Запалюємо свічку пам’яті за жертвами Голодомору.
Боремося за Україну та підтримуємо воїнів
Голодомор 1932–1933 рр. — це одна із найжахливіших і наймасштабніших трагедій, що залишила глибокий слід у пам’яті українського народу. Мільйонами людських життів, переважно сільського населення, заплатили українці за прагнення до свободи, вільної праці. Мученицькі смерті, страждання, спричинені голодом, були реальними фактами також у 1921–1923 та 1946–1947 рр.
Радянська влада протягом десятиліть докладала значних зусиль, аби викреслити ці трагічні події з історії, навічно поховати правду про організаторів, виконавців та їх жертви. Ба більше, згадки про голод ототожнювались з державною зрадою і карались як кримінальні злочини. Однак набуття Україною незалежності дозволило історикам дослідити розсекречені документи і оприлюднити топтаємниці, які чітко вказали на штучний характер Голодомору, організованого московським керівництвом СРСР. Заархівовані акти про смерть лягли в основу мартирологу, який лише почасти відображає масштаби трагедії. Жахливі подробиці закарбувалися в пам’яті свідків голоду. Тотальна викачка хліба так званими «буксирними бригадами», метою яких було відшукати та вивезти із селянських домівок і садиб знайдене борошно, збіжжя та усе їстівне. «Чорні дошки», до яких вписували села, колгоспи і цілі райони, що не виконали плану хлібозаготівель і були приречені на повну або часткову ізоляцію. Тисячі тіл померлих селян, які навічно зосталися у полях і байраках, де їх застала смерть.
Рідні пам’ятали імена загиблих. У розпал Голодомору, смерті було заборонено фіксувати в офіційних документах. Очевидці розповідали, що «активісти» навіть у багатодітних родин свідомо знищували їжу. Також свідки вказували на місця масових поховань — ями та рівчаки на околицях сіл і містечок. Згадували про поширення жахливих випадків — канібалізму та трупоїдства. Оприлюднені та узагальнені факти поступово стали надбанням суспільства, відкривши світу гірку правду про смерті в дитячих сиротинцях, багатотисячних чергах до хлібних крамниць і торгсинів, про загороджувальні загони та арешти селян і інтелігенції.
Цього року ми втретє вшановуємо жертв Голодомору–геноциду в умовах повномасштабної геноцидної війни Росії проти України. Трагічні події, які український народ пережив у ХХ столітті і які переживає сьогодні, засвідчують: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви — гідно вшановані.
Розпочата в лютому 2022 р. повномасштабна агресія показала, що російський режим знову використовує голод як зброю. Україна традиційно є одним із провідних світових постачальників продовольства. У перший же день повномасштабної війни російський флот заблокував українські морські порти та продовольчий експорт з України, який має критичне значення для світу. Протягом більш ніж 1000 днів загарбницької війни агресор намагається зруйнувати українську цивільну портову інфраструктуру та зерносховища, обстрілюючи чорноморське узбережжя України, перешкоджаючи законному транзиту в українських територіальних водах. «Путін пишається, що наслідує найбільших убивць ХХ століття. Якби він міг влаштувати Україні ще один Голодомор, він би це зробив», впевнений Президент України Володимир Зеленський. Нехтування та зневажання основ міжнародного права загрожує продовольчій безпеці в усьому світі та загострює глобальну продовольчу кризу.
Зусиллями українців і українок вдалося повернути безпеку в Чорне море. Завдяки співпраці з міжнародними партнерами Україна досягла низки важливих результатів. За офіційними даними січня–жовтня 2024 р., українські морські порти обробили 82,1 млн т вантажів, що майже вдвічі перевищує показник 2023 р. (46,1 млн т). З них 50,7 млн т становить аграрна продукція. Українці черговий раз довели незламність і волю до Перемоги. Попри постійні ворожі обстріли, вони забезпечують стабільне функціонування життєво важливих логістичних маршрутів.
Сталін у XX столітті та Путін у XXI вдалися до геноцидів, бо інші методи упокорення українського народу не спрацювали. Сталін організував тотальну конфіскацію харчів, блокаду, застосував державний терор. Путін використав повномасштабне вторгнення, яке вилилося у звірства, порушення міжнародних законів та звичаїв ведення війни з боку російських військ. Складовими геноцидної політики РФ проти України стали терор, масові вбивства, умисні напади на укриття, шляхи евакуації та гуманітарні коридори, бомбардування житлових районів, сексуальне насильство, воєнні облоги, депортації (насильницьке переміщення українців, зокрема дітей).
В умовах нинішньої російської агресії наша пам’ять про Голодомор 1932–1933 років є чинником суспільної мобілізації українців і світової спільноти для протидії агресору. Демократичний світ висловлює нам підтримку. Сили безпеки та оборони України героїчно протистоять ворогові. І кожен із нас, пам’ятаючи про злочини комуністичного тоталітарного режиму, всі сили повинен спрямувати на підтримку наших захисників.
Український інститут національної пам’яті, звертаючись до кожного українця, пропонує сьогодні вшанувати пам’ять жертв Голодомору: «Запали свічку пам’яті за жертвами Голодомору. Борись за Україну та підтримуй воїнів».
«Закликаємо усіх згадати в Загальнонаціональній хвилині мовчання 23 листопада о 16.00 про мільйони людських життів, які Україна втратила через Голодомор і масові штучні голоди. Відвідайте у цей день місця пам’яті жертв Голодомору в своєму населеному пункті. Просимо також із настанням темряви запалити свічки пам’яті на підвіконнях — у власних домівках, офісах — де б ви не були. Адже кожен вогник у вікні — це вияв нашої скорботи, пам’яті і віри в майбутнє».
Про сталінський геноцид українців дізнається дедалі більше людей в інших країнах світу. Знання про Голодомор в Україні 1932–1933 років допомагає людству краще зрозуміти природу сучасної російської злочинної війни та геноцидних практик, які її супроводжують. Пам’ять про використання тодішнім кремлівським режимом у 1932–1933 роках голоду як інструменту здійснення злочину геноциду проти українців повинна слугувати попередженням для недопущення виникнення голоду будь-де на планеті, засторогою провокування і використання продовольчої кризи нинішнім кремлівським агресором для досягнення своїх цілей.
Підготовлено за інформаційно-методичними матеріалами Українського інституту національної пам’яті
Фото і коментарі:
1. Ілюстративне фото «День пам’яті жертв голодоморів». УІНП
2. Витяг з постанови Харківського облвиконкому «Про боротьбу з нездачею хліба куркульськими господарствами» від 9 серпня 1933 р.
«Відмічаючи нездачу хліба куркульськими господарствами в установлені терміни, що є саботажем найважливішого заходу партії й Уряду, Президія Облвиконкому ухвалює:
1) Зобов’язати РВК, сільради й Райуповноважених по заготівлям при РНК негайно перевірити виконання зобов’язань з хлібоздачі куркульськими господарствами і всі справи про куркульські господарства, що не здали хліба в установлені терміни, передати прокуратурі для притягнення до суворої відповідальності за арт. 58 ч. 2 Кримінального Кодексу.
2) Судовим інстанціям розглядати ці справи протягом 48 годин». «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Харківська область», 2008. Фото ЦДКФФА України імені Г.С. Пшеничного. 2–12065.
3. У охоплених голодом українських селах найбільш постраждалими були літні люди та діти. Заборонена у ті часи офіційна статистика не відобразила кількості постраждалих, але відомо про великі селянські сім’ї з п’яти-семи померлих дітей, імена яких не завжди могли пригадати очевидці.
Намагаючись врятувати життя нащадків, батьки відправляли їх до великих міст або просто залишали на залізничних вокзалах, біля притулків, житлових будинків або лікарень. За деякими даними, тільки за 25 травня 1933 року на вокзалі м. Харкова міліція затримала дві тисячі ослаблених дітей та підлітків з ознаками висипного тифу і дистрофії. Направлені до переповнених дитячих будинків або спеціально відведених, але не пристосованих робітничих бараків діти не отримували повноцінного харчування, необхідної лікарської допомоги і часто помирали. Дехто повертався на вулиці або намагався дістатись знищеної батьківщини...
Кадр кінохроніки із документальної стрічки «Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932–1933 років на Луганщині» (2014).
4. Практика занесення відсталих у виконанні плану хлібозаготівель сільських підприємств, населених пунктів, а то й цілих сільських районів до ганебного списку — «чорної дошки» — широко використовувалась радянсько-партійним керівництвом УСРР у 1932–1933 роках для залякування збіднілого та обібраного селянства. І це був не тільки засіб громадського осуду, а й упокорення українців через примус і репресії.
Згідно з постановою уряду – Ради народних комісарів УСРР, Центрального Комітету КП(б)У від 6 грудня 1932 року «за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і контрреволюційними елементами», до жителів «покараних» сіл застосувались такі заходи:
— цілковите припинення кооперативної та державної торгівлі, негайне припинення довозу товарів на село з вивезенням із крамниць наявного краму;
— повну заборону колгоспам, колгоспникам і селянам-одноосібникам ведення колгоспної торгівлі;
— припинення всілякого кредитування, проведення дотермінового стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань;
— перевірка робітничо-селянською інспекцією персоналу кооперативних і державних організацій та установ з «вичищенням» чужих і ворожих елементів;
— перевірка колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів, організаторів зриву хлібозаготівель.
Виконання постанови перебувало на особовому контролі, що вимагало повної її реалізації з повсякденною звітністю. Фото чорної і червоної дошок в колгоспі у Київській обл. Серпень, 1932 р. Історичний календар. Інтернет-ресурс.
5. У 1932–1933 роках черги до торгових точок за «комерційним хлібом», до яких доєднались голодні селяни, були розповсюдженим явищем в радянській Україні. У Харкові навіть існував Центральний штаб по боротьбі з хлібними чергами, який направляв до магазинів кінну та пішу міліцію. Проте голодні напівживі селяни не полишали місце і часто вмирали на ґанку крамниці, так і не отримавши бажаного хліба. Фото черги за комерційним хлібом на Центральному ринку м. Харкова, зроблене австрійським інженером А. Вінербергером, 1933 р. «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Харківська область», 2008 р.
6. Смерть від голоду в 1932–1933 рр. була настільки поширеним явищем, що всі намагання радянської влади його приховати не досягли результатів. Свідками трагедії були як місцеві жителі, так іноземні громадяни, які відвідували СРСР у особистих справах або службових відрядженнях. Масштаби трагедії, яка охопила Україну, зафіксувала в щоденнику політемігрантка Дорота Федербуш «30% народу України вимерло від голоду», за що була репресована в 1933 р. у м. Харкові. Докладніше: «Реабілітовані історією. Харківська область», Кн. 1 ч. 2, 2008, стор. 97–98, 523. Фото померлого на вулиці столиці радянської України, зроблене австрійським інженером А. Вінербергером, 1933 р.
7. Геноцидом українського народу Голодомор 1932–1933 рр. визнали парламенти близько трьох десятків держав світу, а також Європейський парламент і Парламентська асамблея Ради Європи. У 1933 р., під відчутним тиском і погрозами сталінського режиму, визнання міжнародним товариством голоду в Україні надзвичайною подією виявилося неможливим. У Женеві 29 вересня 1933 р. відбулась 76-та сесія Ліги Націй за участі представників 14 держав. Голова першої міжнародної міждержавної організації Йоган Мовінкель, який через представників закордонних організацій був ознайомлений з документальними матеріалами про штучний голод, представив на обговорення питання допомоги голодуючим в Україні. Він чотири рази звернувся з трибуни до присутніх, переконуючи країни-учасниці у необхідності організації негайної допомоги. Нажаль, той заклик не був почутий. Справу було доручено Міжнародному Червоному Хресту, на відозву якого керівництво СРСР від допомоги категорично відмовилося, заявивши, що жодного голоду немає. Українці допомоги не отримали та залишилися наодинці долати жахіття, штучно створені тоталітарним режимом. Фото з публікації газети «Le Matine», 1933 р.
8. Відкриття у 1931 р. мережі магазинів «Торгсин» із вільного продажу харчових продуктів і промислових товарів в обмін на коштовності вважалося винаходом радянського керівництва. Перші філії в Україні були відкриті в містах Харкові, Києві, Одесі. Найбільшою на Лівобережній Україні була торговельна мережа в Харківській області. Загальне керівництво належало Москві, яка планувала і збирала прибуток та вимагала розміщення крамниць у найкращих приміщеннях центральних районів міст і містечок. Особливої ролі крамниці набули у 1932–1933 рр., коли через штучно створений дефіцит харчових продуктів найбідніші верстви населення, переважно мешканці українських сіл, вимушено погоджувались на обмін цінностей за свідомо заниженим курсом на продовольство (продукти першої необхідності: крупи, борошно, хліб). Діяльність торгсинів слугувала продовженням політики радянської влади з хлібозаготівлі у сільських районах. Відмінністю її була «добровільна» здача цінностей селянами, позбавленими зібраного врожаю. Припинення репресивної політики на селі позбавило радянську державу необхідності утримання системи «Торгсин», яка істотно скоротилась і на початку 1936 р. остаточно була ліквідована. Фото крамниці «Торгсин» на розі вулиць Рилєєва та Свердлова в м. Харкові, зроблене австрійським інженером А. Вінербергером, 1933 р.
9. Спустошені Голодомором райони України заселили мешканцями Росії та Білорусії, яких спеціальними потягами довозили в Україну. Їх поселенням і працевлаштуванням, за рішенням радянського уряду, опікувалась місцева влада. За оцінками дослідників, було переселено до 117 тисяч осіб. Фото Харківського залізничного вокзалу, зроблене американським журналістом Аббе Джеймсом.
10. У Харкові в 1989 році був встановлений перший в радянській Україні пам’ятний Хрест жертвам Голодомору 1932–1933 років. Місце встановлення обиралося невипадково. Молодіжний парк розташований на території колишнього Івано-Усікновенського кладовища по вулиці Григорія Сковороди, на якому за негласним розпорядженням у 1930-ті роки спеціальні бригади «підзахоронювали» тіла загиблих від голоду між старовинних могил. У 1970-ті роки цвинтар було знесено. У часи горбачовської перебудови та піднесення громадського руху голова обласного осередку Народного Руху Володимир Пасічник виступив ініціатором встановлення пам’ятного хреста. За допомоги однодумців, незважаючи на суттєві перепони з боку органів радянської влади, йому вдалось втілити задумане. Фото: Встановлення Хреста пам’яті 4 листопада 1989 року в м. Харків. «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Харківська область», 2008.
