Паспортизація

Місто Харків і приміська зона, Богодухівський, Валківський, Зміївський, Золочівський, Липецький, Нововодолазький, Старосалтівський райони Харківської області стали першими в Україні адміністративними одиницями, у яких згідно постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів УСРР проводилась паспортизація у визначені стислі терміни з 1 січня до 1 квітня 1933 року. Паспорти видавалися громадянам віком від 16 років, які постійно проживали у містах, селищах міського типу, робітничих селищах, а також працювали на транспорті, в радгоспах, на новобудовах у місцевостях, де запроваджувалась єдина паспортна система. Отримання новенької книжечки в темно-зеленій обкладинці з фотокарткою власника, яка заміняла купу особистих довідок, було чи не єдиним позитивом кампанії. Радянська влада з’ясувала, що велика кількість розкуркулених селян подалася до міст і влаштувалась на тимчасові робот. Тому держава «щоб очистити ці залюднені місця від куркульських, карних та інших антигромадських елементів, що ховаються», шляхом паспортизації вводила тотальний контроль населення. Проведення паспортизації та подальша робота паспортної системи покладалася на спеціально створені управління робітничо-селянської міліції при ОДПУ (об’єднаному Державному політичному управлінні) СРСР. У додатку до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язковій прописці» від 16 грудня 1932 року, наводились категорії «неблагонадійних» громадян, видача паспортів яким була заборонена. Цей додаток включав куркулів та розкуркулених, осіб, які мешкали в Харкові або 50-кілометровій приміській зоні з 1930 року з метою особистого влаштування і не займались громадсько-корисною працею; відсторонених від служби в храмах служителів релігійних культів, а також осіб, позбавлених виборчих прав, колишніх засуджених, які повернулись після відбуття терміну покарання, перебіжчиків із-за кордону.

Інформаційна блокада

Інформаційна блокада — одна із складових механізму штучного Голодомору. Заборона на правду стосувалась неупередженого обговорення теми, згадок про голод у листуванні, публікаціях. Кінцевою метою організаторів голоду було утаємничення від світу та самих українців злочинів Кремля і жорстоке покарання порушників.

Створенням блокади, розробкою і дотриманням її правил займався весь державний апарат. Безпосереднє виконання функцій контролю покладалося на органи міліції, Державного політичного управління (ДПУ). Поширеним напрямком роботи була боротьба з фотофіксацією злочинів режиму.

«Торгсин»

Відкриття мережі магазинів із вільного продажу харчових продуктів і промислових товарів в обмін на коштовності вважалося винаходом радянського керівництва для накопичення валюти на індустріалізацію. Але дуже скоро українці зіткнулись з підступністю більшовиків.

Офіційно оголошеною метою створення в 1931 р. магазинів Всесоюзного об’єднання «Торгсин» було обслуговування за валюту іноземців, які перебували на території СРСР. Досить швидко робота  торговельної мережі, яка з кожним днем збільшувалась, була зорієнтована на радянських громадян. Газети повідомляли, що у крамницях можна купити за доступними цінами продукти та товари в необмеженій кількості за іноземну валюту, золото старого карбування, лом побутового золота та перекази, що надійшли з-за кордону. Назва організації в оголошеннях містилася у напису «Торгсин СССР» і була абревіатурою російських слів: «Торговля с иностранцами Союза Советских Социалистических Республик». Вона не перекладалась і автоматично переносилась у рекламу українських видань. Виразності та динаміки зображенню додавала актуальна діагональ, схожа зі спрямованим вгору зростаючим графіком показників. Лаконічна форма напису, висвітлені внутрішні кути асиметричної заголовної літери «Т», прямий шрифт зробили «Торгсин» розпізнаваним і таким, що добре запам’ятовувався.

Перші філії в Україні були відкриті в містах Харкові, Києві, Одесі. На основі харківської філії виникли обласна контора і Всеукраїнська контора «Торгсин». Загальне керівництво належало Москві, яка планувала і збирала прибуток та вимагала розміщення крамниць у найкращих приміщеннях центральних районів міст і містечок.

Найбільшою на Лівобережній Україні була торговельна мережа в Харківській області, яка на осінь 1933 року включала 54 об’єкти і поступалася в УСРР лише київській мережі. Створена за адміністративно–територіальною реформою 27 лютого 1932 р. Харківська область включала 78 районів і чотири міста обласного підпорядкування.

Чорні дошки

Практика занесення відсталих у виконанні плану хлібозаготівель сільських підприємств, населених пунктів, а то й цілих сільських районів до ганебного списку — «чорної дошки» — широко використовувалась радянсько-партійним керівництвом УСРР у 1932–1933 роках для залякування збіднілого та обібраного селянства. І це був не просто засіб громадського осуду з метою прискорити виконання хлібозаготівельних планів, а і складова комплексу заходів, кінцевим завданням яких було упокорення українців через примус і репресії.

Так, постановою Ради народних комісарів УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року «за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і контрреволюційними елементами», на «чорну дошку» були внесені шість сіл: Харківської (Лютеньки, Кам’яні Потоки нині — Полтавська область), Дніпропетровської, Одеської областей. Підвладним органам доручалося забезпечити швидке зростання темпів хлібозаготівель, повне і безумовне виконання плану шляхом застосування заходів, які включали:

— цілковите припинення кооперативної та державної торгівлі, негайне припинення довозу товарів на село з вивезенням із крамниць наявного краму;

— повну заборону колгоспам, колгоспникам і селянам-одноосібникам ведення колгоспної торгівлі;

— припинення всілякого кредитування, проведення дотермінового стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань;