Кажуть, що архітектура – це застигла музика. При погляді на будинки або міські пейзажі у нашій підсвідомості лунають романтичні мелодії. Архітектура – головна тема робіт акварельної виставки «МАНДРУЄМО УКРАЇНОЮ І НЕ ТІЛЬКИ» Олени Ємельянової…

Змішалися види Харкова, інших міст, країни Балтики, Німеччина, Італія. Сьогодні, в сучасному світі, всі знання людини, всі її надбання, весь досвід залишається з нею у реальності. Тут і зараз. Досвід художниці немаленький. І це є одним із лейтмотивів виставки.

У інформаційно-виставковому центрі представлено певний період творчого шляху художниці, роботи створені майже за рік. Переглянути експозицію можна буде до 31 січня.

Подвиг Героїв Крут — приклад українського опору

29 січня Україна відзначає річницю бою під Крутами, який для українського народу став прикладом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність. Щорічне вшанування Героїв Крут закріплено постановою Верховної Ради України від 16 травня 2013 р. «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами».

Подвигу українських воїнів, які цінною свого життя 29 (30) січня 1918 р. стримували наступ більшовиків на Київ, передували буремні події. З розпадом Російської імперії, розпочатим Лютневою революцією 1917 р., в м. Києві зусиллями українських партій була створена Центральна Рада. 20 листопада 1917 р. революційний парламент проголосив створення Української Народної Республіки.

Верхівка російських більшовиків, які захопили владу внаслідок збройного повстання проти Тимчасового уряду в Петрограді, доклала чимало зусиль до повернення українських територій до складу вже новоствореної під червоним прапором радянської імперії. Справжні, хижацькі наміри, більшовицькі лідери маскували популістськими гаслами та обіцянками. Українську Центральну Раду називали буржуазним та контрреволюційним органом, розв’язану війну на теренах України — громадянською війною.

Політична, а за нею військова ескалація з боку північного сусіда, на початку грудня 1917 р. вилилася в окупацію українських земель. Червоногвардійські загони під орудою Володимира Антонова–Овсієнка заволоділи м. Харковом, звідки поширили військову експансію в бік столиці УНР м. Києва.

Основні військові сили більшовиків склали так звані 1–ша Революційна армія під проводом головнокомандувача Михаїла Муравйова та 2–га Революційна армія — російського більшовика Рейнгольда Берзіна.

На Слобожанщині Муравйов перебував майже місяць і запам’ятався жорстокістю, цинізмом та людиноненависництвом. На мітингах він наголошував: «Чим більше крові, тим краще для революції». Такі заяви викликали занепокоєння навіть у декого зі соратників. За даними очевидців, по Харкову роз’їжджав броньовик з написом «Смерть українцям!», червоногвардійці зривали в домівках містян портрети Т.Г. Шевченка і переслідували українців за вживання рідної мови.

Ювілей Каразінського університету

220 років тому, 29 січня 1805 р. відбулось урочисте відкриття першого у Східній Україні університету. Ця подія стала непересічною для міста Харкова. Відтоді наше місто заслужено вважається одним із провідних наукових, освітніх, культурних центрів України, і добре відоме далеко за її межами.

Історія Харківського національного університету є невіддільною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України. Університет вписав багато яскравих сторінок в українське національне відродження ХІХ–ХХ ст. З ним пов’язані імена таких усесвітньо відомих учених, науковців та просвітників, як П.П. Гулак–Артемовський, О.М. Ляпунов, М.І. Костомаров, М.П. Барабашов, М.М. Бекетов, Д.І. Багалій, А.М. Краснов, М.В. Остроградський, В.А. Стеклов, О.О. Потебня, О.В. Погорєлов та багато-багато інших.

Харківський університет єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії — біолог Ілля Мечников, фізик Лев Ландау, економіст Семен Кузнець.

Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: Й.В. Гете, О. Гумбольдта, Івана Франка та інших. Серед почесних докторів університету — перший президент України Михайло Грушевський.

З університетом пов’язане видання перших вітчизняних газет і часописів, створення перших наукових товариств. Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету була заснована 30 січня 1805 р. За рішенням Міністерства культури України (1987) вона визнана установою, що має особливе громадське значення. Загальний фонд нараховує 3,5 млн примірників, серед них — 50 000 унікальних видань (17 інкунабул, понад 1000 рукописів, 300 палеотипів; прижиттєві видання класиків світової літератури, науки та культури).

Класик українського письменства Петро Гулак-Артемовський

Сьогодні виповнюється 235 років від дня народження Петра Петровича Гулака–Артемовського (1790–1865), творчий шлях і педагогічна робота якого напряму пов’язані з Харківським університетом. Класик української літератури ХІХ століття — поет, письменник, перекладач, він закладав основи нової літератури і здобув славу байкаря.

Майбутній письменник народився 27 січня 1790 р. в містечку Городище Черкаського повіту Київської губернії і походив із старовинного козацького роду. Початкову освіту юнак одержав удома, а одинадцяти років вступив до бурси Києво–Могилянської академії. Дочасно залишивши навчання, він кілька років викладав у приватному пансіоні, пізніше працював домашнім вчителем у сім’ях польських поміщиків на Волині.

У 1817 р. Петро Гулак–Артемовський став вільним слухачем словесного факультету Харківського університету. Вірогідно, що до Харкова його запросив приїхати опікун університету граф Северин Потоцький. Завдяки його зусиллям Рада університету невдовзі затвердила Гулака–Артемовського лектором польської мови. З цього і почалась його багаторічна педагогічна діяльність в університеті та в Інституті шляхетних дівчат.

Після захисту в 1821 р. магістерської дисертації, Петро Гулак–Артемовський викладав курс російської історії та польської мови. У Харківському університеті він пропрацював понад сорок років, причому перші 13 років без оплати. В 1841 р. вперше, у 1845 р. вдруге обраний Радою і затверджений міністром на посаду ректора Харківського університету. Одночасно Гулак–Артемовський працював інспектором і завідувачем навчальної частини у Харківському та Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Боляче пережив звільнення з університету в 1849 р., сподівався на повернення. І хоча цього не відбулось, залишив по собі добру пам’ять і в 1855 р. був обраний почесним членом Харківського університету.

Розмаїтий світ Якова Гніздовського

27 січня виповнюється 110 років від дня народження одного з найвизначніших у світовому мистецтві представників української гравюри, кераміки, малярства Якова Гніздовського (1915−1985). Його роботи широко експонувалися по всьому світу, прикрашали кабінет Президента США і нині зберігаються у колекціях провідних музеїв і приватних збірок Америки, Японії та України.

Яків Якович Гніздовський народився 27 січня 1915 р. в с. Пилипче, нині Тернопільська область. Спеціальну освіту здобував у школі прикладного мистецтва у Львові, потім завдяки сприянню митрополита Андрея Шептицького навчався у Варшавській академії мистецтв, а з початком Другої світової війни перебрався у Хорватію до Загребської академії мистецтв. У 1944 р. опинився поблизу Мюнхена в таборі для переміщених осіб, звідки у 1949 р. виїхав до мистецьких столиць світу, Нью–Йорку і Парижа.

Поєднуючи творчість із щоденним заробітком, Гніздовський швидко отримав визнання на Заході. У 1950 р. його роботи були відзначені на виставці графіки в Міннеаполіському інституті мистецтв і на торгово–промисловій виставці у штаті Міннесота. Ці перемоги переконали майстра зосередитися суто на творчості.

У США Гніздовський надихнувся японською ксилографією (технікою гравюри на дереві, відомою в Україні як дереворит). Майстер вирізав переважно на вишні, груші, буку або яблуні. Більшість ксилографій художника були надруковані на традиційному японському папері ваші, який виготовляється з внутрішньої кори певних сортів дерев.

Провідною темою робіт Гніздовський обрав зображення природи, зокрема рослин і тварин. Причина такого вибору полягала у браку коштів необхідних на оплату натурників. Проте цей вимушений напрямок у творчості виявився доленосним і надав можливість уповні розвинути талант, створюючи оригінальні роботи відмінним від інших «гніздовським почерком».

Яків Гніздовський виробляв також художні керамічні твори декоративно ужиткового призначення. Ще майстер займався живописом, літерацією та книжковими ілюстраціями, багато співпрацюючи з українськими літературними видавництвами в діаспорі. Підготував багато ескізів обкладинок книг, зокрема: «Жовтий князь» Василя Барки, «Людина біжить над прірвою» Івана Багряного, «Звернення воюючої України до всієї української еміграції» (1953) авторства Української головної визвольної ради. Автори «Звернення…» закликали українців об’єднати зусилля для створення незалежної держави.

   ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА АКВАРЕЛЬНОГО ЖИВОПИСУ

 ХУДОЖНИЦІ ОЛЕНИ ЄМЕЛЬЯНОВОЇ

«МАНДРУЄМО УКРАЇНОЮ І НЕ ТІЛЬКИ»

       24.01.2025 – 31.01.2025  (велика зала)

         Виставка «Мандруємо Україною і не тільки»  пропонує подорож через простори й час, занурюючи в багатошарову гру символів і вражень.

         Картини переносять нас у різні куточки України та Європи, але це не просто подорож у просторі — це гра з часом, де минуле перетинається з теперішнім, а міські форми стають символами плинності буття. Споглядання архітектурних шедеврів — це ніби розмова з тими, хто їх створив, з тими, хто колись ходив цими вулицями, але й водночас це діалог із собою.

        Проте, цей візуальний шар — лише поверхнева реальність. Виставка поступово розкриває інший вимір — запрошення до внутрішнього шляху, де архітектурні структури стають знаками внутрішніх трансформацій. У кожній будівлі, кожному фасаді можна знайти відображення нашого власного розвитку, життєвих змін і перехресть. Картини не лише ілюструють міста — вони стають провідниками до розуміння того, як ми будуємо власні «архітектури» всередині себе. Як кожен куточок міста приховує свої таємниці, так і в кожній людині живуть приховані світи, які поступово розкриваються через життєві події та досвід.

        Виставка веде глядача через естетичне сприйняття до глибинних роздумів про особисту подорож — про наші взаємозв'язки з просторами, в яких ми живемо, і про архітектури, що формуються всередині нас під впливом досвіду, часу й внутрішніх змін. 

В єдності сила: від Акта Злуки до соборної незалежної України

Соборність є однією з наріжних ідей української державності, яка бере початок від об’єднання давньоруських земель навколо Київського князівства. У часи їх поділу між сусідніми державами, українці прагнули до територіальної єдності свого краю, національного об’єднання. Урочисте оголошення 22 січня 1919 р. Акту Соборності про злуку Східної та Західної України є священною датою для кожного українця. За Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 р. цю дату офіційно відзначають щороку в незалежній Україні.

В умовах сучасної російсько–української війни Соборність набуває ще більшого символізму та гостроти, адже нині, як ніколи, українцям потрібно гуртуватися заради майбутнього. Передусім, це об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, це й згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності.

Для України Соборність — це єдність у багатоманітності, підтримка української державності й ідентичності. Ідея територіальної цілісності країни поєднується з ідеями духовної згуртованості. Тож Соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності нації — фундаменту для побудови демократичної держави.

Важливими безсумнівно є події ХХ століття, які передували проголошенню документа і дали початок державності України. Революційні зміни на етнічних українських землях Російської та Австро–Угорської імперій внаслідок Першої світової війни сприяли створенню Української Центральної Ради, яка IV Універсалом 22 січня 1918 р. проголосила самостійність Української Народної Республіки (УНР). Восени 1918 р. на західноукраїнських етнічних землях була створена нова держава Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Персональна виставка живопису Тетяни Голікової

   «ЕПОХА МАТЕРІ СВІТУ»

                                01.02.2025 – 07.02.2025 (мала зала)

        Добрий день! Я – Тетяна Голікова (1945 року народження) – не художник. За фахом – фізик, закінчила Харківський державний університет     у 1968 році.

       Трохи займалася – навчилася тримати пензлик у руці, розмішувати фарби – у майстерні заслуженої художниці петриківського розпису Тамари Вакуленко. Захоплююсь картинами природи з її  багатобарвними проявами.

       Моя експозиція  розповідає про епоху Матері Світу, що настала.

       Через події у природі, що відображені на картинах, явно простежується динаміка подій у нашому людському суспільстві. Апокаліпсис і можливість вийти з нього, зберігши нинішню цивілізацію, відображено природою у своїх неординарних проявах. Східний промінь Матері Світу, що відкриває серця людей до прояву всеосяжного кохання – це можливість для нас зберегти себе і планету.

        Давайте з’єднуватися серцями задля процвітання прекрасної та незвичайної нашої планети Земля та космосу!

Євген Бондаренко — видатний представник

харківської акторської школи

17 січня виповнюється 120 років від дня народження відомого артиста театру і кіно, педагога, актора Харківського українського академічного драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, народного артиста СРСР Бондаренка Євгена Васильовича (1905–1977). У творчому житті йому пощастило навчатися і працювати з двома великими українськими режисерами, що заклало основи акторського успіху на театральній сцені і кіно майданчику.

Народився Євген Бондаренко в Харкові, в сім’ї актора–аматора, який плекав у синові любов до сцени і мрії про успіх. У 1924–1927 рр. хлопець грав у театрі робітничої молоді. Поява у столичному Харкові курбасівського «Березоля» відіграла визначальну роль у подальшій кар’єрі артиста.

При театрі працювала студія, до якої у 1927 р. доєднався Є. Бондаренко. Там навчалася талановита молодь — Сусана Ковель, Ніна Герасимова, Іван Костюченко, між якої Євген набирався початків театральної майстерності. Заняття зі студійцями проводили театральні актори та режисери, теоретичні лекції читали запрошені педагоги. Лесь Курбас уважно стежив за працею студії. Не шкодував часу для виховання молоді: переглядав усі навчальні роботи, розбирав окремі епізоди, детально роз’яснював вимоги.

Л. Курбас був новатором у розкритті образу на сцені. Робота в акторській студії допомагала режисеру вдосконалювати шляхи, що ведуть до довершеності спектаклю. Він вважав, що художнім завданням є не просто дзеркальне відображення сценарію, а мистецьке перетворення дійсності.

Разом з початківцями, які добре заявили про себе у студійних роботах та в епізодичних ролях у виставах театру, у 1929 р. Євген потрапив до акторського складу театру «Березіль». До 1934 р. працював поряд з визнаними майстрами Амвросієм Бучмою, Йосипом Гірняком, Наталією Ужвій, Іваном Мар’яненком, Дмитром Мілютенком у п’єсах «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Товариш женщина», «Пурсоньяк», «Мікадо», «Гайдамаки» та багатьох інших. Сформувалось творче амплуа актора — комедійні, героїко–романтичні ролі. З 1935 р. працював у Харківському українському драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка.

У 1932 р. Євген отримав диплом Харківського театрального технікуму. Після завершення Другої світової війни викладав на кафедрі майстерності актора Харківського інституту мистецтв. Разом з колишніми колегами Валентиною Чистяковою (вдовою розстріляного НКВС в урочищі Сандармох режисера Леся Курбаса), Данилом Антоновичем, Лесем Сердюком працював у приймальній комісії. За часи роботи Євген Бондаренко виховав плеяду відомих артистів.

Одинадцять років Є. Бондаренко присвятив роботі в кіно. Зіграв ролі Назарова («Мандрівка у молодість», 1956), Шпака («Шельменко–денщик», 1957), Мірошниченка («Кров людська — не водиця», 1960, і «Дмитро Горицвіт», 1961), Кравчина («Поема про море», 1958), Романа Клунного («Повість полум’яних літ», 1961).

Перший міський архітектор Харкова

19 січня виповниться 225 років від дня народження першого харківського міського архітектора Андрія Андрійовича Тона (1800–1858). Його діяльність на відповідальній посаді припала на важливий в історії міста період забудови Харкова міцними кам’яними спорудами. Зокрема, за участі архітектора А. Тона були побудовані драматичний театр і дзвіниця Успенського собору, які тривалий час багатьма сприймались візитівкою Харкова.

Андрій був молодшим сином у сім’ї петербурзького ювеліра німецького походження. Двоє його старших братів, Костянтин і Олександр, також обрали фах архітекторів і досягли професійних висот. У 1809–1821 рр. він навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, по закінченню якої служив у державних відомствах столиці російської імперії.

У 1829 р. Андрій Тон переїхав до Харкова, який для нього став рідним. Визначальний у творчому житті архітектора крок був викликаний початком роботи в Харківському університеті. Андрій Андрійович пройшов шлях від ад’юнкта до екстраординарного професора. Понад 20 років викладав архітектуру на кафедрі сільського господарства, лісоводства та архітектури фізико–математичного відділення філософського факультету.