принести СВІТЛО У СВІТ, і СВІТ У СВІТЛО! Без темряви та крові.

P.S. Існує така фраза «З'явився, або ж прийшло з нізвідки».... Ні, це не про мої роботи. З нізвідки з'явитися може лише непроханий гість. А моя творчість – вона вся береться з душі та серця!

Незабаром вона йтиме, бігтиме, летітиме під музику. Чекайте!

Дякую всім, хто прийде на мою виставку!

Захищав український народ, дотримався військової присяги. Пам’яті Героя Небесної Сотні, Героя України Івана Наконечного

Глибоку повагу викликає найстарший Герой Небесної Сотні, Герой України Іван Максимович Наконечний (1931–2014), якому цьогоріч виповнилося б 95 років. В минулому офіцер ВМС СРСР, він приєднався до боротьби за втілення назрілих політичних і суспільних змін. Потребував бути там, де вирувала Революція Гідності, де творилась нова Україна. «Я давав присягу — бути завжди з народом». Ці слова запам’ятались і оточенню, і рідним Героя.

Народився Іван Максимович Наконечний 18 жовтня 1931 р. в с. Краснопілка (нині частина села Бурти) Кагарлицького району Київської області. Малечею пережив Голодомор, коли родина втратила доньку — одну з п’ятьох дітей. Дитинство Івана припало на війну, німецьку окупацію. Закінчивши місцеву школу, юнак три роки служив матросом на військовому кораблі в Севастополі. Тоді й вирішив пов’язати свою долю з військово–морським флотом. Після навчання у морському училищі отримав звання лейтенанта, служив у Ленінграді. Одружився, народилися двоє синів. Заради сім’ї після п’яти років служби Іван Наконечний звільнився та влаштувався працювати інженером. На початку 1980–х рр. Іван Максимович повернувся на Київщину, щоб доглядати за паралізованою матір’ю та батьком. Згодом оселився у Києві, куди переїхала і його дружина. За два роки до Революції Гідності в житті Івана Максимовича сталася трагедія — він овдовів і втратив одного із синів.

Порядна та чутлива людина, І. Наконечний емоційно відреагував на побиття 30 листопада 2013 р. бійцями спецпідрозділу МВС "Беркут" мирних активістів на майдані Незалежності та долучився до протестів у середмісті столиці. Відтоді їздив на Майдан чи не щодня. Попри вмовляння рідних, намагався долучитися до Самооборони Майдану. Там йому через вік відмовили, але не заперечували його участі у чергуваннях, прислухалися до порад військового ветерана.

«Я — Українець!». Герой Небесної Сотні, Герой України Юрій Григорович Паращук

Цьогоріч мало б виповнитись 60 років Герою Небесної Сотні, Герою України Юрію Григоровичу Паращуку (1966–2014). Патріот України, віруюча людина він вважав своє перебування на Майдані своїм призначенням. «Я йду стопами Ісуса Христа. Бо немає кращої нагороди, ніж померти за ближнього свого», повторював Юрій Паращук. Свою місію він виконав до кінця, заповзято і самовіддано пройшовши шлях до Голгофи.

Юрій Паращук народився 1 липня 1966 р. у місті Тальне Звенигородського району Черкаської області. Здобував освіту в тальнівській середній загальноосвітній школі № 1. Після завершення навчання, мешкав у Києві, згодом переїхав до Харкова. Працював столяром на деревообробному виробництві, їздив на заробітки. Завжди природно вживав українську мову, як ознаку самовизначення. Коли звертали увагу на послідовність його мовної позиції і запитували, чи він західняк, то справжній патріот з великою гордістю відповідав: «Я — Українець!».

У Харкові Ю. Паращук прожив останні 4 роки свого життя. Тут склалося подружнє життя, про яке давно мріяв. Рідні та знайомі згадують його як добру, безкорисливу людину з величезним серцем і золотими руками. Він завжди був готовий прийти на допомогу нужденним.

Учасник Революції Гідності, Ю. Паращук перебував на Майдані від 1 грудня 2013 р. Він завжди був помітним у помаранчевій будівельній касці, яскравій куртці без жодного засобу самозахисту. Одного дня поруч з Юрієм несподівано вибухнула світошумова граната. Поранення ноги не змусило його відступити з Майдану. Буремні події тільки зміцнили життєві переконання Паращука. Він визначився як «свободівець» і продовжив безкомпромісну боротьбу.

Герой Небесної Сотні, Герой України Владислав Віталійович Зубенко

Цьогоріч мало б виповнитись 35 років Герою Небесної Сотні, Герою України Владиславу Віталійовичу Зубенку (1991–2014). Випускник Українського державного університету залізничного транспорту у Харкові, він був активним учасником Євромайдану, членом Самооборони Майдану. Кулею снайпера Владислав Зубенко був важко поранений 20 лютого 2014 р. на вул. Інститутській у Києві, коли щитом прикривав поранених побратимів. Лікарі за підтримки волонтерів, всіх близьких та небайдужих боролися за його життя. Помер юнак 28 лютого 2014 р. в київському Інституті серця. Похований у Харкові.

Народився Владислав Зубенко 22 квітня 1991 р. в Харкові. Розумний, активний та небайдужий — таким його запам’ятали друзі, рідні, вчителі, однокласники. Він відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах та конкурсах. З десятого класу очолював шкільне самоврядування. Займався волонтерською роботою — відвідував з однодумцями дитячі притулки та влаштовував для сиріт свята. Влад брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером–скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району м. Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?».

З відзнакою здобув вищу освіту на факультеті управління процесами перевезень. Вирізнявся з–поміж студентів високим рівнем національної свідомості та активною громадською позицією, і був прихильником ВО «Свобода». Брав участь у всіх патріотичних акціях протесту: на підтримку родини Павличенків, пам’яті героїв Крут. На маршах і мітингах ніколи не ховав обличчя. Він прагнув змін і був готовий висловлювати свої переконання відкрито.

Провідник Харківської школи гри, відомий бандурист Григорій Бажул

Цьогоріч виповнилося 120 років від дня народження українського бандуриста, організатора музичних колективів Григорія Івановича Бажула (1906–1989). Учень та послідовник Гната Хоткевича, популяризатор його спадщини, Бажул все життя шанував відомого українського діяча. Віддаючи данину пам’яті, назвав його ім’ям створений в Австралії ансамбль бандуристів. Автор посібника, заснував школу харківської гри на бандурі, був одним із засновників Фундації українознавчих студій в Австралії.

Багатим життєвим досвідом, набутим в молоді роки в Україні, Григорій Іванович охоче ділився на еміграції. «Батько мій з походження був старого козацького роду — з–під Полтави. Побравшись разом з матір’ю, батьки переїхали до самої Полтави, де батько став залізничником. Я побачив Світ Божий 22.1.1906 року. Перед Першою світовою війною наша родина переїхала на постійно до Харкова. Батьки були дуже побожні, особливо батько, який завжди читав Апостола та співав у церковному хорі. Мене привчали до вівтарного прислуговування священикові. Хотілося батькам побачити сина в духовному сані, але, як видно, подих революції приніс зміну до багатьох попередніх людських рішень».

У Харкові Григорій Бажул здобував освіту агронома. Цікавився музикою, навіть спробував себе в грі на цугтромбоні в духовому оркестрі Першого канатного заводу. Згодом віддалився від оркестрування, не полюбивши офіційні величаві марші, у яких вихваляли Сталіна і «щасливе» радянське життя. «Зацікавлення бандурою виникло в мене в 1930 р., коли одного дня під вечір на Університетській гірці я заслухався в тихий спів та гру одноокого, підсліпуватого старого кобзаря. Запросивши його до себе на ночівлю, почув від нього те, що перед тим слухати ніколи не доводилось. І тільки з того часу почав я шукати дороги до бандури, що показав її мені Гнат Мартинович Хоткевич», викладач Харківського музично–драматичного інституту, в класі якого Бажул засвоїв основи харківського способу гри на бандурі.