Винні без вини. Онлайн виставка До Дня пам’яті жертв політичних репресій

 До 160-річчя першого митрополита відродженої 1921 р. Української автокефальної православної церкви Василя Липківського.

«Апостол українського релігійно-національного відродження», за визначенням академіка Агатангела Кримського, розцінював російську православну церкву одним з імперських інструментів, яким насаджувалося лояльне ставлення українців до метрополії. Виступав проти безправності церковних громад, свавілля вищого духівництва та монастирів, що «утворило величезне провалля між зовнішньою величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка трималася державною – поліцейською підтримкою».

Церковний організатор, проповідник, історик, педагог Василь Костянтинович Липківський народився 7 (19) березня 1864 року в с. Попудня Липовецького повіту Київської губернії (нині Уманський район Черкаської обл.) в родині благочинного священика. Спадковість (дід, прадід служили в церкві) вплинула на обраний Василем фах. Наполегливо навчаючись у Київській духовній академії, він захистив дисертацію, здобувши ступінь кандидата богослів’я.

У 1891 р. В. Липківський був висвячений на священика, служив у Черкаському соборі, працював у системі духовної освіти на території нинішніх Черкаської, Вінницької областей, з 1903 р. у м. Києві.

16 вересня 1905 р. за поданням митрополита Київського Флавіана (Городецького) «за українофільство» його звільнили з посади директора церковно-вчительської школи і направили у передмістя Києва настоятелем Свято-Покровської церкви на Солом’янці. Опальний протоієрей взявся до розбудови скромного зовні храму. Його клопотами за проєктом інженера К. Сроковського було проведено добудову церковних приділів, триярусної дзвіниці, внаслідок чого храм було розширено майже удвічі – те, про що нині нагадує меморіальна дошка. Зусилля з оновлення церкви сприяли зростанню авторитету священика і кількості парафіян.

За життя Липківського храм встояв під час варварського руйнування церков на початку 1930-х рр. Неподалік, в Олександрівській слободі, священик провів останні роки життя «у тяжкій духовній і моральній голоднечі».

Буремні події в імперії на початку ХХ століття позначилися на церковному житті. 10–18 жовтня 1905 р. Василь Липківський головував на з’їзді духовенства Київської єпархії. Цей захід набув назви «революційного», оскільки присутні порушили питання запровадження у церкві виборних засад, пожвавлення діяльності парафій, відродження давніх українських церковних традицій. З новою силою церковно-світський рух за українізацію православного життя, незалежність від московського патріархату розгорнувся після Лютневої революції 1917 р. Під головуванням Липківського 12 квітня 1917 р. Київський єпархіальний з’їзд духовенства і мирян ухвалив, що «в автономній Україні має бути незалежна від Синоду Українська церква». У листопаді 1917 р. з метою здобуття автокефалії, відновлення неупокореної української церкви було створене «Братство Воскресіння Христа». На початку грудня при Софійській митрополичій кафедрі засновано Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), до якої увійшов В. Липківський.

До 140-річчя від дня народження громадського, політичного діяча Володимира Олександровича Ага-Бекова, репресованого комуністичним режимом.

Історії очільників міста Харкова зберегли достатньо свідоцтв про людей харизматичних, вольових, неординарних, до яких належить Володимир Олександрович Ага-Беков – голова міської Думи у буремну для Слобожанщини добу визвольних змагань. Його біографія через політичні репресії та штучні заборони замовчувалась, згадки про громадську діяльність обмежувались наведенням прізвища, часто спотворено і без ініціалів. Вперше її представити дозволило дослідження архівних документів, зібраних на виконання проєкту «Реабілітовані історією. Харківська область».

Володимир Ага-Беков народився 31 серпня 1884 р. у сім’ї військовослужбовця у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії. Навчався у м. Харкові в Третій чоловічій гімназії. У 1902–1908 рр. здобував вищу освіту на юридичному факультеті Харківського університету. Заглибився у проблеми студентського, суспільного життя і зайнявся пошуком шляхів їх розв’язання. Відтак за короткий час Ага-Бекову вдалось подолати непростий шлях від активіста університетського самоврядування до лідера найвпливовішої партійної сили у міській думі Харкова.

День вишиванки в Україні започаткований у 2006 році.  Для українців вишиванка – справжня національна святиня, що символізує красу, силу, щасливу долю та родинну пам’ять.

Незважаючи на свою багатовікову історію, вишиванка залишається дуже модною. Жоден інший національний костюм не є таким актуальним для сучасності, як українська вишиванка. У них дівчата і жінки ще вродливіші,  діти - ніби янголята у чудових рукотворних шатах.

Вишиванку творять з любов'ю, вкладаючи у кожен візерунок певний смисл, щирі думки і душу. У вишивальниць є багато традицій і обрядів перед власне процесом вишивання, тому що це - особлива творчість, у якій передається наша українська краса, наша душа. 

Вишита сорочка - свого роду оберіг, символ здоров’я, добробуту та краси, щасливої долі й родової пам'яті, любові та святковості. Коли говорять, що людина народилася в сорочці, мають на увазі, що це - щаслива людина.  

Міжнародний день сім'ї

У інформаційно - виставковому центрі «Бузок» 15 травня відзначили Міжнародний день сім'ї та продемонстрували фотовиставку «Щаслива сім`я: погляд дитини».

Основною ідеєю фотовиставки була презентація фотографій, на яких зображені діти, що виховуються в сім`ях усиновлювачів, опікунів, піклувальників, у прийомних сім`ях, дитячих будинках сімейного типу, що ототожнюють уявлення дитини про щасливу родину та щасливі миті в родинному колі, популяризація сімейних форм виховання та сприяння їх розвитку в регіоні. Уміння радіти життю, любити, помічати прекрасне - це те, що отримує дитина у щасливій сім`ї. У заході приймали участь 17 родин із різних районів Харківської області. Після офіційної частини урочистого заходу відбувся розважальний майстерклас з дітьми.

З нагоди Дня сім`ї Харківська обласна військова адміністрація висловила щиру вдячність за роль у вихованні дітей та особистий внесок у розвиток сімейних форм виховання на території Харківської області та відзначила листом-подякою родин батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, прийомних матерів, патронатних вихователів, привітали нагороджених квітами і подарунками.

ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА ХУДОЖНИКА КОСТЯНТИНА ГУМЕНЮКА

 «СВІТ АКВАРЕЛІ»

14.05.2024 – 26.05.2024 

       Костянтин Олександрович Гуменюк народився в 1981 році в місті Харкові. Малював з дитинства, з молодших класів школи відвідував гуртки малювання, паралельно займаючись єдиноборствами. Після закінчення 9 класу вступив до художнього училища, де навчався 4 роки на художньо- оформлювальному відділенні. У 2000 році став студентом 1 курсу  відділення станкової графіки Харківської академії дизайну і мистецтв, 6 років навчання на цьому відділенні стали визначальними в становленні професійних навичок і його світогляду.

      Після закінчення академії Костянтин Гуменюк навчався на курсах іконопису в Харківському Покровському монастирі, де вивчав традиційну техніку цього давнього мистецтва.

       Художник завжди знаходиться в творчому пошуку, працює в різних техніках  – акварель, олійний живопис, акрил, маркери. Один із улюблених матеріалів Костянтина  –  акварель, вона супроводжувала його в творчих пленерах по Харківщині, Полтавщині, західній Україні, Грузії…  Цей матеріал приваблює тим, що під час написання етюду або картини художник повинен весь сконцентруватися на роботі, продумати свої дії на декілька кроків наперед, для цього потрібно відсторонитися від побутових турбот і зануритись у світ кольорів і відтінків, митець  стає не тільки стороннім споглядачем природи, а й у такий спосіб досліджує її.

      Роботи, представлені на виставці, написані в різних жанрах  –  побутові сцени, натюрморти, але особлива увага приділяється пейзажу – зображенню різних сезонів року, різних станів доби.                        

                                                                                          Персональні виставки:

2019р. «Колір душі»,  ІВЦ  «Бузок», м. Харків;

2021р. «Ритм міста», культурно-просвітницький центр «Будинок Нюрнберга», м. Харків;

2023р. «Синтез», арт-центр «Zello», м. Полтава;

  2023р. «Щоденник художника», Художній музей ім. М. Ярошенка, Полтава.

Друга світова війна (01.09.1939 – 02.09.1945) – найкривавіший глобальний конфлікт, у ході якого загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей. Упродовж 21 місяця цієї війни СРСР та Третій Рейх виступали як союзники, а від 22.06.1941 вступили у військову конфронтацію, що увійшла в історію як німецько-радянська або, в радянській історіографії, Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років.

Війна для України почалася 1 вересня 1939 р. із нападу нацистської Німеччини на Польщу. Цього дня німецька військова авіація бомбардувала Львів та інші міста.

Жодна країна не може претендувати на виняткову роль у перемозі над нацизмом. Перемога – результат титанічних зусиль десятків держав і сотень народів. Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і часами вбивати інших українців. Поруч із тим, слід наголосити на внеску саме українців у розгром нацизму і згадати як про солдат Радянської армії (понад 6 млн) та вояків УПА (понад 100 тис.), так і про тих українців і вихідців з України, які перебували у військових з’єднаннях інших держав: Польщі (120 тис. у 1939 р.), США (до 80 тис. у 1945 р.), Канади (до 45 тис. у 1945 р.), Франції (до 5 тис. у 1940 році). З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини (від 600 осіб у 1939 році до 250 тис. у 1941-45 рр.), Румунії (24 тис.), Угорщини (до 20 тис.), Словаччини (до 2 тис.), Хорватії (1,5 тис.).

Прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять 8-10 млн. осіб, економічні – 285 млн тогочасних рублів. Разом з тим, Друга світова війна відкрила для українців руйнівну «силу» обох тоталітарних режимів. Всім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл). Разом з тим довгий час замовчувались численні злочини комуністичного режиму на нашій землі. Серед яких – розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року; підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих в море разом із санітарними машинами тощо.

Із Україною також пов’язане і завершення війни. 2 вересня 1945 р. генерал Кузьма Дерев’янко від імені СРСР приймав беззастережну капітуляцію Японії.