Свята спадщина. День Державного герба України: історія та сьогодення

Сьогодні країна відзначає День Державного герба України. Це символ волі і незламності, хоробрості та єдності Українського народу. Символ, з яким відважні воїни мужньо боронять рідну землю від заклятого ворога і супротивника, окупанта і загарбника.

Державний герб — один із трьох офіційних символів, разом із прапором і гімном. Він презентує Україну як суверенну незалежну державу, є офіційною емблемою, що зображується на офіційних документах, печатках, грошах. Малим Державним гербом, відповідно до Конституції України, є золотий тризуб на синьому щиті, затверджений Верховною Радою України 19 лютого 1992 року.

Вперше питання обрання герба постало у листопаді 1917 року з проголошенням Української Народної Республіки. Для цього Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, очолювану професором Михайлом Грушевським. До неї входили історики, юристи, гербознавці та художники. Від 6 січня 1918 року тризуб із хрестом по середині у восьмикутній рамці розмістили на перших грошах УНР, які створив художник–графік Георгій Нарбут.

Сучасний герб Верховна Рада України затвердила 19 лютого 1992 року як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. Його проєкт був розроблений групою українських геральдистів ― Андрієм Гречилом, Олексієм Коханом та Іваном Турецьким.

Український тризуб уособлює для нас зв’язок поколінь, прагнення народу до власної державності. Тризуб є символом, який зустрічався на нашій території з найдавніших часів. Його найдревніше зображення, знайдене археологами, датується X століттям. Зображення тризуба археологи знаходять на монетах, посуді, печатках, якими скріплювалися  міжнародні договори, укладені Київською Руссю.

Герб об’єднує українських патріотів, він зображений на шевронах наших захисників і захисниць, які сьогодні боронять суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Шануймо наші державні символи, не дамо нікому знищити, загарбати нашу Українську волю, силу духу, нашу незалежність!

Історія популярного сорту яблук «Ренет Симиренка»

починалась у Харкові

18 лютого виповнюється 170 років від дня народження Лева Платоновича Симиренка (1855–1920), вченого, селекціонера, організатора культурного садівництва в Україні. Вершиною, справжнім шедевром селекційної діяльності якого вважається зареєстрований ним у 1887 р. на Харківській сільськогосподарській виставці сорт українських яблук «Ренет Симиренка», який з успіхом вирощується і нині.

За сімейною легендою майбутній помолог (від латинською pomum — плід) Левко Симиренко віднайшов яблуні зі смачними зеленими плодами в садах сімейного маєтку в Черкаському повіті Київської губернії. Батько, відомий підприємець Городищенського цукрозаводу Платон Федорович Симиренко, помер у 1863 р., коли хлопчику виповнилося лише сім років. Вихованням Левка займався дідусь, Федір Степанович. Вірогідно, чудова несподівана знахідка вплинула на життєвий вибір допитливого юнака.

Дідусь бачив майбутнє онука продовжувачем сімейних традицій. За його настановою Левко вступив на фізико–математичний факультет Київського університету Святого Володимира. Однак першокурсник швидко впевнився, що його не вабить «суха наука» і зробив власний правильний вибір. Поїхав до Одеси здобувати знання на природничому факультеті університету. Завершивши навчання в 1879 р. Лев Платонович зайнявся практичним садівництвом. Несподівано робота була перервана арештом за участь у русі народників (а за сімейними спогадами за зв’язок з родичем, одним із лідерів руху Андрієм Желябовим) і засланням до Східного Сибіру.

Познайомившись із золотопромисловцем Кузнецовим, політичний засланець Симиренко отримав роботу садівника і можливість проводити експеременти із саджанцями. У суворому кліматі Красноярського краю він організував будівництво теплиць для плодових і декоративних дерев. Вагомим досягненням садівника були успішно вирощені на відкритому грунті огірки, помідори та виноград.

ХУДОЖНЯ ВИСТАВКА УЧНІВ КЗМО «ДИТЯЧА ШКОЛА МИСТЕЦТВ № 6» ХМР
«НАТХНЕННЯ»
19.02.2025 – 23.02.2025

З 19 по 23 лютого 2025 року в інформаційно-виставковому центрі «Бузок» відбудеться виставка художніх робіт учнів Дитячої школи мистецтв № 6 Харківської міської ради.
Юні митці презентують понад 70 своїх творів, виконаних у різних техніках: декоративний живопис з елементами модерну, техніка вітража або емалевого живопису, експресіоністичний стиль з використанням пастозного мазка, техніки імпасто.
Представлені роботи створені не тільки протягом поточного періоду навчального року, а й учнями-випускниками навчального закладу.

Для робіт характерне різноманіття сюжетів, жанрів й рівня майстерності в роботах авторів. А об’єднує їх справжня любов до прекрасного, велике бажання творити, глибоке захоплення дітей образотворчим мистецтвом.

Ця виставка – своєрідний звіт про надбання та творче зростання шкільних художників – від першокласників до випускників.

Становлення художника – це складний, тривалий, багатоступеневий процес. А школа є однією із важливих сходинок на шляху формування митця. Виставка, яка є невід’ємною частиною навчально-виховного процесу – надає учням можливість поділитися творчим потенціалом, знайти визнання та отримати підтримку, мотивує їх до вдосконалення мистецьких здібностей.

Незважаючи на всі труднощі сьогодення – дистанційний формат навчання – Дитяча школа мистецтв № 6 незмінно продовжує надавати мистецьку освіту відповідно до вимог державних стандартів, а навчальний процес та творча активність у школі мають позитивний розвиток.
Юні художники під керівництвом досвідчених педагогів продовжують творити, дивувати нас своєю уявою та майстерністю, впевнено заявляти про себе й свій талант.
Висловлюємо щиру подяку всім, хто долучився до організації цієї виставки: нашим юним художникам, їхнім батькам, викладачам та всім, хто підтримує розвиток дитячої творчості.
Відвідавши виставку, ви зможете не тільки насолодитися красою дитячої творчості, але й підтримати цим юні таланти.

Українська громада Харкова очима Софії Русової

Українська громадська діячка, новаторка вітчизняної педагогіки, літературознавиця і організаторка бібліотечної справи Софія Русова (1856–1940) десять років прожила в м. Харкові. У спогадах, опублікованих в серії соціально значущих видань за державною програмою України (2004), вона згадала багатьох слобожан–українців, з якими їй довелося спілкуватись по роботі в університеті, так і в повсякденному житті. Залишаючи університетське місто в 1895 р., Русова зізналась: «жалко мені було дуже покидати Харків і всіх тих Українців, що виявили стільки сердечної приязни до нас».

Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня Чернігівської губернії в сім’ї відставного офіцера шведського походження Ф. Ліндфорса і француженки Ганни Жерве. Початкову освіту Софія здобувала вдома. Навчалася іноземних мов і вільно володіла французькою, англійською, німецькою та чеською мовами. У 10 років вступила до Фундуклеївської гімназії в Києві, яку закінчила у 1871 р. із золотою медаллю. Після завершення навчання Софія присвятила себе педагогічній діяльності.

У липні того ж року, від попечителя шкільного округу отримала дозвіл на відкриття в Києві першого дитячого садочка. До цього приватного закладу завітало близько 20 дітей, переважно сімей української інтелігенції. Там початківиця познайомилась з відомим літературним і театральним діячем Михайлом Старицьким, який відрекомендував її Миколі Лисенку, Михайлу Драгоманову, Павлу Житецькому, Павлу Чубинському. З новими знайомими її пов’язувала багаторічна дружба, спільна робота у київській «Просвіті», де Русова очолила педагогічну підкомісію та ініціювала в листопаді 1909 р. відкриття садочка для українських дітей від 1 до 7 років.

З юності Софія захопилась українським фольклором. Народні твори і пісні почула від колишнього харківця, збирача народних творів Івана Манжури. Захоплення українознавством стало визначальним і в сімейному житті. З майбутній ученим–статистиком, етнографом, фольклористом Олександром Русовим у Софії відразу склалися теплі, близькі стосунки. «Він перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа».

Архітектурний образ повоєнного Харкова

у проєктах Ганни Маяк

Диплом на звання архітектора у Харківському інституті інженерів комунального будівництва Ганна Степанівна Маяк захистила 21 червня 1941 р. Завершення екстернатури обіцяло відкрити нові широкі творчі перспективи… Замість того — напружена робота архітектора–дендролога в Харківському інституті «Промбудпроєкт» (15.07.1941 – 20.09.1941 р.) у складі спецзагону з маскування міста від бомбардувань фашистської авіації. Маючи на руках чотирьох непрацездатних членів сім’ї, молода архітекторка не змогла евакуюватися, через що в період окупації їй довелося бідувати з батьками в м. Люботині. Рятуючись від насильного вивезення до Німеччини, випускниця Харківського інституту інженерів комунального будівництва (ХІІКБу) літо 1943–го змушена була працювати на квіткових теплицях. А після звільнення Харківщини від окупантів стала до роботи на посаді техніка 10–ї дистанції служби шляху Південної залізниці, відбудовуючи зруйновані шляхи та споруди.

Звільнений Харків вражав масштабами нищення. Зяяли проваллями вікна, скрізь купи битої цегли, обпалені пожежами остови будівель. Місто втратило близько 50 % житлового фонду, у його центрі були вщент зруйновані цілі квартали ошатних громадських будівель.

Зелене убрання міста було винищено на 70–80 відсотків. Чи не всі надбання ландшафтної архітектури довоєнного періоду у Харкові були якщо не зруйновані, то значно пошкоджені. 1 листопада 1943 р. Міськкомгосп Харкова відкликав Ганну Степанівну з Південної залізниці і відновив на посаді архітектора зеленого будівництва в архітектурній майстерні Тресту зеленого будівництва.

Оглядаючи життєвий шлях цієї вольової та цілеспрямованої жінки, здається, що саме для виконання цієї місії Господь послав її у світ…

Життєві та творчі здобутки видатного українського сходознавця

професора Андрія Ковалівського

Виповнилося 130 років від дня народження вченого зі світовим ім’ям, доктора історичних наук професора Андрія Петровича Ковалівського (1895–1969) — одного з найвідоміших сходознавців Харківського університету, дослідника життя і творчості Григорія Савича Сковороди.

Таке досить дивне, на перший погляд, поєднання наукових інтересів обумовлено спадком, який від пращурів дістався Андрію Петровичу. Походив майбутній історик зі старшино–шляхетського роду козацького сотника Семена Ковалівського, який у середині ХVII століття на чолі загону переселенців залишив Київщину та заклав поселення поблизу Харкова. Нащадки велелюдного роду Ковалівських, серед яких були відомі науковці, державні, військові діячі, добре відомі в Слобідській Україні. З Андрієм Івановичем Ковалівським, сином засновника хутора Пан–Іванівка (нині с. Сковородинівка), приятелював Григорій Сковорода. У сімейному маєтку на Богодухівщині прожив останні роки філософ–мандрівник. Григорій Савич визнавав, що почувався там дуже вільно, був вражений красою краю, яка нагадала рідні Чорнухи, і, заповів себе тут поховати. Усім відомий напис на могильній плиті: «Світ ловив мене, та не спіймав…».

Андрій Петрович Ковалівський народився 1 лютого 1895 р. у маєтку в с. Розсохувате поблизу с. Золочів на Харківщині. З дитинства заслухався сімейними історіями, пов’язаними з Г. Сковородою. У родині Ковалівських зберігались сімейні реліквії — двері ХVII ст. з художнім зображенням козака Мамая і невелика дерев’яна темна скриня з намальованими на фасаді двома фруктовими вазами, якою користувались за часів Сковороди.

Трагічна доля радянського консула Григорія Радченка

Сьогодні, 6 лютого, виповнюється 135 років від дня народження Григорія Радченка — одного із перших радянських ректорів Харківського медичного інституту, консула радянської амбасади в Польщі. Його ім’я тривалий час було викреслене з історії через політичну репресію. Для більшості тих, хто добре знали Григорія Павловича, особиста історія після арешту 1935 р. десятки років залишалась невідомою. Дізналась широка спільнота подробиці останніх, трагічних років його життя з опублікованого Я. Ганіткевичем і П. Пундієм у 2008 р. біобібліографічного довідника «Українські лікарі» за матеріалами, наданими редакційною групою Харківського тому серії «Реабілітовані історією».

Григорій Павлович Радченко народився 6 лютого 1890 р. в заможній українській родині в селі Дар–Надєжда Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Вищу освіту санітарного лікаря здобув на медичному факультеті Московського університету. Зі студентських років займався громадською та революційною роботою, входив до складу молодіжної літературної організації О.Є. Корнійчука «Молодняк», у 1910–1917 рр. був членом Української соціал–демократичної партії. За Першої світової війни служив у царській армії, напередодні жовтневого перевороту вступив до партії більшовиків. У 1919 р. був заарештований білогвардійцями в Києві як більшовицький підпільник, після звільнення з–під варти командував партизанським загоном на Полтавщині.

У 1920–1925 рр. Г.П. Радченко був обраний членом Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, в 1922 р. — головою Херсонського окружного виконкому. В 1923 р. відряджений на Кіровоградщину, де організував випуск сільськогосподарського обладнання заводами «Красная звезда» та «Серп і молот». З травня 1925 р. до лютого 1927 р. Радченко працював ректором Харківського медичного інституту.

Революційні заслуги обумовили призначення Г. Радченка на відповідальні посади директора кінофабрики в м. Києві, завідувача Київського окружного земвідділу. Скрутні часи для Григорія Павловича настали після повернення зі Львова, де він з 1931 р. до серпня 1933 р., два роки працював консулом радянського дипломатичного представництва в Польській Республіці.

Пошуки і здобутки професора Миколи Саппи

Сьогодні виповнилося би 80 років українському науковцю, громадському діячу, краєзнавцю, автору багатьох розвідок з історії Харківщини професору Миколі Миколайовичу Саппі (1945–2021).

Народився Микола Саппа 4 лютого 1945 р. в м. Авдіївка Донецької області. У 1968 р. успішно завершив навчання на фізико–математичному факультеті нинішнього Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна і присвятив життя науковій діяльності. Працював у Національному науковому центрі «Харківський фізико–технічний інститут», Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна, у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Мав широкий спектр інтересів та втілені наукові здобутки. М. Саппа опублікував 260 наукових праць, здійснив 13 наукових винаходів. За роки кар’єри йому присуджено ступені кандидата фізико–математичних наук, доктора соціологічних наук, звання професора. Він завжди поєднував наукову роботу з громадською. Зацікавленість у пошуку відповідей на нібито прості (тільки з першого погляду) питання, приміром, «скільки років Харкову?», привела його в 1982 р. до клубу «Краєзнавець» у Харківській державній науковій бібліотеці ім. В.Г. Короленка. Там відразу зрозуміли, що Миколу Саппу цікавило буквально все і прийшов він до клубу не з порожнім портфелем, який постійно доповнювався новими, маловідомими загалу, матеріалами. За майже чотири десятиліття озвучив доповіді про визначних діячів, у тій чи іншій мірі поєднаних з Харківщиною. Це Тарас Шевченко, Володимир Винниченко, Йоганн Вольфганг фон Гете, Микола Гоголь, Димитрій Кантемир, Лев Мечников. У його доробку чотири збірки художніх поетичних творів. М. Саппа як автор двох книг та численних статей з історії Слобожанщини був Почесним членом Всеукраїнської спілки краєзнавців.

М.М. Саппа був членом Харківського відділення Національної спілки журналістів України. З 1980–х рр. опублікував у популярних харківських виданнях 118 статей. Перша була надрукована в рубриці «Наші земляки — відомі мандрівники» на шпальтах газети «Вечірній Харків» і була присвячена уродженцю Харківщини Андрію Пастухову — підкорювачу Казбека і Ельбрусу, топографу, який склав першу мапу Кавказу.

Виставка живопису та графіки
Художниць Олени Середи та Оксани Бажинової
«ВІДОБРАЖЕННЯ»

01.02.2025 – 13.02.2025 (велика зала)

Олена Середа живе та творить у місті Харків. Малює з двох років, з дитинства оточуючі сприймали її як художника. Навчалась у студії образотворчого мистецтва та у художній школі у м. Дніпро.

Довгий час Олена працювала в сфері бізнесу. Останні роки знову активно займається творчістю. Навчалася у студії Арт-Стріт у м. Харків, брала приватні уроки у професійних художників.

У 2023 році закінчила магістратуру Харківської державної академії дизайну та мистецтв за спеціальністю «Творчий малюнок» (викладачі Погорєлов В.В., Носань В.А., Чемоданов О.Б.).

Приймає активну участь во всеукраїнських (Харків, Дніпро, Хуст, Полтава, Київ) та міжнародних виставках, роботи знаходяться в приватних колекціях України, Англії, Німеччині, Бельгії, Франції, США. Художниця проводить майстеркласи з дорослими та дітьми. Працює графічними матеріалами, аквареллю, акрилом, олією.

Роботи Олени мають свій своєрідний почерк та стиль, що вирізняє їх з понад інших, а творчість має виразні індивідуальні та неповторні ознаки, які базуються на творчому осмисленні, природній обдарованості і водночас на гострій спостережливості сучасного життя.

Олена провела 9 персональних виставок, близько 20 колективних, 8 міжнародних виставок, 10 виставок НСХУ. Член Національної Спілки Художників України.

https://www.instagram.com/eseredaart        

https://www.facebook.com/elena.sereda1/

https://www.elenaseredaart.com/

Презентація нової книги про Голодомор

Голодомор 1932–1933 рр. — це одна із найжахливіших і наймасштабніших трагедій, що залишила глибокий слід у пам’яті українського народу. Мільйонами людських життів, переважно сільського населення, заплатили українці за прагнення до свободи, вільної праці. Мученицькі смерті, страждання, спричинені голодом, були реальними фактами також у 1921–1923 та 1946–1947 рр.

Харківська область є однією з найбільших за територією, широко заселених і найбільш постраждалих в часи голодоморів, створених самою радянською владою в Україні. Радянська влада протягом десятиліть докладала значних зусиль, аби викреслити ці трагічні події з історії, навічно поховати правду про організаторів, виконавців та їх жертви. Згадки про голод ототожнювались з державною зрадою і карались як кримінальні злочини. Постраждалі під час голоду, свідки Голодомору не наважувались розповісти про пережите навіть на початку незалежності України. Цим обумовлені об’єктивні труднощі дослідників, які протягом десятиліть намагаються встановити перебіг і наслідки Голодомору в постраждалих районах Харківської області.

Автор книги «Голодоморна Зміївщина в свідченнях та документах» — директор Зміївського краєзнавчого музею, почесний громадянин Зміївського району, заслужений працівник культури України, історик Михайло Іванович Саяний. Автор книг, статей і наукових публікацій, він завжди намагається достовірно розповісти про багату культурну спадщину рідного краю. І зафіксувати в історичній пам’яті ті надбання українського народу, які можуть бути назавжди безповоротно втрачені.

Свою нову роботу М. Саяний представив 29 січня 2025 р. на онлайн презентації, організованій відділом «Україніка» ім. Т.Г. Шевченка ХДНБ ім. В.Г. Короленка.

За його словами, матеріали про Голодомор на території Зміївщини він почав збирати ще на початку 2000–х рр. Ця робота вимагала ретельного пошуку документів і фотознімків у центральних державних архівах, Держархіві Харківської області і наукових бібліотеках. Чимало уваги приділив М. Саяний опитуванню земляків, які зберігають свідоцтва трагедії. Свідчення тих зміївчан, які вже пішли у засвіти, довелося перевіряти, встановлювати обставини подій там, де це було можливо зробити. Безпосередньо до підготовки книги Михайло Саяний приступив у 2022 р. після початку російсько–української війни, коли значна частина Харківщини була окупована ворогом. Працювали над виданням усією родиною, з дружиною та донькою.

Початок книги він присвятив огляду економіки міцного та процвітаючого у 1920–х рр. Зміївського району. Причини, перебіг Голодомору, а потім заселення спустошених сіл Зміївщини «робочою силою», привезеною за наказом партійно–державного керівництва, автор розкрив у семи розділах книги. У восьмому розділі подав списки померлих — жертв масового штучного голоду. До дев’ятого розділу включив список реабілітованих земляків — жертв політичного терору — основу якого заклав за матеріалами Книги першої «Реабілітовані історією. Харківська область», доступ до якої на сайті Комунального закладу «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради можливий за посиланням https://inforegion.kh.ua/index.php/sektorom-redaktsii-knyhy-reabilitovani-istoriieiu/reabilitovani-istoriieiu