Виставка картин Софії Кулікової
«ФАРБИ МРІЇ»
10.01.2025 – 19.01.2025 (мала зала)
Вітаю, мене звуть Софія Кулікова. Мені 13 років. Картини, які ви бачите, створені майже за рік.
Життя сьогодні — це виклик, який потребує сміливості, наполегливості, віри в себе та в свої мрії. Мистецтво, на мій погляд, це порятунок від лінощів і шлях у щасливе та світле майбутнє.
Я дуже хочу, щоби живопис був чистим і зрозумілим глядачеві. У живописі мені подобається створювати щось нове й прекрасне. Я обираю олійні фарби, тому що саме за їх допомогою мені легше передавати те, про що я мрію. Люблю багатошаровий живопис, картини тоді виходять об'ємними та легкими. Хочеться розвиватися в цьому напрямі, йти далі. Також я займаюся спортом, люблю співати та грати на фортепіано, захоплююся фотомистецтвом. Є лауреатом І ступеня багатьох міжнародних конкурсів.
Перший теоретик українського народного танцю Василь Верховинець
5 січня виповнилося 145 років від дня народження Верховинця (справжнє прізвище Костів) Василя Миколайовича — композитора, засновника та головного хормейстера Першої української державної музичної комедії в м. Харкові, хореографа, фольклориста, етнографа, педагога, музичного і громадського діяча.
Василь Верховинець є яскравим представником «Розстріляного Відродження», який доклав вагомих зусиль до становлення українського музичного мистецтва. Народився 5 січня 1880 р. у с. Старий Мізунь на Івано-Франківщині. Здобувши початкову освіту, навчався в бурсі, закінчив Самбірську учительську семінарію.
Починав професійну діяльність як педагог, викладач співів у народних школах на Прикарпатті. Одночасно був актором мандрівного українського театру товариства «Руська бесіда» у Львові.
У 1906 р. запрошений до новоствореної трупи театру Миколи Садовського у Києві, де познайомився з майбутньою дружиною — акторкою Євдокією Долею. Найвідоміші ролі в цьому театрі, де він працював до 1915 р. — Петро («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Левко («Майська ніч» М. Лисенка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака–Артемовського), Андрій («Катерина» М. Аркаса). Верховинець спробував себе хореографом і хормейстером у постановках опер «Утоплена» та «Енеїда» М. Лисенка, «Галька» С. Монюшко тощо.
Після закінчення Музично–драматичної школи М. Лисенка займався хормейстерською, диригентською роботою. Навчався у композиторів Г. Любомирського і О. Кошиця. Є автором хорів, маршів на слова О. Олеся, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, П. Тичини. У 1915 р. Василь Верховинець перейшов з театру М. Садовського хормейстером–диригентом і хореографом до трупи І. Мар’яненка.
Юрій Коллард: від Харківської української студентської громади
до Революційної української партії
Юрій Жерардович Коллард, який народився 2 січня 125 років тому, належить до тих політичних діячів, яким випало опинитися у Харкові серед творців української політичної історії на стику ХІХ–ХХ віків. Бельгієць за походженням, він беззаперечно вважав Харків українським містом і свідомо боровся за його майбутнє у складі самостійної української держави. Нащадкам залишив «Спогади юнацьких днів (1897–1906)» про створення студентської громади, Революційної української партії — погляд свідка і учасника важливих подій з далекосяжними наслідками для України.
Його батько, бельгійський інженер–аґроном Жерар Коллард, познайомився та одружився в Україні з представницею старого козацько–шляхетського роду. У 1875 р. в подружжя, яке осіло в Полтаві, народився син Юрій. Здобуваючи середню освіту, він познайомився з активною учнівською молоддю, зокрема Симоном Петлюрою і його однодумцями, які в подальшому яскраво виявили себе в політичному русі. Обравши фах інженера, Юрій Коллард поїхав навчатися у Харківському Технологічному інституті. Неподалік від вишу, в будинку по вулиці Німецькій (нині Григорія Сковороди), хлопець винаймав квартиру разом з однокурсниками О. Коваленком, Л. Гольдмерштейном та Ф. Котляровим.
До студентів часто навідувалась молодь. Доленосною виявилась зустріч із сином київського професора історії Дмитром Антоновичем, який у 1897 р. приїхав до Харкова через переслідування за революційну діяльність в університеті Святого Володимира. Своєю впевненістю гість відразу справив сильне враження і заслужив у Юрія довіру. Д. Антонович прищепив студентам українофільські настрої передової київської молоді, розповів про існування українських національних громад у різних містах України й навіть у столиці імперії Петербурзі. Переповідав історію українського руху аж до сучасності і переконував у необхідності включатися в політичну боротьбу. Не дивно, що йому вдалося вплинути на Колларда та Коваленка та залучити їх до негласної роботи, запропонувавши заложити в Харкові українську студентську громаду. Коллард згадував, як потайки вчотирьох зібрались у квартирі Антоновича на установчі збори: він, Ю. Коллард, О. Коваленко і двоє знайомих студентів з полтавського земляцтва — Іван Кухта і Євлампій Тищенко. Заслухали Антоновича, обговорили деякі принципові питання. Одноголосно вирішили закласти на тій платформі конспіративно–політичний гурток під назвою: «Харківська Українська Студентська Громада». Передбачалося, що сама назва мала приваблювати без будь–яких обмежень всіх, хто почував себе українцем і був готовий боротися за кращу долю свого народу, за поліпшення його матеріального добробуту та проти національно–політичного рабства, — за право «жити господарем на своїй власній землі».
Харківський художник Василь Єрмилов: сто років в українському мистецькому авангарді.
Василь Єрмилов — визначна постать українського і світового мистецтва. Художник авангардист, конструктивіст, усе творче життя експериментував, знаходячи нові художні форми та закладаючи сучасні напрямки живопису. І хоча В.Д. Єрмилову виповнилося вже 130 років, його спадщина вважається актуальною, а ім’я, знайоме більшості харків’ян, славно відоме у світі.
Василь Єрмилов народився 21 березня 1894 р. у Харкові. Навчався у зачинателя українського символізму, одного з фундаторів художньої школи в Харкові та найвідомішого представників українського і чеського модерну Ладіслава Тракала. Майстер показав учню не тільки основи професійних знань, а допоміг розвинути вільне бачення і трактування всесвіту, прагнення до експериментів.
Здобуваючи художню освіту майстра декоративного живопису в Харківській художньо–ремісничій школі (1905–1909), потім у Харківському художньому училищі, приватних студіях, В. Єрмилов співпрацював з харківським архітектором, автором проєкту будинку художнього училища Костянтином Жуковим, якому допоміг з підготовкою ескізів майолікових пано і розписом самого фасаду. У той же час познайомився з такими помітними фігурами тогочасного мистецтва, як Володимиром Татліним, Володимиром Маяковським, Велемиром Хлєбниковим, вплив яких закарбувався на творчості самого Єрмилова.
Шукаючи основу власної творчості, він пройшов через низку стилів авангарду — кубізм, футуризм, супрематизм і став співзасновником нового мистецького напрямку — конструктивізму. Митець сприймав художників як виробників і називав себе конструктором. Своїм завданням вважав проникнення в побутову сферу життя нової людини та конструювання її функціональної дійсності. Він розробляв і створював ескізи оформлення пакувань і обкладинок, торговельних і фабричних марок. Займався художньою обробкою шрифтів, створюючи новий. Працюючи в непрості часи, коли на мистецькій роботі неможливо було зосередитися, не подбавши про мінімальний заробіток, В. Єрмилов часто змінював місця роботи. Навіть був відповідальним художником зі святкового оздоблення Харкова до травневих революційних свят. Врешті–решт вимушена «непосидючість» допомогла йому здобути цінну практику. І завоювати ім’я та репутацію в мистецьких колах Харкова.
У 1920–1930–х рр. він співпрацював з українськими митцями, допомігши в оформленні книг Валер’яну Поліщуку, Саві Голованівському, підготувавши ескізи обкладинок журналів «Авангард», «Літстрой», «Колосся», «Нове мистецтво», «Культура і пропаганда».
З 1909 р. художник брав участь у виставках. Його персональні виставки відбулися в Харкові у 1963, 1969, 1994 рр. У 1922 р. роботу Василя Єрмилова — марку «У поміч голодуючим» — відмітили золотою медаллю на Міжнародній виставці графіки у Лейпцигу. Найвідомішими творами Василя Дмитровича є «Гітара» (1919), «Дама з віялом» (1919), «Кавун» (1920–ті), «Арлекін» (1923), «Після дощу» (1945), «Весна на Журавлівці» (1946), «Берег моря» (1947), «Осінь» (1961), «На річці» (1962), «Бузкові далі» (1962).
Вважається, що мистецтво авангардизму дуже складне і суперечливе, побудоване на пошуку нових художніх форм і особливому світобаченні. Василь Єрмилов винайшов свою творчу нішу. Його роботи цінуються і зберігаються у Музеї книги і друкарства України, Харківському художньому музеї, в колекціях музеїв США, Німеччини, Франції. Високо котируються на міжнародних аукціонах і на рівні перлин світової класики потрапляють до приватних збірок. У пам’ять про розроблений Єрмиловим–оформлювачем шрифт з особливими скосами в кутах літер, агенція Banda у 2018 р. зареєструвала подібний шрифт, назвавши його Ermilov Bold.
Відкритий у Харкові 22 березня 2012 року Центр сучасного мистецтва «Єрмилов–Центр», розташований в Національному університеті імені Василя Каразіна, в непростих сучасних умовах воєнного часу провів низку творчих заходів. Зокрема фотовиставки, присвячені подіям російсько–української війни — «Сміливі нести світло», «World Press Photo».
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
- Василь Єрмилов у художній майстерні. м. Харків, 1913 р. ЦДАМЛМ України, ф. 337, оп. 1, од. зб. 183, арк. 7.
- Єрмилов В.Д. Ескіз оформлення пакування цигарок «Українка», 1925 р.
- Видатні українські художники Василь Єрмилов (Vasyl Yermylov, 1894–1968), Олександр Хвостенко–Хвостов (Alexander Khvostenko–Khvostov, 1895–1967), Іван Падалка (Ivan Padalka, 1894–1937). Фото м. Харків, 1932 р. Енциклопедія Історії України.
- Єрмилов В.Д. Ескіз обкладинки до журналу «Мистецькі матеріяли Авангарду». 1929, № 1. м. Харків.
- 22 березня 2012 року в Харкові відкрився Центр сучасного мистецтва «Єрмилов–Центр», розташований в Національному університеті імені Василя Каразіна. Фото https://dozor.com.ua/billb/places/451/
https://buzok.kh.ua/index.php/novosti?start=280#sigProId1607b8d4ca
Творчий клуб рукоділля «Натхнення»
Творчий клуб рукоділля «Натхнення»
Голка-чарівниця у руках майстрині
Розмалює дивно біле полотно.
Різнобарвні квіти, наче на вітрині,
І чарівний вечір дивиться в вікно.
Для сердець відрада – ця чарівна мить,
Вечорів розрада – і душа летить.
(Л. Башкатова)
Творчий клуб рукоділля «Натхнення» існує з 2016 року та об’єднує зовсім різних людей – за віком, професією, вподобаннями. Це видно з робіт, вони такі ж різні, як і майстрині, що їх створюють. Хтось любить вишивати хрестиком, хтось обирає бісер або стрічки, іншому до вподоби малювання чи створювання ляльок. Але всіх об’єднує любов до творчості, інтерес до нових способів самовираження через те прекрасне, що можна зробити своїми руками.
Від самого початку в клубі спілкувалися тільки майстрині-вишивальниці. Зараз з’явилися талановиті автори, роботи яких відрізняються новизною. На виставці ви можете побачити не тільки вишиті картини, а також картини, які зроблені зі шкіри, олійні роботи.
Цю виставку ми присвячуємо нашому рідному місту-герою Харкову. Багато з цих робіт зроблені в цей непростий час. Тому для нас вони мають особливе значення. Хочемо хоч трішки принести радість і гарний настрій нашим відвідувачам, поділитись теплом своїх сердець. На превеликий жаль, не всі учасники клубу приймають участь у виставці, половина роз’їхалась по нашій країні, також за межі України. Але ми дуже старалися зробити маленьке свято.
Клуб «Натхнення» завжди радий прийняти усіх, кому подобається рукоділля, хто бажає спілкуватися та ділитися своїм захопленням з іншими.
Старшинського роду. Полковник Харківського козацького полку Григорій Семенович Квітка (1669–1774)
Давній український козацький рід Квіток займає особливе місце в історії Харкова. На початку XVII століття його пращури з Гадяцького полку, що на Полтавщини, переселяються в Слобідську Україну. Звання, авторитет і статки, а головне, вміння добре облаштуватися в нових умовах, дозволили їм вільно почуватися на верхніх шаблях соціальної ієрархії. Діяльність перших відомих представників роду Квіток пов’язана з поселенням в районі Основи — окремої слободи, потім передмістя, яке в подальшому доєдналося до Харкова і стало районом міста.
Головна роль у розбудові Основи належить Квітці Григорію Семеновичу (1669–1774), якому за документальними джерелами нині виповнилося 355 років від народження і 250 років від дня смерті. У 1713 р. він став першим власником цих слобідських земель, придбавши їх у представниці іншого славетного роду, удови полковника Федора Григоровича Донець–Захаржевського. А в 1714 р., у чині полковника Харківського козацького полку, захистив харківські та ізюмські землі від спустошливих нападів розбійників. Шляхетного козака після смерті поховали у Великому Успенському соборі на території Києво–Печерської лаври.
Залишив пам’ять по собі Григорій Квітка, збудувавши власним коштом у 1713 р. першу в слободі дерев’яну Іоанно–Предтеченську церкву. Вона була своєрідним культурним центром для переселенців, які хутко освоювали землі на побережжі річки. Традиційно, церкви в нових місцях виконували функції лікарень. Поряд була розташована школа, у якій служив дяк Іван Капустянський. Хоча за сорок років нащадки перенесли дерев’яну церкву в інше місце і згодом через ветхість зовсім розібрали, побудувавши в 1782 р. добротну кам’яну споруду, обране Григорієм Семеновичем місце відмітили встановленням пам’ятного кам’яного обеліску. Під новою церквою Іоанна Предтечі розташувалася родинна усипальниця, у якій поховали майже всіх представників сім’ї Квіток.
Набожність Квіток відзначив професор Дмитро Багалій: «Бачимо ми багато старшини, їх синів, удов та дочок у слободсько–українських монастирях. Коли ми звернемо увагу, наприклад, на рід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М.І. Квітка — чернець Курязького монастиря, ігумен того ж монастиря Наркіс, дві ігуменії Хорошевського монастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квітка–Основ’яненко був якийсь час ченцем» («Історія Слобідської України»).
У XVIIІ столітті нащадки роду Квіток у прагненні звань і посад, влилися в загальноімперську аристократію, і отримали титули генералів та губернаторів. Але сучасним українцям найбільш близьке ім’я Григорія Федоровича Квітки–Основ’яненка, якого вважають засновником прози в новій українській літературі й батьком жанру соціально–побутової комедії. До речі, літературний псевдонім письменник обрав від назви родової садиби, де він народився 29 листопада 1778 р. Нині на місці колишнього маєтку Квіток розташований Парк культури і відпочинку ім. Квітки–Основ’яненка.
Наукові здобутки і життєві поневіряння
професора Стефана Таранушенка
21 грудня 135 років тому народився однин з найвідоміших дослідників української культури у царині самобутньої національної архітектури, традиційного побуту, а також музеєзнавець, успішний організатор пам’яткоохоронної справи на Слобожанщині, доктор мистецтвознавства, професор Стефан Андрійович Таранушенко (1889–1976).
Його наукова спадщина складається з понад 200 праць і включає публікації результатів досліджень справжніх перлин українського дерев’яного та кам’яного зодчества. Висвітлює особливості розвитку та вдосконалення техніки будування, оприлюднює встановлені імена стародавніх майстрів будівельної справи. Підсумком тривалих пошуків, несподіваних знахідок і прикрих втрат стала підготовлена С. Таранушенком монографія «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України». Ця робота в дещо скороченому вигляді вперше була опублікована у 1976 р. за редакцією академіка М.П. Бажана і доктора мистецтвознавства Г.Н. Ловгина.
Любов’ю до церковної архітектури Стефан Таранушенко був оповитий в ранньому віці, коли разом з батьком потрапив до храму святого Миколи в рідному Лебедині Харківської губернії (нині у складі Сумської області). Відчуття радісного хвилювання від першого побачення з прекрасним він зберігав усе життя. «Старовинна церковка — її архітектура — протягом всього мого раннього дитинства пробуджувала в мені естетичні почуття, формувала, виховувала їх». Дитяче захоплення міцніло і розквітло в роки навчання на історико–філологічному факультеті Харківського університету, коли вчорашній зацікавлений початківець отримав необхідні професійні знання. За дорученням наукового історико–філологічного товариства університету студент дослідив і сфотографував під час літніх канікул старовинні церкви Лебединського, Сумського, Охтирського, Ізюмського, Богодухівського повітів. Представлені науковцям здобутки отримали позитивний відгук, що надихнуло молодого вченого на подальші дослідження. У виборі спеціалізації йому допоміг професор Ф.І. Шміт, який високо оцінив дипломну роботу «Іконографія українських іконописців» і підтримав наміри випускника займатися вивченням українського мистецтва.
Український художник Федір Кричевський: харківські сторінки творчості
Цьогоріч виповнилося 145 років з дня народження Федора Кричевського (1879–1947) — класика українського живопису, одного з найвидатніших художників минулого століття, творчість якого присвячена Україні. З його іменем пов’язаний національний і культурний розвій першої половини ХХ сторіччя. Невід’ємною частиною біографії художника є харківські сторінки його творчого життя.
Народився Федір Кричевський 22 травня 1879 р. у незаможній родині земського фельдшера в м. Лебедині, повітовому центрі Харківської губернії. Дитинство Федора протікало в с. Ворожба неподалік від Лебедина (нині територія Сумської області). Батьки, Григорій Якимович і Параска Григорівна Кричевські, виховали вісім дітей. Найстарший син Василь першим досяг громадського визнання як видатний український художник і графік, учень архітектора Олексія Бекетова. Федір підтримував з братом тісні взаємини і не раз відвідував Харків. У 1898 р. відомий харківський фотограф Альфред Федецький створив портрет молодого студента, у якому легко впізнати риси Федора Кричевського.
Талановитий юнак здобував освіту в найпрестижніших навчальних закладах російської імперії — у московському училищі малярства, петербурзькій академії мистецтв. Одного року йому пощастило вчитися в майстерні Іллі Рєпіна, що вплинуло на світогляд і творчі підходи Ф. Кричевського. Обдарований молодий художник вже перші відомі роботи виконував на рівні зрілого майстра. Обов’язковий конкурсний твір випускника академії «Наречена» (1910) мав величезний успіх і донині належить до найяскравіших творів митця. Завдяки йому Кричевський отримав звання художника з правом викладання, а також можливість безкоштовно відвідати світові художні галереї в Австрії, Італії, Німеччини та Франції, потрапити до майстерні австрійського художника–символіста Ґустава Клімта. Проте, натхнення і характерні творчі типажі молодий живописець знаходив у численних коротких подорожах Центральною і Східною Україною.
Після повернення на батьківщину у 1912 р., Ф. Кричевєький розпочав педагогічну діяльність у Київському художньому училищі. За два роки його призначили директором цього закладу. Тектонічні зрушення у системі національної освіти відбулись після революційних подій 1917 р. Разом з однодумцями Федір Кричевський підготував основи для створення Української академії мистецтва. У Києві, в приміщенні Центральної Ради, 22 листопада 1917 р. відбулось урочисте відкриття закладу, першим ректором якого обрали Федора Кричевського.
Карл Вегнер — засновник інституту травматології в Харкові,
фундатор вітчизняної школи травматологів-ортопедів
12 грудня 2024 р. виповнюється 160 років від дня народження професора медицини Карла Вегнера — засновника і першого директора інституту патології хребта та суглобів у Харкові, нині це державна установа «Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України». Професійна діяльність К.Т. Вегнера поклала початок Харківській школі травматологів–ортопедів, яка стала провідною в Україні. Ім’я професора увійшло в історію вітчизняної медицини.
Карл Федорович Вегнер народився 1864 р. у центрі Подільської губернії місті Кам’янці-Подільському. Після закінчення навчання в гімназії у м. Катеринославі, здобув вищу медичну освіту у Дерптському університеті. Після отримання диплому нетривалий час працював у клініці жіночих хвороб у м. Тарту (повітовому місті Ліфляндської губернії, нині Естонська Республіка) і в 1894 р. повернувся в Україну. Практичного досвіду він набув, працюючи у робітничих лікарнях шахтарських містечок Юзівка, Єнакієве. У 1907 р. був викликаний до Харкова, де ознайомився з рішенням з’їзду гірничопромисловців про відкриття ортопедичного інституту, який мав займатися лікуванням та відновленням працівників після травм, отриманих на виробництві, і здійсненням експертиз працездатності. Розробляючи проєкт нової медичної установи, Вегнер поєднав свої навички, отримані у Донбасі, із досвідом сучасних західноєвропейських травматологічних інститутів, зокрема Німеччини. Йому вдалося створити свою, відмінну від західної, концепцію надання ортопедо–травматологічної допомоги населенню з оригінальними технологіями, технікою та напрямами.
Харківська школа українського кобзарства
Харківська школа українського кобзарства
Міжнародним успіхом української культури стало включення 5 грудня 2024 р. «Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції» до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини Організації Об’єднаних націй з питань освіти ЮНЕСКО. Подія привернула інтерес широкої світової громадськості до унікального культурного явища, яким було і зостається кобзарство в Україні.
Кобзарство має багатовікову історію, а його пісенні традиції сягають своїм корінням часів Київської Русі. Пращурами кобзарів вважають відомого за «Словом о полку Ігоревім» поета–співця віщого Бояна, музик, зображених на фресках Софії Київської, літописних співців Мануйла, Митуса.
Перша письмова згадка про виконавців козацьких дум належала польському історику С. Сарніцькому. У описі Клецької битви між загонами під проводом Михайла Глинського з військом хана Менглі Гірея 1506 р. згадав братів Струсів. «Войовничі і відважні юнаки, загинули, оточені і стиснуті волохами. Про них ще й тепер співають елегії, які українці називають думами».
В українському фольклорі був дуже популярним образ козака Мамая — самодостатнього лицаря, досконалого воїна та бандуриста, який втілював собою минуле, сьогодення, майбутнє України. Репродукції старовинних зображень Мамая поряд з образами прикрашали покуття селянських хат. Характерною для сільського побуту українців ХІХ ст. стала постать кобзаря, який мандрував сільськими стежинами у супроводі міхоноші. Сліпий пісняр виконував народні твори у яких оспівувалася хоробрість запорізьких козаків. Походження, життя і навіть таємна професійна мова (так звана «лебійська мова») цих людей часто були не зрозумілі загалу. Таких виконавців називали «перебендями», що за тлумачним словником Б. Грінченка означало «дивак», «химерник».