Український художник Федір Кричевський: харківські сторінки творчості

Цьогоріч виповнилося 145 років з дня народження Федора Кричевського (1879–1947) — класика українського живопису, одного з найвидатніших художників минулого століття, творчість якого присвячена Україні. З його іменем пов’язаний національний і культурний розвій першої половини ХХ сторіччя. Невід’ємною частиною біографії художника є харківські сторінки його творчого життя.

Народився Федір Кричевський 22 травня 1879 р. у незаможній родині земського фельдшера в м. Лебедині, повітовому центрі Харківської губернії. Дитинство Федора протікало в с. Ворожба неподалік від Лебедина (нині територія Сумської області). Батьки, Григорій Якимович і Параска Григорівна Кричевські, виховали вісім дітей. Найстарший син Василь першим досяг громадського визнання як видатний український художник і графік, учень архітектора Олексія Бекетова. Федір підтримував з братом тісні взаємини і не раз відвідував Харків. У 1898 р. відомий харківський фотограф Альфред Федецький створив портрет молодого студента, у якому легко впізнати риси Федора Кричевського.

Талановитий юнак здобував освіту в найпрестижніших навчальних закладах російської імперії — у московському училищі малярства, петербурзькій академії мистецтв. Одного року йому пощастило вчитися в майстерні Іллі Рєпіна, що вплинуло на світогляд і творчі підходи Ф. Кричевського. Обдарований молодий художник вже перші відомі роботи виконував на рівні зрілого майстра. Обов’язковий конкурсний твір випускника академії «Наречена» (1910) мав величезний успіх і донині належить до найяскравіших творів митця. Завдяки йому Кричевський отримав звання художника з правом викладання, а також можливість безкоштовно відвідати світові художні галереї в Австрії, Італії, Німеччини та Франції, потрапити до майстерні австрійського художника–символіста Ґустава Клімта. Проте, натхнення і характерні творчі типажі молодий живописець знаходив у численних коротких подорожах Центральною і Східною Україною.

Після повернення на батьківщину у 1912 р., Ф. Кричевєький розпочав педагогічну діяльність у Київському художньому училищі. За два роки його призначили директором цього закладу. Тектонічні зрушення у системі національної освіти відбулись після революційних подій 1917 р. Разом з однодумцями Федір Кричевський підготував основи для створення Української академії мистецтва. У Києві, в приміщенні Центральної Ради, 22 листопада 1917 р. відбулось урочисте відкриття закладу, першим ректором якого обрали Федора Кричевського.

Карл Вегнер — засновник інституту травматології в Харкові,

фундатор вітчизняної школи травматологів-ортопедів

12 грудня 2024 р. виповнюється 160 років від дня народження професора медицини Карла Вегнера — засновника і першого директора інституту патології хребта та суглобів у Харкові, нині це державна установа «Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України». Професійна діяльність К.Т. Вегнера поклала початок Харківській школі травматологів–ортопедів, яка стала провідною в Україні. Ім’я професора увійшло в історію вітчизняної медицини.

Карл Федорович Вегнер народився 1864 р. у центрі Подільської губернії місті Кам’янці-Подільському. Після закінчення навчання в гімназії у м. Катеринославі, здобув вищу медичну освіту у Дерптському університеті. Після отримання диплому нетривалий час працював у клініці жіночих хвороб у м. Тарту (повітовому місті Ліфляндської губернії, нині Естонська Республіка) і в 1894 р. повернувся в Україну. Практичного досвіду він набув, працюючи у робітничих лікарнях шахтарських містечок Юзівка, Єнакієве. У 1907 р. був викликаний до Харкова, де ознайомився з рішенням з’їзду гірничопромисловців про відкриття ортопедичного інституту, який мав займатися лікуванням та відновленням працівників після травм, отриманих на виробництві, і здійсненням експертиз працездатності. Розробляючи проєкт нової медичної установи, Вегнер поєднав свої навички, отримані у Донбасі, із досвідом сучасних західноєвропейських травматологічних інститутів, зокрема Німеччини. Йому вдалося створити свою, відмінну від західної, концепцію надання ортопедо–травматологічної допомоги населенню з оригінальними технологіями, технікою та напрямами.

Харківська школа українського кобзарства

Міжнародним успіхом української культури стало включення 5 грудня 2024 р. «Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції» до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини Організації Об’єднаних націй з питань освіти ЮНЕСКО. Подія привернула інтерес широкої світової громадськості до унікального культурного явища, яким було і зостається кобзарство в Україні.
Кобзарство має багатовікову історію, а його пісенні традиції сягають своїм корінням часів Київської Русі. Пращурами кобзарів вважають відомого за «Словом о полку Ігоревім» поета–співця віщого Бояна, музик, зображених на фресках Софії Київської, літописних співців Мануйла, Митуса.

Перша письмова згадка про виконавців козацьких дум належала польському історику С. Сарніцькому. У описі Клецької битви між загонами під проводом Михайла Глинського з військом хана Менглі Гірея 1506 р. згадав братів Струсів. «Войовничі і відважні юнаки, загинули, оточені і стиснуті волохами. Про них ще й тепер співають елегії, які українці називають думами».

В українському фольклорі був дуже популярним образ козака Мамая — самодостатнього лицаря, досконалого воїна та бандуриста, який втілював собою минуле, сьогодення, майбутнє України. Репродукції старовинних зображень Мамая поряд з образами прикрашали покуття селянських хат. Характерною для сільського побуту українців ХІХ ст. стала постать кобзаря, який мандрував сільськими стежинами у супроводі міхоноші. Сліпий пісняр виконував народні твори у яких оспівувалася хоробрість запорізьких козаків. Походження, життя і навіть таємна професійна мова (так звана «лебійська мова») цих людей часто були не зрозумілі загалу. Таких виконавців називали «перебендями», що за тлумачним словником Б. Грінченка означало «дивак», «химерник».

   Персональна виставка Ірини Іванців

   та презентація віршів Анни Аулової

«Ми у ньому всю вічність, не міть…

Ми у ньому життя і кохання »

      10.12.2024 – 22.12.2024

В темні і важкі часи надважливо мати друзів-однодумців, саме таку людину авторці віршів пощастило зустріти й створити разом неймовірно захоплюючу виставку та презентацію. Ця чудова людина водночас колега і друг Іванців Ірина Михайлівна, з якою Аулова Анна Святославівна не просто зійшлася у поглядах, але й дивиться в одному напрямку. Заради нашого Харкова, завдяки безмежній любові до нього. Окреме місце займає вдячність нашим хлопцям захисникам за можливість бути тут і зараз, творити разом. У світі, де так багато темряви, захотілося створити те, що зігріє душу кожного.

Серія віршів «Як ти там?» присвячена кожному у цьому величезному світі, та водночас нікому. Ця серія оголює струни душі, чіпляючи за живе. Вона про почуття, любов, відчай і невпинну жагу до життя, сум та вечірній смуток по втраченому коханню. Вірші про Харків займають окреме місце в серці автора, як і вірші для наших захисників. Це той найважливіший пазл, без якого неможливо дихати, тут все  життя і безмежна любов.

Повертаючись до творчих робіт, бачимо центральну панорамну роботу, яка поєднує в собі велич простору і затишок спогадів, створюючи несподіваний та привабливий контраст. Її композиція побудована на протиставленні небесної панорами з домінуючими куполами і спокійної водної гладі, що створює відчуття гармонії. В умовах війни емоційний настрій картин, який можна описати як спокійний та задумливий, набуває нових відтінків – надії та стійкості. Туман, що нависає над містом, символізує важкі часи, але водночас вони підкреслює незламність духу Харкова.

На виставці представлено більше п’ятдесяти робіт, більшість з яких – це пейзажі Батьківщини, але є й роботи, що нагадують нам про наше людське  життя, маленькі радощі у складні часи. І саме радощі до дрібниць дарують зараз енергію та мотивацію, роблять нас щасливішими, вчать цінувати кожен прожитий день…

На виставці кожен неодмінно знайде те, що зачепить струни його душі, змусить задуматися, спостерігати, плакати, радіти і застигати у моменті. Відчує присмак ностальгії і абсолютної любові, що огортає теплом.

Для тих, хто не знає що подарувати на свята ??

Зараз відкрився харківський маркет вʼязаних речей та
хендмейду BOBHA FEST

Ярмарка з продажу вʼязаних речей, аксесуарів, іграшок, прикрас та декору

На Вас чекають: майстер класи від досвідчених майстринь, унікальна фото-зона, корисні воркшопи зі спеціалістами, цікаві знайомства та можливість обрати для себе неповторні речі

6, 7, 8 грудня

ІВЦ "Бузок"
вул. Сумська, 25 (Праве крило ХНАТОБа)
ВХІД ВІЛЬНИЙ ❗️
10:00 - 18:00

Натхненник ідеї Самостійної України.
До 100-ліття загибелі Миколи Міхновського

Микола Іванович Міхновський (1873–1924) це одна з найяскравіших постатей самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Державний, військовий і громадсько-політичний діяч. Адвокат, публіцист, педагог, видавець, меценат. Автор політичного заповіту «Самостійна Україна» і гасла «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна».
Нащадок старовинного козацького роду народився в сім’ї сільського священника в с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії. Закінчивши її, у серпні 1891 р. поїхав до м. Києва і вступив на юридичний факультет Київського імператорського університету Святого Володимира. У роки навчання долучився до українського національного руху і приєднався до «Братства тарасівців», створеного в 1891 р. в Харкові. Члени братства поділяли переконання Кобзаря і на його могилі присягли всіма засобами поширювати ідеї українства серед населення.
Життєвий шлях М. Міхновського був сповнений злетів і падінь, яскравих перемог і глибоких розчарувань. Але ніхто і ніколи не мав підстав дорікнути йому у великій або малій зраді.

М. Міхновський не полишив громадську і просвітницьку роботу після погрому «Братства тарасівців» у 1893 р., коли частина братчиків потрапила до в’язниці. Царська поліція утримувала його під негласним наглядом, вважаючи радикально налаштованим українофілом. До переїзду в Харків у 1898 р., Міхновський займався адвокатською діяльністю в Києві, налагодив зв’язки із однодумцями у Львові.

На Слобожанщині його поява пожвавила громадський рух і збадьорила суспільну думку. Сам Міхновський надихався атмосферою університетського міста, увагою, якою його оточили. Вже на початку 1899 р. студентська громада за участі Міхновського влаштувала в Харкові святковий концерт, присвячений 100–річчю «Енеїди» Івана Котляревського. У січні 1900 р. Микола Іванович працював над становленням першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні — Революційної української партії (РУП). У лютому того ж року у зверненнях до учасників Шевченківських свят у Полтаві, Харкові закликав до збройної боротьби за права українського народу. Наприкінці свята Микола Міхновський виголосив натхненну промову «Самостійна Україна». Учасник події, співзасновник РУП Юрій Коллард, пригадував: «Блискавкою ударила по нас та промова. Усі були наче перелякані несподіванкою, й на дві–три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро розляглися гучні оплески. Усі були в якомусь екстазі».

Харків і Харківська область.
Рік ювілеїв і перейменувань, час випробувань

2024 рік відзначений ювілеями цілого ряду міст Харківщини, відомих далеко за межами краю своєю яскравою багаторічною історією, досягненнями на військовій та господарській ниві. Міста–фортеці, закладені для захисту земель від набігів орд кочівників, нині виконують функцію надійного щита східного кордону України від натиску російських загарбників.

Історія сучасних міст налічує загалом кілька століть і рахується за писемною традицією, а не від поселень культур бронзової, залізної доби, залишки яких були знайдені археологами на території нинішньої Харківської області. Після навали орд хана Батия у 1238–1242 рр. у цій місцевості утворилося майже не залюднене Дике Поле. Хвиля масового заселення піднялась у середині ХVII століття. Внаслідок укладання Білоцерківського мирного договору між Річчю Посполитою і гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким, поразки козацьких повстань, козаки шукали волю на землях Слобідської України. На мапі це виглядало так, що обрана поселенцями територія на заході межувала з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям та володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. У ХVII–ХVIII століттях тут були створені п’ять українських козацьких полків. Слобідська Україна стала невід’ємною частиною земель українських козаків. Палкий лицар Слобожанщини академік Дмитро Багалій, який багато років детально вивчав її історію, у 1918 р. стверджував: «теперішня Харківська губернія по свойому історико–етнографічному складу являється українською i являє із себе органічну частину території України, а її населення — таку ж частину українського народу».

Від істориків завжди вимагали чітких відповідей на прямі запитання, які стосувались часу заснування міст і їх основоположників. І якщо дослідники дійшли згоди у даті заснування міста Харкова, яке цього року відзначило 370–річний ювілей, то встановлення імені засновника потребує окремого дослідження. Версія про козака Харька — скороченого прізвиська від імені Харитон, яке нібито лягло в основу назви міста, завжди видавалася занадто міфологічною. Тому встановлений у 2004 р. у центрі міста «Пам’ятник засновникам Харкова» є узагальненою даниною пам’яті козакам, першим поселенцям.

Відомо, що на початку 1650–х рр. на схилах берегів харківських річок розташувалась невеличка група з 37 сімей. Дещо пізніше, у 1654 р., з’явились нові переселенці. «Їх було окрім сімейств 587 чоловіків» з українського Подніпров’я, які й заснували Харків.

Д. Багалій звернув увагу на особу очільника групи, який за заздалегідь визначеним планом організував переміщення родин. «Діло заселення вели осадчі. Такі осадчі були, мабуть, при усіх ватагах переселенців. Ми маємо багато цікавих звісток про їх діяльність. Се були ватажки, отамани народа, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке інше. Їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. Їх пoвинна бyлa дoбpе знaти yся вaтагa пеpеселенцiв, здaватися нa ниx, пoклaдaти нa ниx надiю якo нa певних, poзyмниx, жвaвих, завзятих свoїx пpoвoдаpiв тa спopyдникiв y гpoмадськиx спpавах. Тим–тo i ми пoвиннi тeпеp спoминaти пpo ниx i їх дiяльнiсть для наpoдa з великoю шанoю та пoдякoю i як мoга закpiпити пам’ять пpo них там, де вoни пpацювали». За його пропозицією, у 1894 р. Гвоздиківський провулок міста Харкова перейменували на честь осадчого Івана Каркача. Ця назва виявилася тимчасовою. Нині ім’я Івана Каркача увіковічене у назвах бульвару, провулку, в’їзду, проїзду в Індустріальному районі сучасного Харкова. Однак у сучасних дослідників історії міста виникли сумніви щодо історичної достовірності цієї постаті. Адже у перших списках були поселенці з прізвищем Каркач, тільки з іншими іменами. Натомість, більше відомостей збереглось про колишнього осадчого, отамана Івана Кривошлика. У липні 2024 р., у результаті громадських обговорень, розпорядженням голови ХОВА «Про перейменування об’єктів топонімії Харкова» вперше увіковічили пам’ять Івана Кривошлика у назві вулиці, яка з’єднується з бульваром Івана Каркача, створюючи своєрідний меморіальний ансамбль засновникам міста.

Таким чином, у Харкові виникла унікальна ситуація. На відміну від населених пунктів, історія яких побудована на переказах і легендах, історія заснування Харкова максимально деталізована, а дослідження її актуально понині.
350 років виповнилося заснованому 1674 р. м. Вовчанську, райони якого нині дуже серйозно потерпають від варварських руйнацій російських загарбників. За даними Д. Багалія, незаселені землі по річці Вовчі Води (нині ріка Вовча) відійшли осадчому Мартинові Старочудному, якому було дозволено будувати слободу і закликати оселятися там українцям з Правобережної і Лівобережної України, «а інших людей не приймати». Сотенне містечко Харківського козацького полку Вовчі Води вперше згадується 1688 р. Внаслідок знищення української автономії козацької держави, Вовчанськ став повітовим містом Харківської губернії, і за ним було офіційно закріплено назву Вовчанськ.

Ще одним давнім містом з 360–річною історією є Балаклія — до 2020 р. районний центр Балаклійського району, нині місто районного значення. Датою заснування вважається 1664–й р., коли на місці сучасного міста за участі кількасот українців на чолі з отаманом Яковом Степановичем Чернігівцем протягом року був побудований острог, у 150 дворах якого проживало 200 родин. З утворенням 1669 р. Балаклійського козацького полку, Балаклія стає полковим містом і в подальшому воно увійшло до Ізюмської оборонної лінії.

Ювілеї, а також друге народження цього року відмічають два міста: Златопіль і Берестове. Місто обласного значення Златопіль, виникло 1869 р. як полустанок Лихачове на залізничному перегоні Харків–Севастополь. Нині це адміністративний центр міської територіальної громади Лозівського району. Із розростанням території і збільшенням населення Лихачове отримало статус селища. У 1952 р. перейменоване на Первомайський, у 1991 р. здобуло статус міста. 19 вересня 2024 р. Верховна Рада України проголосувала за зміну назви, перейменувавши Первомайський на місто Златопіль Лозівського району Харківської області. Це рішення 26 вересня 2024 р. набуло чинності.

Також було перейменовано районний центр Харківської області Красноград на Берестин. Статус міста і першу назву — Костянтиноград, було отримано 1784 р. З 1923 р. його більше ніж на сто років «радянізували», перейменувавши на Красноград. На громадських слуханнях у січні 2024 р. присутні мешканці більшістю голосів ухвалили рішення про перейменування міста на Славноград. Виявилося, що у Верховній Раді, вважали інакше.

Повномасштабне вторгнення російських військ на територію України принесло в міста і села Харківської області масову загибель жителів і повну руйнацію життя, зокрема й історичних пам’ятників. Харків’яни впевнені у Перемозі і вірять, що майбутнє Харківщини — тільки у складі України!

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Пам’ятник засновникам Харкова, встановлений на честь 350–річчя заснування міста. Фото І.В. Шуйського.
2. Харківська фортеця. Ілюстративний малюнок.
3. Мапа України Йоганна–Баптиста Гоманна «Vkrania que terra Cosaccorvm...» («Україна — територія козаків…»). Нюрнберг, 1720 р. Інтернет–ресурс.
4. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Харків: вид–во «Основа» при Харківському державному університеті, 1990. Обкладинка перевидання 1918 р.
5. Вовчанськ, центр міської громади, колишній районний центр на півночі Харківської області. На осінь 2024 р. у результаті цілодобових обстрілів російських військ не лишилось жодної вцілілої будівлі. Окупанти постійно намагаються просунутись, проте закріпитися в міській забудові не можуть, тому здебільшого облаштовують позиції в сусідніх лісах. Фото armyinform.com.ua

Запрошуємо на виставку професійних художниць Марини Бойко та Олени Величко. Містичний, міфологічний світ, світ людей, світ тварин, десь реалістичний, м’який, задумливий, десь глибокий, архаїчний… Дуже цікаво доторкнутися до світогляду художниць,  що створюють свої роботи по-різному, в них різний творчий пошук, різні ідеї, різні відчуття, в них свій власний стиль у мистецтві, як у поезії – «Світять їм два різні неба, дві неоднакові мети». Дякуємо художницям, усім митцям, які співпрацюють із нами, всім незламним харків’янам, що попри все працюють, створюють, люблять мистецтво!

ІВЦ "Бузок"
вул. Сумська, 25 (Праве крило ХНАТОБа)
ВХІД ВІЛЬНИЙ ❗️
Вт- Нд
10:00 - 18:00