Паладин української літератури Микола Зеров
Паладин української літератури Микола Зеров
135 років минуло від дня народження видатного українського поета, літературознавця Миколи Костянтиновича Зерова (1890–1937). Один із найяскравіших представників мистецького життя 1920–х рр., він збагатив літературну скарбницю талановитими поезіями, перекладами та літературознавчими дослідженнями. У 1925–1928 рр. разом із Миколою Хвильовим, в публічних дискусіях і на сторінках літературних часописів, М. Зеров розмірковував про подальший розвиток української літератури. Це спілкування стало однією з причин того, що діяльність М. Зерова була силою перервана арештом у квітні 1935 р. Нехтуючи заборони, він продовжив літературну роботу в ув’язненні в Соловецькому концтаборі. Нажаль, автор і його рукописи були знищені НКВС у 1937 р.
Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. в повітовому містечку Зіньків Полтавської губернії в багатодітній родині вчителя Костянтина Іраклійовича Зерова. Мати Марія Яківна, уродженка Полтавщини, походила з козацького роду Яреськів. Сім’я мала надзвичайно талановитих дітей. Один з молодших братів досяг популярності як поет і перекладач, публікуючись під літературним псевдонімом Михайло Орест. Другий брат — ботанік, академік АН УРСР Дмитро Зеров.
По закінченні Зіньківської школи, де навчався разом з Павлом Губенком (майбутнім гумористом Остапом Вишнею), Микола Зеров здобував освіту в Охтирській та Першій київській гімназіях (1903–1908). На історико–філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира (1909–1914), якому віддав перевагу перед Петербурзьким університетом, про що пізніше жалкував у автобіографії, виявив настирливість і перебірливість у виборі теми студентського дослідження. Національно свідомий юнак самотужки дослідив один із відомих козацьких творів «Літопис Граб’янки» авторства гадяцького полковника Григорія Граб’янки. «Брак керівника і заступника і був причиною, що я в університеті лишений не був, хоча голова державної комісії проф. Грушка і хотів на тому настояти. Я поїхав учителювати в Златопіль, де й викладав латинську мову (1914–1917)». Згодом він повернувся до alma mater в якості викладача, вже зарекомендувавши себе як перекладач і літературознавець.
Чорнобиль нагадує, Чорнобиль попереджає
Чорнобиль нагадує, Чорнобиль попереджає
Аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. є найбільшою екологічною і гуманітарною катастрофою в історії людства. Негативні наслідки масштабної трагедії вражають. Їх відчули на собі громадяни багатьох країн. Тільки під забруднення радіоактивним цезієм потрапило ¾ території Європи.
Завдяки героїчним зусиллям ліквідаторів, серед яких близько 20 тисяч харків’ян, вдалося вгамувати стихію. Ціною власного життя співробітники ЧАЕС, пожежні, військовослужбовці, будівельники, медичні працівники зупинили пожежу в той час, коли планета опинилася на грані існування. За актуальними даними Харківської обласної військової адміністрації на Харківщині зареєстровано більш як 17 тисяч чорнобильців, з яких близько 8200 учасників усунення наслідків трагедії. Підтримка ліквідаторів чорнобильської катастрофи була і залишається у фокусі уваги держави. Це вчасно нараховані соціальні виплати, лікування та оздоровлення в профільних закладах. Збереження пам’яті про загиблих героїв, проведення офіційних заходів у День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
«Трагедія не повинна повторитися» — ця істина, безумовно, зрозуміла кожному. Але вже у ХХІ столітті знову на українській землі виникла ядерна загроза, на цей раз від керівництва держави–агресора, готового використати у загарбницькій війні ядерний фактор. Українські атомні електростанції безперервно зазнають небезпечних нападів, збройних атак і використовуються як об’єкти шельмування та шантажу.
Виставка «Авторська творчість майстрів Слобожанщини»
від спільноти майстрів Слобожанщини «Творчі серця»
25–27 квітня 2025 року | ІВЦ «Бузок», м. Харків
Хто ми?
Ми — спільнота «Творчі серця», група майстрів Слобожанщини, які об’єдналися, щоб підтримати розвиток та популяризацію авторського рукоділля. Наші вироби — це не просто предмети ручної роботи, це душевні твори, кожен з яких несе в собі емоції та любов. І в ці важкі часи, коли Харків і вся Україна стикаються з труднощами війни, ми прагнемо надати містянам хоч маленьку частинку краси, тепла та підтримки через свої вироби.
НАША ВИСТАВКА МАЄ НА МЕТІ:
- Показати цінність ручної праці
У кожному виробі є частинка душі майстра. Ми прагнемо дарувати красу, підтримку та натхнення, особливо в ці важкі часи.
- Об’єднати майстрів у творчу спільноту
В умовах війни важливо підтримувати одне одного. Ми створюємо простір для взаємопідтримки, де кожен майстер може поділитися своєю творчістю та знайти натхнення.
- Залучити хендмейд до Харкова
Показати харків’янам та гостям міста, що у нашому місті є талановиті майстри, які створюють унікальні вироби з душею. Ми хочемо, щоб кожен міг знайти щось особливе, що зробить його дні трохи яскравішими.
- Наблизити творчість до дітей та дорослих
Майстер-класи з Петриківського розпису, аквагрим для дітей — все це допомагає не тільки розвивати творчі навички, але й приносить радість.
- Підтримати благодійність
До Всесвітнього дня книги та авторського права, річниці презентації першої книги серії «Реабілітовані історією. Харківська область»
23 квітня щорічно світова громадськість відзначає Всесвітній день книги та авторського права (World Book and Copyright Day). Проголошений на 28–й сесії ЮНЕСКО 15 листопада 1995 р. з метою просвіти, для подальшого розвитку та усвідомлення культурних традицій, а також тому, що книги є найвагомішим засобом поширення знань та найнадійнішим способом їхнього збереження.
Закарбовані в друкованому слові знання, ідеї зберігаються за межами людського простору та часу. Відзначення Дня книги акцентує увагу суспільства на фундаментальній важливості книги як джерела знань, її незамінності в інформаційному просторі. Одна з головних його цілей — підтримка читання і книговидання, привернення уваги до питань авторського права і захисту інтелектуальної власності.
Відновленню історичної пам’яті та збереженню культурного надбання України послуговує Харківський том науково–документальної серії книг «Реабілітовані історією». Минуло 20 років, як у Харкові за участі громадськості, українських науковців, архівістів, музейників, бібліографів, краєзнавців відбулась презентація першої книги «Реабілітовані історією. Харківська область». Це науково–документальне видання є ухваленим на державному рівні проєктом, мета якого увічнення пам’яті жертв політичного терору в радянській Україні з 1917 р. до 1991 р. у всіх областях України. Харківський том є складовою частиною цього проєкту, який вважається першою спробою системного висвітлення теми політичних репресій комуністичної тоталітарної влади.
«Справа СВУ» : механізм фабрикації і наслідки. До річниці показового судового процесу над українською інтелігенцією
Політичний судовий процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), що відбувався 9 березня — 19 квітня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру (у якому нині розташована обласна філармонія) став знаковою подією в історії України. За задумом організаторів, це мав бути суд над цілим періодом національно–визвольної боротьби українського народу. Підсудні, яких окремо ретельно добирало ҐПУ УСРР, мали символізувати цей період, його філософію, світоглядні засади.
«Театр у театрі» — висловлювалися сучасники, оскільки зал суду було імітовано на сцені Харківської опери. На лаві підсудних опинилися усього 45 осіб. Серед них були 2 академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вишів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, 1 був прем’єром, 2 — міністрами уряду Української Народної Республіки, 6 — членами Центральної Ради. Між підсудними були 3 жінки (Людмила Старицька–Черняхівська, Любов Біднова, Ніна Токарівська). Ще 700 осіб було заарештовано невдовзі у зв’язку з цією справою. А всього, за окремими підрахунками, під час та після процесу «СВУ» було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч осіб.
Найвідоміший літопис історії міста Харкова
Найвідоміший літопис історії міста Харкова
Виповнюється 120 років від публікації першого тому історичної монографії Д.І. Багалія, Д.П. Міллера «Історія міста Харкова за 250 років його існування». Два томи книги хронологічно охопили відтинок у два з половиною століття існування міста. Проілюстроване рідкісними малюнками та планами, творіння Д.І. Багалія, Д.П. Міллера протягом десятиліть заслужено користується увагою науковців і звичайних мешканців Харкова.
Монографія українських істориків, харків’ян Дмитра Багалія та Дмитра Міллера вийшла друком у друкарні та літографії М. Зільберберга у 1905–1912 роках. Двотомник став справжньою віхою у дослідженні історії Слобожанщини, своєрідним літописом міста Харкова. Керівник унікального проєкту академік Д.І. Багалій зазначав, що автори «намагалися написати таку історію Харкова, яку не мало ні одно місто України та Росії». За результатами досліджень архівних документів, на підставі статистичних даних вперше була опублікована історія заснування та перетворення міста на великий економічний центр. Подано відомості про розвиток міського самоврядування, освіти, науки, культури, промисловості та торгівлі.
«Історія міста Харкова за 250 років його існування» була підготовлена на замовлення та за підтримки Харківської міської думи. До тексту книги історики додали детальний звіт, у якому точно вказали авторство кожного розділу, кожної глави праці. Дмитро Іванович Багалій, маючи величезний досвід з підготовки наукових праць з історії Слобожанщини та міста Харкова, високо цінував та поважав роботу співавтора. «В області дослідження Слобідської України йому належить близько половини 1–го та трохи більше 2–го тому «Історії м. Харкова», спільно нами написаної. І я повинен чесно засвідчити, якби в мене не було такого співробітника… ця праця не була би опублікована в наміченому мною масштабі та плані… Можу додати, що на його долю припала величезна робота з перегляду всього старого архіву міської думи. Багато розділів, написаних Дмитром Петровичем, уявляють зразкові дослідження різних сторін міського життя в їх еволюційному розвитку».
Творче життя мистецького подружжя
Творче життя мистецького подружжя
Всесвітній день мистецтва (World Art Day) за ініціативою Міжнародної асоціації мистецтв (International Association of Art) щорічно відмічають 15 квітня. Міжнародне відзначення World Art Day покликане підвищити обізнаність громадськості про роль творчої діяльності у всьому світі. Висвітленню незаангажованої історії унікального українського театрального колективу «Березіль» і його засновника, режисера Леся Курбаса, присвятив себе талановитий актор, режисер Йосип Гірняк, якому напередодні виповнилося 130 років від дня народження.
Йосип Гірняк є всесвітньо відомим представником української театральної спільноти XX століття. Він народився 14 квітня 1895 р. у містечку Струсів Теребовлянського повіту Австро–Угорської імперії у обдарованому талантами сімействі. Його брати Никифор, Володимир, Юліан Гірняки були добре відомі в Галичині як військові, наукові та громадські діячі. Йосип же в дитинстві полюбив театр і дебютував ще гімназистом у п’єсі Марка Кропивницького «Невольник».
Акторський шлях Йосипа Гірняка розпочався 1914 р. на аматорській сцені театру січових стрільців під час служби у війську. Наступного року він співав баритоном Москаля в «Катерині» і грав Хому у «Ой, не ходи Грицю» в театрі товариства «Руська бесіда» в Галичині. Невдовзі юнак для втілення амбітних мрій наважився зробити рішучий крок до професійної сцени Великої України. Справдитися прагненням Й. Гірняка допомогло доленосне знайомство з Лесем Курбасом, яке перейшло в товариські взаємини та тісне співробітництво в «Молодому театрі» та «Березолі».
Уважне ставлення до порад режисера, повсякчасне вдосконалення сценічної гри, вивели Й. Гірняка на лідерські позиції в акторському колективі. Дебютувавши в квітні 1923 р. маленькою роллю в експресіоністській постановці «Газ» Г. Кайзера, Й. Гірняк у листопаді того ж року отримав головну роль у виставі за Е. Сінклером «Джіммі Ґіґґінз». Успішна творча кар’єра продовжилась у Харкові, до якого вже зрілий майстер приїхав у 1926 р. разом з театром. Дружина Йосипа акторка Олімпія Добровольська та племінниця Іва Куліш теж оселилися у Харкові. Творчий дует акторів повністю присвятив себе театру і мало уваги звертав на побутові незручності в гуртожитку акторів, розташованому по Жаткінському в’їзді (який ще називався Театральний, нині Музичний в’їзд).
Незабутнє. Тернистий шлях Ігоря Маліцького
Незабутнє. Тернистий шлях Ігоря Маліцького
У Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів (International Day of Fascist Concentration Camps Prisoners Liberation) світова громадськість згадує людей різних національностей, які в роки Другої світової війни пережили жахіття «фабрик смерті», розкинутих на окупованій частині Європи. Через концтабори, а їх було створено нацистами більше 14 тисяч, пройшло понад 20 мільйонів осіб із 30 країн світу. Дванадцять мільйонів в’язнів загинули від голоду, холоду, страт, знущань і катувань табірної адміністрації. За колючим дротом опинилося 5 мільйонів громадян колишнього СРСР, серед яких було чимало українців.
Навесні 1945 р. нескорені в’язні почати готувати повстання, бо вже відчували неминучий крах імперії Третього рейху. Відомо, що 11 квітня 1945 р. воно спалахнуло за колючим дротом табору Бухенвальд у Тюрингії. Того ж дня у звільнений від нацистів табір увійшли військові підрозділи 3–ї армії США. Цей день з ініціативи ООН вважається Міжнародним днем звільнення в’язнів фашистських концтаборів.
Детальну оповідь про поневіряння, особисту участь у спротиву та звільнення з концтабору в австрійському м. Лін залишив у документальних спогадах про Другу світову війну Ігор Федорович Маліцький (1925–2021) — голова Харківської обласної ради борців антифашистського опору, колишніх в’язнів фашистських концтаборів, почесний громадянин Харкова. Цьогоріч виповнюється 100 років від дня його народження.
Життя актриси Валентини Чистякової
Життя актриси Валентини Чистякової
У квітні виповнилося 125 років від дня народження Валентини Чистякової — української актриси театру й кіно, педагогині, народної артистки Української РСР та Узбецької РСР (1943). Авторки спогадів про театр «Березіль» та її чоловіка — видатного режисера театру й кіно Леся Курбаса, розстріляного НКВС у 1937 р.
Валентина народилася 5 квітня 1900 р. в Санкт–Петербурзі в родині оперного співака, соліста Великого театру Миколи Петровича Чистякова. Батьки сприяли всебічному розвитку дівчини. В майбутньому сподівались бачити її лікаркою або піаністкою. В дитинстві, як більшість дітей заможних родин, Валентина опановувала спів, танець, малювання, гру на фортепіано. Любила театр і брала участь у гімназійних виставах.
У 1918 р. родина назавжди залишила Росію та оселилась у Києві. Валя готувалася до іспитів до Київської консерваторії та займалась у студії відомого балетмейстера Михайла Мордкіна. У театрі Бергоньє (нині Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки) відбувались заняття студії та репетиції курбасівського «Молодого театру». Валентина Чистякова познайомилася з театральним режисером Лесем Курбасом.
Доросліший на 13 років, Лесь Степанович неабияк вразив дівчину ерудицією та освіченістю. Він уважно і серйозно сприйняв знайомство і невдовзі вони вирішили побратися.
19 вересня 1919 р. Л. Курбас і В. Чистяковва обвінчалися в Андріївській церкві. Валентина піднесено сприйняла урочистий день у її житті. Ще б пак! Місцем церемонії наречений обрав творіння архітектора Растреллі — неперевершений зразок церковної архітектури в стилі бароко. Подружжя було сповнене надій на спільні творчі здобутки та перемоги. Вінчали молодят, греко-католика (уніата) та православну, віддані прихильники відродженої української православної церкви (УАПЦ) Марко Грушевський, Дмитро Ходзицький. Символічно, що свідками були театральний режисер (і майбутній кінорежисер) Марко Терещенко, поет футурист, ватажок творчих угруповань, редактор Михайло Семенко. Втім, те, що здавалося перспективним на зорі «світлого майбутнього» постреволюційної країни, у тоталітарній державі перетворилося на руїну. Лише Валентині Чистяковій і Марку Терещенку з тих близьких Курбасу людей вдалося пережити часи політичного терору та продовжити театральну творчість у повоєнному Харкові.
«Право на мирне життя, культуру й самобутність у нашому спільному домі – Україні!»
У світі 8 квітня відзначають Міжнародний день ромів. Свято започаткували на Всесвітньому конгресі ромів у Лондоні, Велика Британія, що відбувся 8 квітня 1971 року.
Міжнародне свято ромського народу встановлене на Всесвітньому конгресі ромів, що відбувся 8 квітня 1971 року в Лондоні, Велика Британія. Тоді ж затвердили прапор і гімн ромського народу.
В день свята за традицією роми запалюють на вулицях свічки як символ єдності свого народу та спускають на воду річок вінки, що має символізувати нелегку долю народу без своєї державності.
Організація має штаб-квартиру в Відні та офіси в Скоп'є і Вашингтоні. Вона бореться за права ромської громади по всьому світу. До появи Міжнародного ромського конгресу в Франції у 1959 році Іонель Ротару заснував Всесвітню циганську громаду. Хоча членами були переважно французи, організація налагодила контакти в Польщі, Канаді, Туреччині та інших країнах. Французький уряд розпустив Всесвітню циганську громаду в 1965 році. Тоді від громади відкололася група, що сформувала Міжнародний циганський комітет (IGC) під керівництвом Ванко Руди. Коли Всесвітній ромський конгрес 1971 року прийняв самоназву "роми" замість самоназви "цигани", його було перейменовано на Komiteto Lumniako Romano (Міжнародний ромський комітет, або IRC), а Руду знову затверджено президентом.
У 1972 році комітет став членом Ради Європи. Комітет знову змінив назву на Всесвітній ромський конгрес у 1978 році. Наступного року організації надали консультативний статус в Економічній і соціальній раді ООН.
Профспілка стала зареєстрованою громадською організацією в ЮНІСЕФ у 1986 році.
В Україні мешкає понад 15 етнічних груп ромів, серед них — серви, котляри, лаварі, плащуни та крими. Всі вони відрізняються за мовою, культурою та традиціями.
За даними Департаменту моніторингу дотримання рівних прав і свобод прав нацменшин політичних та релігійних поглядів Секретаріату уповноваженого Верховної Ради з прав людини Володимира Кондура, в Україні станом на 2023 рік проживало близько 400 тисяч ромів. Близько 100 тисяч ромів покинули країну через повномасштабне вторгнення Росії.
За даними останнього перепису населення 2001 року ромів було близько 48 тисяч. Найбільше ромів на той час проживало на Закарпатті, в Одеській і наразі частково окупованій Донецькій областях та в Криму. Складність підрахунку кількості ромів полягає в тому, що перепису населення в Україні не проводили понад 20 років. А також тому, що багато представників ромської громади живуть без документів.